Липень у народі називають маківкою літа – це пора збирання врожаю зернових культур. Для хліборобів це один із найвідповідальніших етапів року. Уже за кілька днів липень поступиться місцем серпню, який завершить жнивну пору. Із жнивами пов’язані старовинні пісні, обряди та споконвічні надії на щедрий урожай і добрий наступний рік.
Нині практично всі процеси механізовані за останнім словом техніки, а колись, та не так і давно, з півстоліття тому, єдиними знаряддями для збирання хліба були серп і коса. Ми ж розповімо як збирали збіжжя наші предки у давнину.
«Повечеряємо і одразу ляжемо спати,– казали бабуся, готуючи їжу. – Завтра в нас буде важкий день – почнемо жито жати!»
Онук вже знав, що жнива – найвідповідальніша пора року в хліборобів. Як тільки починали косити зернові, люди відкладали усі господарські справи, щоб вчасно та якнайшвидше зібрати вирощений хліб. Один жнив’яний день, мовить народне прислів’я, рік годує.
Доки готувалася вечеря, хлопець тим часом вийняв із задвірка серпа, перев’язаного клаптем лляного полотна. Це для того, щоб серп не поіржавів на зиму. Потім дістав з-під стріхи цурку – невеличку дерев’яну паличку, гостро застругану з одного боку. Нею бабуся скручували перевесла на снопах. А бабуся накрутили їх чимало, вистачить усе збіжжя пов’язати в копи.
– Куди покласти серпа й цурку? – питає онук.
– У кошик, внучку. Там уже лежать хлібець і рушничок!
На покутті поважно стоїть виплетена з ліщинових дубців святкова корзинка. Її для цього бабця й тримає.
Поруч з корзинкою лежать кетяг торішньої калини і червона стрічка.
– А це для чого? – запитує онук бабусю.
– Для спасової бороди. Ти ж літом бачив, як це робилося…
Хлопець в ту ж мить пригадав торішні зажинки. Тоді бабуся також починали жнива зі спасової бороди. На початку лану залишили кілька незжатих стебел. Потім їх обв’язали червоною стрічкою і прикрасили кетягом калини та живими квітами. Борода стояла до кінця жнив. У останній день обжинків її зрізали і внесли до хати. Пучечок колосся простояв на покутті аж до цьогорічних зажинків. Як тільки виберемо картоплю, тато розімнуть колосся в долонях і зроблять перший засів озимини.
За вечерею онук запитав у бабусі:
– Для чого роблять спасову бороду і чому вона так називається?
– Спасова борода від свята Спаса, – пояснили вони. – Це таке народне святце, яке припадає на 19 серпня. З його приходом уже закінчується літо. Тому кажуть: «Прийшов Спас – держи кожуха про запас». А бороду роблять для того, щоб віддати шану вирощеному зерну. Більшої святості, аніж хліб, нема. Пам’ятаєш, як дідусь тобі казав, коли ти не хотів брати полуденок у школу: «Не ми хліб носимо, а він нас»?
Наступного ранку, тільки-но спала роса, усі вийшли до загінки. У бабусі на голові біла хустинка, щоб не пекло сонце, а поперек перев’язаний перевеслом. Стали вони на краю нивки, окинули поглядом вистиглий лан, що вабив зір золотим доріддям.
– Може більше і не доведеться мені жати… – зітхнули важко.
– Таке й скажете! – як вміє, заспокоює хлопець. – Ще жнив тих буде та й жнив!
– Літа мої, любий онуче, вважай, одкопитили вороними. Нездужають руки, слабнуть ноги…
– Давайте я збігаю до дідуся. Він косою швидше викосить!
– Ну що ти! – замахали руками бабуся. – Сама якось упораюся. Негоже чужими руками жати. Та й скільки того жнива – за день-другий упораємося.
Бабуся підійшли до лану, мовили урочисто:
– Принеси нам, серпе, стільки кіпок, скільки в небі зірок!
Юнак не встиг зогледітись, як долі лежали навхрест два пучки стебел. Зажинок, отже, зроблено. Потім бабуся залишили пучечок жита для спасової бороди. Біля неї розіслали вишитий рушник, поклали на полотнину окраєць хліба й дрібок солі. Це, сказали, для пташечок, щоб не клювали зерна.
Робота спорилася. Онук розстеляв перевесла, а бабуся клали на них вижаті стебла. Час од часу вони сідали на перепочинок. Розмова точилася довкола давніх жниварських обрядів.
Зажинки починали в будь-який день, крім понеділка. Він вважався важким для започаткування всякої важливої роботи. Жінки зодягалися по-святковому і всім сімейством вирушали в поле.
Якщо в когось із господарів був великий лан і він не встигав вчасно зібрати збіжжя, то скликав толоку. Це дуже давня форма колективної взаємодопомоги. На неї запрошували переважно сусідів і родичів. Учасникам таких гуртів не платили, а лише ситно харчували. Подібними толоками будували колись хати, копали криниці, гатили греблі, вимощували дороги – тобто робили всі важкі роботи, що вимагали чимало робочих рук. За допомогою толок український народ зумів вижити в тяжкі часи ворожих набігів, які пустошили землю й господарські будівлі.
Учасників жниварської толоки називали в народі женчиками. Першою починала зажинок найстарша жінка. Їй дозволялося нажати початкового снопа. Якщо в родині була дівчина на виданні, то з його зерен мали спекти весільний коровай. Після цього жінка зверталася до присутніх:
Ой, жніте, женчики, обжинайтеся,
І на чорную хмару озирайтеся.
Господар відповідав:
Швидше жніть до оборіжка –
Там пирогів повна діжка!
