ДО 155-РІЧЧЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Її поезію, прозу, опубліковані мільйонними тиражами, вивчають ще змалку, про творчість і життя письменниці написано надзвичайно багато праць, проте дискусії про поетесу тривають і досі, а кожен факт з її цікавого та нелегкого особистого і творчого життя викликає захоплення цією дивовижною особистістю.
Холодна зима 1871-го подарувала світові дівчинку. Вона з’явилася на світ 25 лютого в родині, де культура і патріотизм перепліталися з повсякденністю. Її батько, Петро Антонович Косач, повітовий предводитель дворянства, любив збирати фольклор і підтримував народні традиції,
а мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, відома як Олена Пчілка, була письменницею, виховувала дітей у дусі національної свідомості. Середовище формувало Лесю з перших днів, робило її не просто дитиною, а майбутнім голосом нації, що лунає крізь віки.
Дитина-індиго ХІХ століття
У родині Лесю називали по-різному: Лариса, Леся, Зея, Мишолосія. Зея, від назви кукурудзи «зея японіка», тобто «тонка, як стеблина», так її називала мама. Дівчинка відрізнялася надзвичайною кмітливістю і схоплювала все на льоту, тож сьогодні її можна було б назвати «дитиною-індиго». Читати навчилася ще в 4 роки, у 5 почала писати драматичні твори, у 6 вже майстерно вишивала, а у 9 написала свій перший вірш «Надія». Про рівень її розвитку свідчить і те, що у 19 років дівчина створила підручник «Стародавня історія східних народів» для своїх сестер.
Хвороба та незламний дух
У 10 років на Водохреща Леся застудила ноги, а на 12 році життя у неї з’явилися перші прояви туберкульозу кісток, який згодом уразив нирки й легені. Через страшні болі Леся часто була змушена не вставати з ліжка. Життя дівчини перетворилося на поле битви: боротьбу з хворобою вона називала «тридцятирічною війною». Нестерпний біль та операції залишали шрами не лише на тілі, а й на душі, страждання перетворювалося на джерело сили. Хвороба, що поширювалася на легені та нирки, змушувала її подорожувати Європою та Кавказом у пошуках полегшення, і водночас збагачувала світогляд. Психологічно це формувало стійкість: Леся бачила не кінець, а стимул творити, міцніла, як дерево від вітрів.
У близькому оточенні сім’ї були родини Старицьких, Лисенків, Антоновичів, Ковалевських. У Києві Леся з братом навчалася грі на фортепіано у дружини Лисенка – Ольги Оконор; брала уроки малювання у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка. Вивчала грецьку і латину, завдяки матері – французьку і німецьку мови. Самотужки оволоділа англійською, польською і болгарською мовами, бралася за вивчення грузинської, шведської, іспанської. За порадою матері, в юному віці разом із Михайлом переклала «Вечори на хуторі під Диканькою» Гоголя. І це стало першою сходинкою до серйозного перекладацького майбутнього.
Перекладала багато, зокрема твори Гоголя, Тургенєва, Міцкевича, Марії Конопницької, Гейне, Гюґо, Свіфта, Шекспіра, Байрона, Жорж Санд, Аду Негрі, Гергарта Гауптмана, Метерлінка, Гомера. Усе це дійсно ознаки геніальності, адже далеко не кожному таке дано.
Змалку захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики, чудово грала на фортепіано. На жаль, хвороба прикувала її до ліжка, завадила стати піаністкою, а можливо ще й геніальним композитором.
Сімейне виховання
На превеликий подив сучасників, навіть з огляду на різноманітні таланти дівчини, мати Лесі не вважала дочку досить талановитою і розумною. Усіх шістьох дітей Косачі привчали до літературної роботи, вивчення різних мов. Мати була дуже суворою. Серед усіх дітей Леся найбільш близька була з братом Михайликом, їх навіть називали спільним іменем – Мишелосіє через нерозлучність. Проте сина мати ставила вище за Лесю, довго вважала її малорозвиненою, не любила її непокірної вдачі.
Садиба Косачів розташовувалась на окраїні села, де були найкращі землі. Родині належали 500 га землі з лісами, ріллею та чотирма гектарами саду. Тримати маєток у порядку допомагали наймані робітники. На території володінь розташовується Лесин кадуб – джерело й криниця. Колись на місці джерела росла прадавня верба, змальована в «Лісовій пісні». Кажуть, що на цій території захований косачівський скарб.
