Література як мистецтво слова відображає розмаїття життя через художні образи. Прозові, драматичні та поетичні твори доносять до нас інформацію про розвиток суспільства, а також є засобом збереження культурної, морально-етичної та духовної спадщини народу. Таким способом вони виконують пізнавальну, виховну, розважальну й естетичну функції. З огляду на це, до основної та факультативної програми школи з літератури включені твори придністровських письменників.
ГАЛИНА ВАСЮТИНСЬКА
«Золотокоса дівчина з Парижу» – так в юності називали тендітну шляхетну студентку Галину Васютинську. Народилася вона 14 квітня 1941 року в місті Вознесенську Миколаївської області України. У воєнні та повоєнні роки сім’я переїжджала із села в село і нарешті оселилися в с. Париж Тарутинського району Одеської області. Після закінчення сільської середньої школи дівчина продовжила освіту в Республіканському художньому училищі ім. І. Рєпіна в Кишиневі. Сумлінній випускниці запропонували роботу художника-ілюстратора Академії наук МРСР, у доленосні 90-ті вона працювала у художній школі в Кам’янці, а згодом стала коректором районної газети «Слободзейские вести».
Галина Миколаївна плідно реалізує успадковані від батька хист до малювання та літератури. Вона активний член літоб’єднання при газеті та член Спілки письменників республіки. Вийшли друком: збірка поезій російською мовою «Листопад» (2011), вірші для дітей українською мовою «Чиста криниця» (2010) та «Кольори життя» (2021). Художні твори Галини Васютинської доступні глядачам на виставках у Тирасполі: у центральній бібліотеці (2016), у шпиталі та дозвільному центрі «Мир» (2017), вийшов і художній альбом «Пензлем щедрого серця».
Поезії автора представлені у шкільній програмі. З давніх часів людство у піснях і молитвах, віршах і поемах зверталося до своєї берегині – до матері. Мати дарує людині життя, надихає на добрі справи, віддає все, що має: тепло своєї душі, своє серце і безмежну любов, а її мудре слово допомагає долати труднощі. Вона – наша порадниця, наставниця й заступниця – вчила нас доброті, любові, наполегливості, волі та іншим духовним цінностям.
Отже, темою вірша «Мамина спадщина» є вічні духовні цінності людини, що передаються з покоління в покоління:
Ненька мені в спадщину лишила
Доброзичливість, душі тепло…
До старих – увагу і пошану,
До малечі – ласку і любов…
Не завжди людині світить сонце.
Набіжать хмарки і дощ крутий.
Але незабаром у віконце
Знов засяє промінь золотий.
Виправдаю сподівання мами,
З рівної дороги не зверну.
У душі я збережу з роками
Юності далекої весну.
Ще одна зворушлива поезія «Солом’яна лялька», темою якої є спогади бабусі про її дитинство. Письменниця сама виховувалася в атмосфері взаємоповаги та доброти, тому її творчість ґрунтується на спогадах про велику родину та описах реального життя. Вона глибоко переймається настроєм своєї героїні, поділяє її теплі почуття до своїх пращурів, підтримує повагу та шану до старших родичів.
Провідною ж думкою майже в кожній поезії Галини Миколаївни бринить тема добра, миру та злагоди, будь-то в рідному сонячному краї «…з добрими та щирими людьми», чи в сім’ї, де бережуть тепло і доброзичливість душі.
Щирість, чуйність, доброта, інтелігентність і скромність властиві самій поетесі. Своєю сумлінною працею, увагою і ставленням до людей, особливо до молоді та дітей, Галина Миколаївна, яка належить до покоління «дітей війни», заслужила повагу та любов. Її твори популярні серед юних читачів, а заслуги на ниві професійної та громадської діяльності високо оцінені державою. Напередодні ювілею її нагородили орденом Пошани.
ВОЛОДИМИР ПОЯТА
Наш земляк-письменник 1962 року переїхав до Києва, де і проживає. Одружений. Має сина, онуків та правнуків. Де б не жив Володимир Поята, його душа і серце завжди були в полоні поезії. У вірші «Моя колиска» автор з любов’ю описує дитинство та юні роки. Саме на березі «Дністра старого» він пізнав перше кохання і вірну дружбу, «печаль і радощі земні», співав українські пісні й танцював молдавські танці. Це ті поняття, з яких починається Батьківщина, а тому для поета ці образи є нероздільними. Автор закликає любити свій край, адже це возвеличує людину, робить її щасливішою і добрішою:
О земле, рідна сторона!
