Людина отримує їх, як своєрідну життєву інвестицію, для примноження та служіння іншим. Здібності є природним хистом, а щире серце – це здатність бути відкритим та діяти з любов’ю до свого оточення.
Сьогодні ми познайомимо вас з особистістю справді непересічною – талановитою, людяною, мудрою і щирою жінкою, яку звати Ніна. Це горде і сильне ім’я часто асоціюється з твердістю характеру та високим соціальним статусом. Окремі джерела стверджують, що ці жінки зазвичай цілеспрямовані, самостійні, відрізняються прямотою та почуттям власної гідності.
Ніна Ананьєва – ветеринарний лікар, кандидат ветеринарних наук, член-кореспондент Петровської академії наук і мистецтва. Попри притаманну їй природну скромність, у наукових колах вона добре знана й глибоко шанована саме за ці риси: принциповість, професіоналізм і щиру відданість справі. Її добре знають та поважають і в Рибниці – місті, де вона прожила майже все своє життя, хоча народилася в Кам’янець-Подільському районі на мальовничій Хмельниччині.
ДИТЯЧІ ПРИГОДИ.
«Я була ще зовсім маленькою, коли мою маму, Надію Юхимівну, після закінчення ветеринарного технікуму в Хотині (до речі, саме там і познайомилися мої батьки під час навчання) направили працювати ветфельдшером у село Куконешти Єдинецького району. Батька, Бориса Тимофійовича Палагнюка, тоді призвали на строкову службу до лав Радянської Армії, тож у дорогу ми вирушили суто жіночим складом нашої родини. Згодом, відслуживши, він приїхав до нас, а вже за кілька років обох батьків запросили до Рибниці», – з теплом згадує Ніна.
До речі, для самовдосконалення мама і тато заочно закінчили Львівський зооветеринарний інститут. Встигали всюди!
Ніна Борисівна з легкою усмішкою розповідає про роки, проведені в невеличкому будиночку на території ветлікарні. Там вирувало життя: приймали відвідувачів з їхніми домашніми улюбленцями, лікували, давали поради, а водночас вели власне господарство. Працювали всі разом – батько, мати, сестра Майя і сама Ніна.
Двір був просторий, великий: вистачало місця і для курей, і для гусей, і для качок, майже сотні індиків, корів та свиней. Турбота про все це велике господарство значною мірою лягала на плечі Ніни. Тож іще змалечку вона добре знала, що таке щоденна, нелегка, але чесна праця коло птиці та худоби.
«На мою думку, любов до тварин і до всього живого навколо зароджується ще в дитинстві. Я бачила, як мама з татом лікували кізочок, корів, овець, індиків. Вони говорили з ними лагідно, як із людьми, ніби ті могли їх зрозуміти. А може, й справді розуміли, бо відповідали взаємністю. Шкода, що тоді не було фотоапаратів чи камер, аби зафіксувати ці миті й показати їх нинішнім дітям», – з ноткою ностальгії говорить Ніна.
З особливим захопленням вона пригадує історію про гусака, якого мама довго й наполегливо лікувала від тяжкої хвороби. Однак, коли він одужав, то так прив’язався до маленької Ніни, що став її тінню, всюди супроводжував, уважно слухав, а згодом навіть «працював»: дівчинка навчила його пасти качок і виганяти їх до ставка. Зі своїми обов’язками гусак справлявся з неабиякою відповідальністю, а сусіди дивувалися, який «цирк» виховала Ніна на батьківському дворі.
Дитинство було яскраве й радісне. Хоч і не зовсім безтурботне, та всі обов’язки сприймалися як щось рідне, тепле, близьке серцю. У родині панували любов і взаємна повага, і саме це ставлення до життя батьки передали своїм дітям. Бо що може бути важливішим, ніж сім’я, збудована на любові?
