Раніше з волоссям все було строго і за поняттями. Жодних «піду відріжу під настрій». За таку ідею дівчину одразу направили б до знахарки – голову лікувати. Косу ростили з пелюшок, і вона спрацьовувала краще за будь-який профіль у соцмережах. Іде дівчина з однією косою та стрічкою – всім на вулиці зрозуміло: вільна, можна засилати сватів із пирогами. Зіграли весілля: подружки поплакали, скрутили два тугих жмути навколо голови, наглухо сховали під хустку, і зачіску з цього дня бачив тільки законний чоловік.
Самій відрізати косу? Борони Боже! Це вважалося страшною ганьбою. Якщо жінка сильно завинила або зрадила чоловіка, їй прилюдно відрізали косу тупими ножицями прямо на сільській площі. Після цього залишалося тільки сидіти вдома за грубкою, доки не відросте. Звідти й пішло наше слово «опростоволоситися» («розчіпчитися»), тобто показатися на людях розпатланою чи без хустки, покрившись ганьбою на всю округу.
Навіть волоски, що випали, берегли більше як гаманець. Впало волосся на підлогу – не здумай викинути у віконце! Бабусі лякали: потягне пташка твою волосинку в гніздо, і голова розколюватиметься від болю роками, поки пташенята не виростуть. Тому все, що залишилося на гребінці, акуратно збирали в грудочку і кидали в піч: якнайдалі від гріха.
А щоб коса не пушилась і висіла рівно, на кінчик прив’язували «кісник» – важку шкіряну штуку з намистинами та залізцями. Вона працювала і як обтяжувач, і як сигналізація: ідеш селом, залізки дзвенять на всю вулицю. Місцеві хлопці одразу кидали вила, поправляли сорочки та бігли до паркану дивитися, хто йде.
Мили цю гриву тим, що знаходили на кухні: квасом, кислим молоком, житнім борошном та сирими яйцями. На ніч проводили дерев’яним гребенем рівно сорок разів – і спати. Ніяких плойок для волосся, і воно росло завтовшки в руку та блищало як начищений самовар.
А потім жінкам набридло. Ну уявіть: щодня тягати на голові двокілограмову копну волосся! У ХХ столітті всі дружно збунтувалися, пішли в перукарні і сказали: «Ріжте!».
І понеслася душа до раю: короткі стрижки, їдкий блонд, від якого сльозилися очі в сусідів, і знаменита завивка-«хімія». Пам’ятаєте наших мам і бабусь? Виходиш із перукарні, а на голові пухнаста кульбаба, в яку вдарила блискавка. Зверху все це намертво заливали лаком, щоб зачіску не здуло ураганом, і йшли задоволені. Воля!
Сьогодні багато хто міркує так само: «Острижуся коротше, щоб, вставши вранці, потрясти головою і відразу йти красивою». Ха-ха! Головний підступ життя наздоганяє рівно о сьомій ранку біля дзеркала. Довгу косу можна було заплести навпомацки за півхвилини лівою рукою з заплющеними очима. А от коротка стрижка живе своїм таємним життям. Варто вночі не так повернути шию на подушці, і вранці з дзеркала на тебе дивиться соліст панк-групи після бурхливої вечірки чи пом’ятий папуга. Один вихор стирчить у космос, чубчик прилип до чола, а потилиця плоска, як сковорідка.
Волосся на голові залишилося з долоньку, зате полиця у ванній тепер прогнулася під банками, ломиться, як вітрина в аптеці. Тут тобі і скраб для шкіри, і шампунь без сульфатів, і маска, щоб жирніша, і пшикалка від гарячого фена, і лак, щоб укласти три волосинки в потрібну сторону. На укладання «я просто так недбало прокинулася» йде півгодини запеклої битви гребінцем і феном. Ми купуємо шовкові наволочки, щоб голова не терлася об бавовну, і накопичуємо зарплати на фени за ціною старого автомобіля.
Звичайно, дуже добре, що ми живемо в наш час: за коротку стрижку ніхто не покарає, а птахи не в’ють гнізда з наших локонів. Та закон природи залишився тим самим: скільки б волосся в тебе не було – коса до п’ят чи каре п’яти сантиметрів, щоранку ми все одно стоїмо біля дзеркала і вмовляємо його лежати по-людськи.
Атракціон сучасності – етап «Відрощую до пояса!». Надивившись архівних фото, ми тоннами п’ємо вітаміни, терпимо рік, два, три й героїчно повертаємо довжину. Рівно до того фатального ранку, коли рука сама тягнеться записатися в салон зі словами: «А ну його! Стрижи каре, з ним метушні менше!». І все починається спочатку.
Діана СОЛОВЕЙ.
Фото facebook.com
