Розповідати про жінок, які вміють бути опорою у сім’ї, колективі та в житті інших людей, не обов’язково тільки напередодні 8 Березня. Однією з таких представниць прекрасної половини людства є Світлана Завтур. Її робочий день починається не з нарад, а з дитячих посмішок. Світлана очолює Дубоссарський центр соціально-психологічної реабілітації дітей з особливими потребами життєдіяльності. За цією посадою стоїть особистість з великим серцем, для якої допомога дітям стала справою життя. Детальніше про матір, дружину, керівника – в нашому інтерв’ю.
– Дубоссарський центр реабілітації називають місцем, де надія стає реальністю. Які шляхи привели сюди Вас?
– У мене завжди було відчуття, що хочу займатися справою, яка відкриває можливості для людей з інвалідністю. Двадцять років тому мене запросили стати волонтером у громадській організації батьків дітей з обмеженими фізичними можливостями, і я з радістю погодилася. Тоді й не здогадувалася, що це стане справою всього життя. Спочатку була волонтером, потім – діловодом, методистом з побутової адаптації, соціальним педагогом, заступником директора. Уже понад десять років я очолюю центр.
– Чи пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що хочете допомагати дітям з особливими потребами?
– Я усвідомила, що хочу зробити так, щоб діти та люди з обмеженими можливостями здоров’я були повноправними учасниками всіх суспільних процесів. Тому в повсякденній роботі намагаюся дати дітям якомога більше можливостей, з огляду на їхні індивідуальні особливості. Для мене важливо, щоб кожна дитина та її сім’я бачили для себе перспективу.
– Що для Вас означає бути керівником такого центру?
– Це велика відповідальність перед дітьми, перед батьками, для яких часто стаємо останньою надією. Ми маємо дати орієнтир для розвитку, щоб навіть тоді, коли нас не буде поруч, вони відчували опору. До цього додається відповідальність перед колективом. Висловлюю щиру подяку кожній людині, яка працювала у нас хоча б день. А тим, хто залишається в центрі роками, – моя особлива вдячність. Це складна, емоційно та фізично важка робота. Тут неможливо працювати, не залишаючи щодня частинку серця вихованцям.
– Що додає Вам сил?
– Не вигоріти мені завжди допомагає можливість переключитися на інший вид діяльності. Я готую методичні матеріали, розробляю навчальні програми, беру участь у громадській діяльності, веду професійні сторінки в соціальних мережах. Це дає змогу змінювати ракурс погляду і бачити роботу ширше, ніж тільки щоденні обов’язки керівника. I, звичайно, для мене важливо вміти бути не тільки керівником, а й просто жінкою – мамою, людиною, яка вміє радіти простим речам.
– Якими досягненнями центру Ви особливо пишаєтеся?
– Новою будівлею. Це сучасне приміщення створене з урахуванням усіх потреб дітей з інвалідністю. Ми маємо можливість працювати в умовах, що відповідають стандартам. Подібного комплексу немає в сусідніх державах. Його створення стало можливим завдяки державній підтримці та ставленню всього суспільства до проблем людей з особливими потребами. Коли такі пріоритети підтримуються на рівні керівництва країни, в першу чергу Президентом, це приносить реальні результати.
Друге досягнення – розробка та впровадження на базі нашої установи програми супроводу дітей з розладами аутистичного спектра. Це не просто набір окремих занять, а цілісна система розвитку маленької особистості.
Наша головна гордість – самі вихованці. Коли дитина після реабілітації у нас переходить до дитячого садка або вступає до школи – це особлива радість для всієї нашої команди. Таке почуття неможливо ні з чим порівняти.
– Які якості, риси характеру особливо важливі для керівника-жінки?
– Я не розділяю керівників на жінок і чоловіків. Для мене керівник – це людина, яка щиро вірить у спільну мету та здатна надихнути команду рухатися в одному напрямку. Важливо вміти приймати рішення, брати на себе відповідальність і водночас залишатися людяним.
– Ким для вас є діти, з якими ви працюєте?
– На це запитання важко відповісти однозначно. Це вихованці, за долю яких я несу відповідальність нарівні з батьками. Я ставлюся до роботи з дитиною, як до особистого зобов’язання перед нею. А ще це джерело сили. Діти радують своєю безпосередністю та здатністю йти вперед навіть тоді, коли шлях здається складним. Кожен вихованець нашого центру – нагадування про те, що можливості людини справді безмежні. Особливо зворушливі моменти, коли підопічний досягає результату, навіть якщо він невеликий: починає взаємодіяти, вимовляє перші усвідомлені фрази, дотримується правил гри, робить крок до самостійності. Не менш зворушливі моменти – зміни, що відбуваються з батьками. Коли з розгубленої, вразливої мами чи тата виростає впевнена людина, яка розуміє дитину, об’єктивно оцінює ситуацію та радіє її успіхам. У такі моменти усвідомлюєш: робота центру – це не лише про дитину. Це про сім’ю та її майбутнє.
– Як змінюються діти завдяки роботі фахівців центру?
– Ми будуємо нашу роботу на системній, поетапній основі, враховуючи індивідуальні особливості кожного вихованця. Завдяки комплексному підходу, вони поступово опановують навички самообслуговування, вчаться взаємодіяти, розуміти інструкції, висловлювати свої потреби та регулювати поведінку. Дитина стає більш самостійною, впевненою, краще розуміє навколишній світ і своє місце в ньому. А головне – вона починає вірити в себе. Разом із цим змінюється і ставлення оточення до вихованця.