Ніна навчалася в Рибницькій школі й з усмішкою згадує, що до школи не вміла ні читати, ні писати, й щиро мріяла стати… пастухом. Однак знала напам’ять безліч віршів і залюбки їх декламувала.
З ДУМАМИ ПРО МАЙБУТНЄ. Шкільні роки проминули, настав час робити вибір подальшого шляху. Особливого бажання знову сідати за парту не виникало, тож Ніна пішла працювати. Перший запис у її трудовій книжці й досі викликає усмішку: «Пташниця зони ремонтного молодняку». Обов’язком такої працівниці було забезпечити кожному курчаті доступ до корму та води.
«Уявіть собі тисячі курчат, яких потрібно було вчасно нагодувати, вручну розмішати корм, бо про механізацію тоді ще тільки мріяли. Я втомлювалася так, що ледве могла рухатися: руки боліли, постійно набрякали… Саме тоді я чітко зрозуміла, що без освіти – просто ніяк. Порадившись із батьками й отримавши їхнє благословення, вирішила вчитися», – згадує Ніна Борисівна.
Попереду було ще багато важливих кроків: навчання на відділенні комбікормової промисловості в Одеському сільськогосподарському інституті, робота помічником бригадира, потім вступ до Кишинівського сільгоспінституту, визнання заслуг у вигляді ленінської стипендії, заміжжя, народження доньки Інни.
«Я навчалася легко та з задоволенням, бо вже мала практичний досвід. До того ж у батьків була велика бібліотека спеціальної літератури, якою я постійно користувалася. І в усьому відчувала щиру, незмінну підтримку своїх рідних – батьків, сестри, чоловіка, близьких. Прикладом для мене були й ті викладачі, професори, у яких я навчалася своєї професії», – ділиться Ніна Борисівна, справжня донька свого батька.
ПРО БАТЬКА – З ЛЮБОВ’Ю. Розповідаючи про цю неординарну особистість, неможливо не згадати главу родини – Бориса Тимофійовича Палагнюка. Приїхавши до Рибниці, він працював старшим ветеринарним лікарем станції боротьби з хворобами тварин, а в 1970–1976 роках очолював об’єднання «Колгоспживпром», яке згодом стало одним із найкращих у регіоні.
Бориса Тимофійовича обирали членом райкому партії, депутатом районної Ради депутатів трудящих, а як депутат Верховної Ради СРСР він обстоював інтереси Придністров’я на найвищому рівні. Він також був першим головою Рибницького товариства української культури «Поділля», яке нині носить його ім’я.
Ніна Борисівна працювала разом із батьком, добре знала виробничі процеси, займалася науковою діяльністю та перекладала фахову літературу з англійської мови. Працьовитість і прагнення до знань вона успадкувала від предка.
ВИКЛАДАЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ. Згодом Ніну Борисівну запросили на кафедру клінічних ветеринарних дисциплін аграрно-технологічного факультету ПДУ ім. Т. Г. Шевченка.
«Я з радістю погодилася, – згадує Ніна Борисівна. – Мені було цікаво передати свої знання молодому поколінню, тим більше, що такий предмет, як епізоотологія, повинен викладати фахівець із практичним досвідом. А досвіду в мене вистачало. Загалом я викладала дванадцять дисциплін: ветеринарно-санітарну експертизу, хвороби риб і бджіл, паразитологію, імунологію та інші. Щороку намагалася додавати щось нове й цікаве. Протягом десяти років курсувала між Рибницею і Тирасполем. Потім почався ковід, і я залишилася вдома. Тепер присвячую час родині, господарству та бджолам, яких мені передав тато. Справа цікава, хоч і клопітка, зате результат дуже приємний», – із теплою усмішкою розповідає вона.
Наше спілкування тривало кілька годин, однак газетний формат не дозволяє передати всі подробиці. Очевидно одне: моя співрозмовниця пишається своєю родиною, дітьми та онуками, ветеринарною справою, якій присвятила життя.
Христина ЖУРАВЕЛЬ.
Фото автора.