Уже понад п’ятнадцять років параспортсмен Дмитро Лавров присвячує себе настільному тенісу. Після тривалих пошуків він обрав саме цей вид спорту — доступний і водночас такий, що відкриває широкі можливості для розвитку.
ПЕРШІ ДОСЯГНЕННЯ
Його перша поїздка на змагання на чемпіонат України в Євпаторії відбулася у 2011 році. За спогадами Дмитра, тоді там діяв розкішний центр паралімпійської підготовки, збудований відповідно до найвищих архітектурних і технічних стандартів за ініціативи Валерія Сушкевича — колишнього народного депутата України, який і сам пересувається на інвалідному візку. У цьому центрі люди з інвалідністю не лише змагалися, а й проходили реабілітацію, відчуваючи підтримку, впевненість і радість життя.
Попри значну кількість учасників, Дмитро виборов третє місце, цілком задовольнивши власні спортивні амбіції. Це була його перша справжня перемога — не лише над суперниками, а й над собою. Саме тоді він по-справжньому повірив у власні сили. З 15 по 20 грудня 2015 року в місті Сан-Хосе (республіка Коста-Ріка) проходив Міжнародний рейтинговий турнір з настільного тенісу серед інвалідів. Уперше цей престижний турнір отримав високу 40-ю категорію проведення міжнародних турнірів, під егідою Міжнародної Федерації настільного тенісу. Серед спортсменів, які представляли понад 25 країн земної кулі: Старого світу, Африки, Північної, Центральної та Південної Америки, був і наш Дмитро Лавров. В особистому змаганні він виграв бронзову медаль, а в груповому, разом із кубинцями, піднявся на вищу сходинку п’єдесталу, завоювавши золоті медалі «Copa Costa Rica-2015».
У лютому 2016-го відбувся кваліфікаційний олімпійський турнір з настільного тенісу серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату, що проходив в італійському місті Ліньяно. У 1-му спортивному класі, де виступає Дмитро Лавров, змагалися 10 параспортсменів з Німеччини, Великобританії, Хорватії, Угорщини, Румунії Аргентини та Італії. Дмитро увійшов в десятку найсильніших, посівши 9 місце в загальному заліку, і був удостоєний міжнародної кваліфікації.
Квітень 2017-го: в російському місті Алексині Тульської області проходив чемпіонат Росії з настільного тенісу серед інвалідів-візочників 1-5 спортивних класів. Усього тоді в турнірі брали участь 80 спортсменів із 30 регіонів Росії. Паратенісисти боролися за призові місця в особистому і командному заліках. Дмитро у цих змаганнях брав участь п’ятий рік поспіль, і тричі ставав чемпіоном Росії в особистих змаганнях за своїм класом.
«Тоді я став призером чемпіонату в Росії. Там я виборов 3 місце і здобув право виступу за збірну Росії. Плани були величезні, тому що я жив мрією потрапити на паралімпійські ігри», – ділився тенісист. У 2017-му за підсумками виступу, на одному з головних стартів сезону Дмитро Лавров став абсолютним чемпіоном Росії в особистому та командному розрядах.
Дмитро розповідає, що 2018-го року з 15 по 21 жовтня у Словенії проходив чемпіонат світу з настільного тенісу. У ньому взяли участь 15 найсильніших спортсменів з усього світу. До цього атлети повинні були зіграти в п’яти міжнародних рейтингових турнірах. «На відбір дається два роки. З 2016 по 2018 рік необхідно було виїхати на змагання і не просто виступити, а заробити рейтингові бали, а вже потім отримати путівку на цей чемпіонат», – зазначив спортсмен.
До початку міжнародного турніру наш спортсмен виїжджав на змагання в Таїланд, Словенію, Чехію і Словаччину. Допомогу у фінансуванні надавало керівництво збірної Росії з настільного тенісу, куди входить Дмитро Лавров.
«Коли потрібно було виїхати на чемпіонат світу, ми звернулися в Адміністрацію Президента ПМР і на Молдавський металургійний завод, там нам надали підтримку, щоб ми могли дісталися до Москви», – розповів мій співбесідник.
СПОГАДИ З МИНУЛОГО
З Росією пов’язана дитяча пора нашого героя. У 1973 році в місті Камишині Волгоградської області він народився. Батьки Дмитра працювали на текстильному комбінаті міста, коли їх як високопрофесійних фахівців у 1980 році направили до Тирасполя для підтримки новозбудованого підприємства – бавовняного комбінату ПХБО. Дмитрові виповнилося на той час 7 років і він почав освоювати перші ази шкільної премудрості в Тираспольській СШ № 12. Після завершення будівництва СШ № 5, яка виросла біля самого їхнього будинку, хлопець перейшов туди. Школяр гарно навчався, з успіхом займався плаванням, однак найбільше його приваблював велоспорт. За високі досягнення він був зарахований на навчання до респуб-ліканської спортивної школи-інтернату (нині Тираспольський теоретичний ліцей № 1). Дмитро тренувався, мріяв досягти олімпійських вершин.
Був харизматичний, сильний, кремезний, мав відмінне здоров’я. Тому, коли по завершенні навчання його призвали до лав Радянської Армії, визначили: придатний до служби на морі. Так Дмитро опинився в Севастопольській водолазній школі. Це дуже цікавий навчальний заклад, єдиний колись у Російській імперії, а потім і в Радянському Союзі, який готував водолазів для всього Військово-морського Флоту.