Тебе як матір я цілую,
Як мати в мене ти одна,
Тебе я, люблячи, й звікую.
Народився поет 15 травня 1936 року в селі Колбасна Рибницького району. Батько, Василь Степанович, був будівельником, а мати, Ганна Єфиміївна, все життя працювала в колгоспі. Це вона прищепила синові любов до краси природи, до людей, до рідної землі, яку він несе через усе своє життя. Їй поет присвятив чимало віршів: «У Святвечір», «Посадила мати…», «Плач матері», «Серце материнське», «Матері»:
Пам’ятаю, мамо,
Всі твої турботи,
Ти моя молитва
І моя скорбота.
«Серце материнське»
Тема цієї поезії гірка й трагічна: жертовна й самовіддана материнська любов до єдиного сина. Змалювання життя бідної жінки, єдиного сина якої забрали в солдати. Він загинув, повернувся додому у залізній труні. Автор описує важкий період в історії, коли жінки-вдови, одинокі, бідні були безправними і беззахисними. Їх міг скривдити будь-хто і не понести за це ніякого покарання. Мати в поезії В. Пояти була одна-однісінька: ані чоловіка, ані родичів… Вона не могла чекати якоїсь допомоги від людей, бо ще й «кривенька була зроду», тобто з гіркою долею народилася бідна жінка на світ. Єдиною втіхою та радістю для неї був синочок. Важко було годувати та виховувати його: «Жилось нелегко у ті роки, сирітство, голод у хатах…». Але мати вистояла, вижила і синочка на ноги поставила. От він уже їй годувальником став: «…і виріс син, мов той дубочок, й на нього зиркають дівки». Аж раптом їх спіткало лихо, парубка забирають «у воєнкомат». Забирають на три роки, а старій та хворій матері вони здаються цілим життям. Обіцяв син повернутись: «Я повернуся, збудую хату ще нову, не плачте вслід мені, матусю, я повернусь, як відслужу».
Кожного листа від сина мати чекала з завмиранням серця, цілувала кожну сторінку, плакала та страждала. Раптом син перестав писати. З райцентру принесли похоронку. Смерть сина – це смерть матері. Хіба може витримати ненька загибель єдиної дитини? Плач і стогін матері покотився селом. Вона ходить ночами, шукає, кличе… Не витримує її любляче серце, і вона помирає. «Із сином поруч поховали, навіки з ним вона тепер». Залишився лише барвінок, що блакитним вогником палахкотить і нагадує про страшну трагедію.
Передати атмосферу життя повоєнного села автору вдалося за допомогою художніх засобів, зокрема тропів та синтаксичних фігур. Наприклад, звертання «Володю, голубочку, моя дитино». Для матері син «як сонце в небі, мов той дубочок». Метафори підсилюють змалювання і напругу атмосфери твору: «пил сховав, лихо зріє, спомин вмер». Епітети створюють яскраві образи: «Вогник синій, гірку тугу, доленьку гірку», а серце матері болить все життя за своїх дітей. Вірш «Серце материнське» називають перлиною української лірики. Бережіть материнське серце, пам’ятайте про ваших матерів.
Володимир Поята – член української асоціації письменників (2013), член Національної спілки письменників України (2015). Удостоєний літературно-мистецької премії ім. М. Сингаївського (2015). Твори поета друкуються в Україні та Придністров’ї, наприклад, у газеті «Гомін».
Читайте рядки улюблених поезій і усвідомлюйте, що творчість поета В. Пояти – це унікальність, заснована на духовних цінностях, які ми повинні берегти та примножувати.
НАДІЯ ДЕЛІМАРСЬКА (Бартошенко)
Її біографія підтверджує стародавнє повір’я про те, що народжені в «солов’їний день» мають долю цієї надзвичайної пташки, оскільки вона з’явилася на світ 15 травня 1960 року в с. Мощаниця на Рівненщині. Шлях Надії Євгенівни в поезію несподіваний і досить успішний. Під впливом ностальгійних почуттів, вражена тим, як шанобливо зберігають рідну мову емігранти в далекому зарубіжжі, 2002 року надіслала перші вірші до редакції українського часопису «До Світла» у Римі. Рядки, вистраждані на чужині, надрукували без виправлень, і відразу їй зателефонували. То був головний редактор журналу Василь Поточняк. Коли він відрекомендувався, Надія не повірила, перепитала прізвище, і процитувала його слова: «Прожити, а не проіснувати. Творити, а не споживати. Працювати, а не нарікати. Любити, а не ворогувати». У юності дівчина закарбувала вислів як кредо на обкладинці свого щоденника.