– Вас можна вважати мамою для всіх цих дітей, а якою Ви є для власної дитини?
– Напевно, різною. Звичайно, намагаюся бути суворою, але частіше все-таки доброю. У житті моєї дитини ще буде достатньо суворих і вимогливих людей – учителів, наставників. А я хочу бути для нього тією, яка любить безумовно і вміє прощати. Тією, до кого можна прийти, якщо припустився помилки, виправдатися і не боятися залишитися незрозумілим. Я щаслива мама і щодня дякую Богові за можливість бути нею.
– Чого Вас навчило материнство?
– Приймати те, що в житті є речі, які ти не можеш, а іноді й не маєш права змінювати. Кожна людина має свої особливості – характер, темперамент, індивідуальність. Їх потрібно поважати, навіть якщо вони не збігаються з твоїми очікуваннями. Материнство вчить терпінню, гнучкості, вмінню розглядати дитину, як Особистість, а не проект для вдосконалення чи виправлення.
– Чи допомагає Вам особистий досвід у роботі з дітьми центру?
– Швидше він допомагає мені в роботі з батьками. Я стала глибше розуміти їхні почуття саме завдяки власному досвіду материнства. З’явилося більше емпатії, внутрішнього розуміння тривог, сумнівів і надій. Професійні знання, безумовно, важливі, але іноді особистий досвід дозволяє говорити з батьками не тільки як фахівець, а й як людина, яка дійсно розуміє і сприймає серцем.
– Наскільки важливе для Вас почуття опори в родині?
– Коли ти щодня змушений приймати рішення, несеш відповідальність за інших людей, особливо цінним стає дім, де можна просто бути собою. Родина – це місце, де тебе приймають без посад і статусів. Де можна видихнути, набратися сил і знову йти вперед. Без внутрішньої опори важко бути стійкою у зовнішньому світі.
– Як вдається поєднувати роботу, сім’ю і турботу про близьких?
– Ми з чоловіком – трудоголіки, по-справжньому любимо справу, якою займаємося. Тому з розумінням ставимося до зайнятості одне одного. Щоб усе поєднувати, необхідно розставляти пріоритети, щось делегувати, десь не встигати – і спокійно це сприймати. Чоловік допомагає, коли має можливість, я теж стараюся бути для нього підтримкою. Згодом я зрозуміла, що головне – це не встигнути все, а не пропустити важливе. Iдеального балансу не існує, однак є прагнення зберігати гармонію і в родині, і в собі.
– Чи є у Вас сімейні традиції, які допомагають зберігати домашнє тепло?
– Наша головна традиція – берегти одне одного, піклуватися, вміти вчасно підтримати або промовчати. Iноді тепло в домі створюється не великими ритуалами, а звичайною увагою до тих, хто поруч.
– Як це – бути сучасною жінкою?
– Так склалося, що останнім часом ми поєднуємо безліч ролей – сімейних, професійних, громадських. Iноді доводиться бути сильними навіть тоді, коли хочеться просто опертися на чиєсь плече.
Разом із тим у сучасної жінки набагато більше можливостей для вибору, особистісного зростання та самореалізації. Ми можемо вчитися новому, розвиватися, впливати на процеси, вибудовувати взаємини, виховувати дітей і за таких обставин залишатися собою. Бути жінкою сьогодні – це дотримуватися балансу сили й м’якості, відповідальності та внутрішньої свободи.
– Де Ви черпаєте сили та натхнення?
– У кожному новому дні. Понеділок для мене – найкращий день тижня, тому що це початок чогось нового: нова сторінка, нові рішення, нові можливості. Навіть якщо сьогодні складно, я знаю, що завтра буде інший день, і він обов’язково відкриє горизонти, які сьогодні ще не видно. Мене надихає рух уперед – крок за кроком.
– Чи вдається Вам викроювати час для себе? Що допомагає відновлюватися після напруженої роботи?
– Я люблю все, чим займаюся. Тому роботу в центрі та громадську діяльність не сприймаю як «час, відібраний у себе». Це важлива частина мого життя. Час, проведений із дитиною або чоловіком, – це теж моє щастя. Водночас я намагаюся знаходити час і для простих жіночих радощів: люблю театр, зустрічі з подругами, іноді шопінг. Такі моменти допомагають перезавантажитися і зберегти легкість.
– Про що Ви мрієте, як керівник і як жінка?
– Як керівник я мрію, щоб центрів, подібних до нашого, в республіці ставало більше. Я знаю, наскільки велика потреба в них. Мені хочеться, щоб система допомоги дітям з особливими потребами була доступною, сучасною та ефективною.
Як жінка я мрію про прості, але дуже важливі речі: щоб батьки були здорові, щоб вистачило мудрості та сил виростити сина гідною людиною, щоб поруч були близькі та щоб у світі було більше спокою і взаємної поваги.
– Що Ви бажаєте іншим жінкам?
– Не прагніть бути ідеальними, дозволяйте собі бути природними. Сила жінки полягає не в тому, скільки навантажень вона витримує, а в тому, який світ вона створює навколо себе. Кожній жінці бажаю відчувати опору – всередині себе і поруч із собою. I миру!
Минуле жіноче свято для нашої героїні – це не тільки квіти та привітання. Це день, коли особливо відчувається цінність турботи, підтримки та любові – тих простих речей, на яких тримається світ. І, слухаючи її спокійний, впевнений голос, розумієш: саме такі жінки роблять світ м’якшим і світлішим.
Надія ПОЛОНСЬКА.
Фото з архіву Світлани ЗАВТУР.