Поезія як голос душі
Поетичний світ Лесі розквітав у збірках, де слова тріпотіли, ніби листя на вітрі. «На крилах пісень» (1893) відображала юнацькі мрії, з віршами про любов і свободу, навіяними Байроном і Шекспіром. Кожен рядок ніс емоційний заряд: у «Contra spem spero!» («Без надії сподіваюсь») вона кидала виклик долі, перетворюючи відчай на надію. Ця поезія, з її ритмом і метафорами, відрізнялася від класичної української лірики. Це був модернізм з нюансами філософських роздумів про життя.
Драматичні вершини та інновації
Драматургія Лесі сяяла в «Лісовій пісні» (1911), де міфічні істоти оживають у волинському лісі, розкриваючи конфлікт між природою та цивілізацією. Ця драматична поема, написана за 12 днів, поєднує фольклор з модернізмом, вона ніби міст між минулим і майбутнім. Героїня Мавка, вільна духом, відображає феміністичні ідеї Лесі, показуючи жінку як незалежну силу, на відміну від стереотипів епохи. Фраза «Я в серці маю те, що не вмирає» – це символ незламності духу, вічної любові, краси та поезії, що перемагають смерть, біль і зраду. Вона стала життєвим кредо поетеси, яка, попри хворобу, не скорилася долі.
Інші драми, як «Камінний господар» (1912), натхненний Дон Жуаном, додають психологічної глибини. Леся експериментувала з формами, вводила символізм, і її твори ставили на сценах Європи. У сучасних інтерпретаціях, як театральні постановки 2020-х, вони набувають нових сенсів, наприклад, екологічних акцентів у «Лісовій пісні».
Творчість Л. Українки багатогранна: поезія, проза, епос і драматургія – загалом написала понад 100 віршів і 20 драм. Випустила три збірки. Письменниця перебувала під негласним наглядом поліції, цензура не раз забороняла її твори. Більшість робіт вона публікувала за кордоном: у Берліні, Дрездені, Празі, Відні.
Подорожі та громадська боротьба
Поетеса багато подорожувала по світу. Окрім України (Волинь, Полтавщина, Буковина, Крим, Київ, Львів, Чернівці, Одеса), Леся побувала в Грузії, Польщі, Болгарії, Німеччині, Швейцарії, Австро-Угорщині, Італії, Єгипті. Щоправда, подорожі були пов’язані не тільки з письменницькою і громадською діяльністю, а й з необхідністю лікуватися. Вони відкривали нові горизонти: Італія з її сонцем, Єгипет з пірамідами, додавали екзотичних мотивів до її палітри.
Леся сяяла в гуртку «Плеяда», де молоді інтелектуали перекладали європейську літературу, борючись за українську ідентичність. Дослідники творчості письменниці часто дискутують про її феміністичні погляди. Проте, вони ґрунтуються лише на тому факті, що вона у своїх творах осуджувала бездушне, а іноді й зневажливе ставлення чоловіків до жінок. Поетеса стверджувала, що жінок не можна кривдити, адже у них тонка й чутлива душа, їх теж насправді цікавлять щирі, глибокі почуття, що гордість і можливі їхні страждання потрібно поважати. Що жінка взагалі заслуговує на любов і повагу.
Хворобливу і тендітну Лесю Іван Франко називав «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Її, як і Олену Пчілку, оточення вважало надзвичайно сильною духом, морально сильною жінкою. І думка така була небезпідставною.
Леся Українка ввела в українську мову такі нові слова, як «напровесні» та «промінь». І якщо перше можна розуміти як літературний неологізм, то друге – це вже науковий термін. Нині ці слова здаються цілком звичними. Олена Пчілка дала життя слову «мистецтво», без якого неможливо уявити нинішній мовний запас.
І сльози, і любов
У Лесі Українки було в житті одне найбільше кохання – Сергій Мержинський, якому було присвячено знаменитий лист-сповідь «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами». І хоча цей чоловік не відповідав Лесі взаємністю та сприймав їхні стосунки лише як дружні, а то й ділові, вона була з ним до кінця його днів. Суть і глибину своїх почуттів вона вилила в поемі «Одержима» біля ліжка вмираючого коханого. Навіть не зважаючи на те, що той, відходячи у кращі світи, замість очікуваних слів освідчення, прохав Лесю попіклуватись про іншу жінку, яку насправді кохав. Біль втрати трансформувався в поетичну силу.