За рекомендацією авторитетних літераторів 2006 року Надія Євгенівна вступила до Спілки письменників Придністров’я. Вона пише українською і російською мовами. Творча доля поетеси тісно пов’язана з навчальними закладами Придністров’я, де її поетичні крила розгортаються на зустрічах із читачами, студентами та школярами. Літературний доробок письменниці став матеріалом учнівських наукових досліджень, які були гідно представлені на рівні міста Бендери та республіки. У 2012 році побачила світ збірка Н. Делімарської «Не волію абияке…», присвячена 220-річчю заснування Тирасполя. Збірка «Поезія» (2017 рік) була презентована в Науково-дослідному інституті українознавства (м. Київ) з дослідницькою роботою «Поетична творчість Надії Делімарської» учнями МОЗ «Бендерська гімназія № 3 ім. І. П. Котляревського». Ці видання поетеси відтворюють гармонію душі, стосунків, почуттів, світосприйняття автора. Вірші нашої землячки публікуються в газеті «Гомін» та в літературних виданнях Придністров’я.
Основні мотиви творчості
Автор вважає, що основою життя людини є духовність. Така моральна чеснота повік буде в пошані. «Після найближчих, рідних по крові, ми найрідніші по громадянству», тобто за своєю ідентичністю, за генетичним кодом. Поезія «Ми – найрідніші!» – це емоційний заклик до єднання українців, він базується на любові до Бога, до землі, до родини та ближніх – до всього, чим споконвічно живуть прості трудящі люди. Поетеса підкреслює спорідненість українців за кров’ю та громадянством.
Рік написання: 2006.
Жанр: громадянська лірика.
Тема: звернення до українців, рідних по крові, громадянству, любові до Бога, до землі та ближніх.
Ідея: заклик до єднання.
Основна думка: сила народу полягає в його єдності.
Художні засоби. Епітети: у моєму домі, моє майбутнє, моє колишнє; метафори: духовна цінність – життя основа, світ вишиванок яскраво мовить, рідні по крові, найрідніші по громадянству; риторичне звертання: «Добридень, панство», «Цвіти, Вкраїно, в нашій любові».
З огляду на те, що пісня – це душа народу, вона є найбільшою цінністю і скарбом, який передається від покоління до покоління, поетеса надає їй неоціненного значення. Вірш «Джерело співанок» розкриває значення пісні в житті придністровських українців. У творі висвітлено пісню як носія культури, що відображає її важливість у житті народу, розкриває єднання з природою та рідним краєм:
Придністров’я, край мій рідний,
Всіх вітаючи привітно,
На пісенний фестиваль
Шле пшеничний коровай.
Різномовна земле, вічно
Колосом дзвени пшеничним!
Розсівай пісенне диво!
Придністров’я, будь щасливе!
Рік написання: 2006.
Жанр: громадянська лірика.
Тема: показ особливої привабливості української пісні на просторах придністровської землі.
Ідея: утвердження значення пісні в житті українця.
Основна думка: пісенний фестиваль, який щороку проводиться у Придністров’ї, охоче скликає земляків у світ краси та любові до рідного українського слова.
Художні засоби. Епітети: край мій рідний, пшеничне перевесло, могутні води, червоні чобіточки, чарівне личко, солов’їний щебет, різномовна земле; метафори: вікові пісні воскресли, силу Заповіту котять, бринить пісенна квітка, солов’їний щебет мови, джерело співанок мирних, ліру нашу світанкову, акацій подих, співають наші зорі, до шепоту смереки, слався, вишиваний звичай; порівняння: як Дніпра могутні води, як акацій подих влітку; риторичне звертання: «Рідні, не тужіть далеко!», «Різномовна земле, вічно колосом дзвени пшеничним!», «Слався, вишиваний звичай, розсівай пісенне диво! Придністров’я, будь щасливе!».
Ці твори зазвичай вивчаються у межах програми літератури рідного краю, виховують любов до культурної, духовної та пісенної спадщини.
Нині Надія Євгенівна з сином, заслуженим артистом ПМР Євгеном Делімарським, записали пісню «Батьківський дім».
Валентина ОСАДЧУК.