Здобувши необхідні знання, молодий водолаз відбув для проходження подальшої служби під Владивосток, а трохи згодом його направили для виконання інтернаціонального обов’язку в Республіку В’єтнам. На той час там стояли радянські кораблі, і Дмитро обслуговував безпеку радянського флоту, чергував під водою, не підпускаючи близько ворожі судна.
Після служби вирішив, що треба продовжити навчання, вступити до вишу і створити сім’ю. Наречена Дмитра на той час студіювала в Ленінграді, отож і він мав намір туди перебратися, вже й заяву подали до ЗАГСу.
ВИСТОЯТИ, ЩОБ ЖИТИ!
Однак трапилося несподіване: під час змагань на Дністрі 23-річний молодий чоловік невдало здійснив стрибок у воду і зламав шийний хребець. «Це було несподівано для мене і дивно для оточення, – пригадує мій співрозмовник. – Я ж-бо захоплювався плаванням з дитячого віку, два роки прослужив на флоті, пірнав на глибину до 200 метрів, мав великий досвід у подоланні водних перешкод, а тут така фатальна помилка. Звичайно, був шок, тривалий період лікування, реабілітації. Мене супроводжувала мама, а потім наречена, яка стала моєю дружиною у 1997 році. Вона єдина після батьків, хто мене підтримав, не відвернувся. Всі мої тодішні друзі від мене відмовилися. І відтоді моїх товаришів замінили члени моєї родини. Я щасливий, що взагалі залишився живим. Адже після таких травм мало хто виживає», – додав Дмитро.
Батько хлопця довго мудрував над створенням доступного середовища для свого постраждалого сина. Він збільшив дверні отвори в помешканні, щоб візок проїжджав без перешкод, всюди, де необхідно, зробив пандуси, і власноруч побудував підйомник, яким Дмитро користується вже понад чверть віку для виходу на вулицю і повернення додому. Батька вже нема на світі, а його унікальна конструкція діє.
Дружина Оксана, вона ж за сумісництвом і тренер, супроводжує свого коханого у поїздках на змагання. Їй одній він довіряє, знає, що ніколи не підведе, не зрадить. Тому-то чоловік, маючи таку підмогу, закінчив заочно юридичний факультет ПДУ ім. Т. Г. Шевченка.
Каже, що хотів навчатися на стаціонарі, але заїхати без сторонньої допомоги в університетську будівлю не міг. Лише у 2018 році, коли Президент Вадим Красносельський звернув увагу влади та суспільства в цілому на людей з обмеженими можливостями, облаштували пандусами вхід до вишу. І тролейбуси з низькою підлогою з’явилися не так давно.
Труднощі, з якими стикався мій співрозмовник, загартували його, адже протягом багатьох років діставатися з Балки в місто він був змушений самостійно на візку. А хто скаже, що крутити руками колеса на спусках та підйомах просто? Особливо взимку.
Дмитро запевняє, що не відчуває себе нещасним чи знедоленим. Навпаки, після одержання диплому він уже сам міг надавати допомогу людям, хоч юридичною консультацією, хоч моральною підтримкою. Тоді й спало йому на думку створити клуб, у якому могли б реалізувати себе такі самі люди з обмеженими можливостями. Сам оформлював необхідні документи, їздив до Реєстраційної палати, знайшов приміщення для тренувань. Так зібралося 12 хлопців та дівчат, які й дотепер тренуються разом.
Не зламатися, вистояти у двобої з підступною долею, відчувати підтримку з боку держави, а також рідних і близьких – ось, що важливо. І до того ж – велика робота над собою, сила волі, яка не дає скласти руки та перейматися минулим – саме це тримає чоловіка на п’єдесталі.
ПОБАЖАННЯ МОЛОДИМ
«Дивлячись, як ризикують нинішні хлопчики та дівчатка, щоб в екстремальних умовах зробити модне нині селфі, хочу їх застерегти від нерозумних, нікому непотрібних вчинків. Не обов’язково сунути руки у вогонь, щоб відчути його пекельну силу. Просто повірте тим, хто вже обпікся сам. Життя одне, і прожити його треба гарно, щоб не було боляче за марно витрачений час», – радить Дмитро.
Якщо побачите на вулицях Тирасполя гарного, плечистого, сильного чоловіка, що пересувається на інвалідному візку, знайте, це Дмитро Лавров – придністровський параспортсмен, керівник спортивного клубу «Тирас-ракета», член збірної Росії, майстер спорту міжнародного класу з настільного тенісу.
ПІСЛЯСЛОВО. У березні 2026 року параспортсмен виборов срібну медаль на міжнародному турнірі ITTF World Para Future Costa Brava в Іспанії. У фіналі він поступився британцю Тому Метью, набравши важливі рейтингові очки.
Наш земляк входить до топ-10 світового рейтингу з паранастільного тенісу.
У подальшому планує взяти участь у відборі на чемпіонат світу, що відбудеться в Таїланді у листопаді 2026 року.
Тож побажаємо Дмитрові не втрачати силу волі, зберігати силу духу та досягти найвищих результатів на чемпіонаті.
Марія БІЛОЦЬКА.
Фото з сімейного архіву.