У 36-річному віці Леся вийшла заміж за Климента Квітку – музикознавця, збирача фольклору, який був молодше за неї на 9 років. Квітка брав активну участь у створенні Української академії наук, став одним із найвидатніших музикознавців світу. Подружжя Квіток профінансувало етнографічну експедицію Філарета Колесси, під час якої записували спів кобзарів на фонограф. Після смерті Лесі Климент удруге не одружився, присвятив себе роботі й помер через 40 років після дружини.
Твори для дітей
Леся Українка є авторкою багатьох поезій і казок для малечі. Вона писала високохудожні твори для дітей і про дітей, у яких виявляла глибоке знання дитячої психології. Публікувалися вони у журналах «Дзвінок», «Молода Україна». Вірші під загальною назвою «Дитяче» та прозові казки для дітей «Лілея», «Метелик», «Біда навчить» майже всі були вперше надруковані у виданнях для дитячого читання: «Дзвіночок» та в «Ілюстрованій бібліотеці для молодіжі, міщан і селян». Її поезії тісно пов’язані з природою як джерелом пізнання.
Поетична казка «Лілея» оповідає про хворого хлопчика та царицю ельфів – Лілею, яка знайомить його з людьми, з життям, ця невимушена казка вчить добру та вмінню спілкуватися. У своїй творчості Леся Українка часто звертається до фольклору та міфології. І це не дивно, оскільки проживаючи на Волині в с. Колодяжному та на дачі у с. Жабориця ще в дитинстві, спілкуючись з селянами та спостерігаючи за природою, для письменниці складно не звернутися до міфологічних вірувань народу. Це яскраво можна побачити у найвідомішому творі – «Лісова пісня».
У листі до матері від 20 грудня 1911 року Л. Українка пише: «Я здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом із маленькими, але дуже рясними деревами». Це було у 1876 році, тоді маленькій Ларисі було всього 5 років.
«Лісова пісня» написана на основі дитячих вражень, пережитих упродовж кількох днів в урочищі Нечимному, коли в 13-річному віці гостювала в домі дядька Лева Скулинського. Дядько знав дуже багато легенд і переповідав їх малій Лесі. Місцеві жителі й досі подейкують, що у цьому лісі живуть привиди і вряди-годи лякають туристів, які наважуються ночувати тут. Тож, можливо, лісовики та мавки з «Лісової пісні» не такі вже й вигадані персонажі.
«Не зневажай душі своєї цвіту!»
Ці слова з драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» є закликом до нас берегти в собі найсвітліше, найчистіше, що даровано людині: здатність кохати, творити та жити в гармонії з природою.
Земний шлях поетеси скінчився 1 серпня 1913 року в грузинському селищі Сурамі – виснажені хворобою, у неї відмовили нирки. Похована у Києві на Байковому кладовищі біля батька та брата Михайла. До кладовища труну з тілом Лесі Українки несли шестеро жінок. Їй було всього 42 роки.
У світі, де традиції переплітаються з сучасністю, Леся лишається маяком, освітлюючи шлях для нових поколінь. Її день народження – не просто дата, а нагадування про те, як один голос може змінити історію, ніби ріка, що несе води через століття.
Спадщина живе в сучасності
Смерть не загасила її полум’я – воно палає в музеях, пам’ятниках і серцях.
У 2026 році, до 155-річчя, з огляду на роль письменниці у національному відродженні, плануються нові виставки та видання. Її твори вивчають у школах, адаптують у фільмах, як «Лісова пісня» в анімації, цитують у сучасних дискусіях про ідентичність.
Увічнення і вшанування пам’яті
● Іменем відомої українки названі вулиці, бульвари, парки, площі, театри, школи, бібліотеки в Україні, є навіть школи її імені в Австралії та у Придністров’ї, в Рибниці.
●1970 р. заснована літературна премія ім. Лесі Українки, а портрет зображено на марках, ювілейних монетах та українській банкноті у 200 гривень.
● Видатній письменниці та її творчості присвячені: Літературно-меморіальний музей родини Косачів у Новоград-Волинському, музеї Лесі Українки в Києві, Колодяжному, Луцьку, Ялті, Сурамі (Грузія).
● Пам’ятники та меморіальні дошки Л. Українки споруджені не лише в Україні, а в Австрії, Білорусі, Болгарії, Німеччині, Росії, Естонії, Грузії, Єгипті, Італії, Америці, Канаді та інших країнах, загалом близько 100.
Усі ці факти свідчать про неймовірну велич, геніальний талант і популярність найвидатнішої в усі часи української жінки – письменниці-поетеси Лесі Українки. Її спадщина пульсує в кожному рядку сучасної української культури, нагадуючи про вічну силу слова.
Марфа ДМИТРЕНКО.