Найстарша жниця заводила зажинкову пісню, і її підтримували інші:
Живо, женчики, живо
Дожинайте ниву,
Будемо плести віночки
З золотої пшенички…
Впоратися зі жнивами треба було якнайшвидше. Тому сеї пори рідко хто навіть піч топив. Усі – від малого й до старого – були в полі.
Нарешті дожато останню гінку, снопи пов’язано і складено в полукіпки. Пора зрізувати бороду і плести обжинковий віночок. Його врочисто накладали найгарнішій молодиці, котра при тому приказувала:
От діждали літа
Та нажали жита,
Поставили в копки
І вдарили в гопки!
Женчики з піснями йшли через усе село до господаря (згодом – до голови колгоспу), приспівуючи біля двору:
Відчиняй, пане, ворота,
Бо йде твоя робота.
Несем тобі вінки
Із золотої нивки –
Житнії, пшеничнії,
Щоб були величнії!
Назустріч виходив господар, низько вклонявся, приймав вінка і запрошував до хати. Гурт заспівував:
А ми насієм жита, жита,
Та поставим копи, копи,
Та ударим гопи, гопи,
Земля аж гуде,
Де громада йде!
З роботою онук з бабусею впоралися надвечір. Старенька підійшли до спасової бороди, розітерли одного колосочка. Свіжим зерном обсіяли живостій, проказавши: «Нехай сіється-родиться на новий урожай, на дорідне зерно!»
– О, – долинув басовитий дідусів поголос, – у серпні хліборобові три роботи: косити, орати й сіяти. Ви одну, бачу, вже зробили сьогодні.
Бабуся, взявшись руками за поперек, підійшли ближче до дідуся.
– Серпневого дня, Тарасе, зимовим тижнем не заміниш, бо в серпні серпи гріють, а вода холодить.
– Але хто в серпні шукає холоду – натерпиться в зимі голоду. Колись один чоловік у серпні рибку ловив та й урожай загубив – зимою нічого було їсти…
– Серпень, Тарасе, такий. Він виймає серпа зі стріхи, а вересень його ховає!
– Авжеж, як прийде Спас – літо піде від нас…
– До спасівки, чоловіче, бджола на пана робить, а після спасівки на себе.
Дідусь глянув на вижату нивку, усміхнувся:
– Як у серпні дбаєм, так зимою маєм. Ви, бачу, вже на зиму запаслися.
– Таке й скажеш, – з відчуттям погорди мовили бабуся. – Одна справа вижати збіжжя, а інша – висушити його. Недарма мовиться: дощі в серпні там ідуть, де їх не ждуть, а жито жнуть. Бачиш, як ніжки в картоплі почали згинатися донизу, а квітки начебто в’януть. Це перед негодою.
– Але ж он горобці літають зграйками,– заперечив дідусь. – То вірна ознака, що і завтра буде сухо…
Доки вони сперечалися між собою, наводячи різні прикмети, хлопець намагався запам’ятати їх.
Зволожилося після обіду підсохле сіно – збереться на дощ.
Коли хмариться, але бджоли не ховаються і далі продовжують летіти в поле – дощу не буде.
Качки та гуси кричать, полощуться, пірнають, б’ють крилами – на дощ, притихають – на грозу.
Комарі, мухи та інші комахи надто надокучливі – на дощ і негоду.
Якщо при сході сонця парка духота – під вечір збереться дощ.
Коли тихої погоди шумить ліс – на грозу.
Сонце «скаламутилося», сховалося за хмарову запону – чекай за кілька годин грози.
За добу до дощу на каштановому листі виступають «сльози» – липкі покрапини соку.
Перед зливою раки виповзають на берег і ховаються в пісок.
Вирує життя в мурашнику – дощу ближчим часом не буде; коли ж на поверхні мало мурах і ті кволо повзають, затягуючи нірки,– чекай опадів.
Цікаво, думав хлопець, яка з цих прикмет справдиться. Але що гадати! Завтрашній день покаже, чий прогноз точніший.
– Чого це так задумався? – нарешті й на онука звертає увагу дідусь. – Про походження серпня хочеш почути?
– Він сам за себе говорить, – відказує той поважно. – Серпень серпами перегукується…
– Але ж були й інші назви, – веде своєї гість. – Ось, скажімо, «зарев». У давнину в наших краях водилися олені. Від того, що тварини ревінням перекликалися, й називали місяць. Пізніше стали називати «копень». Ну, це пішло від нажатих кіп. Проте «ківень» онукові було не зрозуміле слово.
– Чому це незрозуміле? – каже той впевнено. – Від того, що коні кивають головами, відганяючи мух…
– Звідки це ти взяв? – дивується дідусь.
Якщо червень називають ґедзнем, бо сліпаків та ґедзів багато, то в серпні мухи не дають спокою тваринам!
– О, наука в ліс не йде, – радіє дідусь. – Починаєш уже й сам дещо кумекати!
Від такої похвальби у хлопчини одразу покращився настрій. Ось, тішив він себе, взавтра перевірю почуті сьогодні прикмети – то ще не так здивую дідуся. Бо, певно, якась з них і не підтвердиться. Нехай тоді спробує виправдатися переді мною!
Важко давався селянинові кожен шматок хліба. У давнину його вважали найбільшою святинею, живим створінням і Божим даром. Хліб ніколи не різали ножем на льоту, не кидали на землю, а якщо шматочок падав – його підіймали, цілували й вибачалися.
Хліб завжди лежав на столі на вишитому рушнику. Зі столу ніколи не змітали крихти рукою на підлогу – їх обережно збирали і з’їдали, щоб не «виганяти багатство з хати».
Нам також треба навчитися поважати працю хлібороба і так само берегти його працю, хоча вона нині майже всюди механізована і повністю змінила важку ручну працю на полях.
Христина ЖУРАВЕЛЬ.
Микола Пимоненко — український художник-живописець.