У день Покрови Пресвятої Богородиці мешканці села Койкове Дубоссарського району відзначили храмове свято.
У Будинку культури зібралися люди різного віку. Лунали слова привітань, згадували історію малої батьківщини, вшановували сім’ї, які вже багато десятиліть крокують пліч-о-пліч.
У кожного населеного пункту – своя історія. Вона зберігається у старих фотографіях, сімейних переказах і спогадах тих, хто прожив на цьому світі чимало років.
Згідно з архівними даними, перші згадки про Койкове датуються 1647 роком. За однією з поширених версій, його назва походить від прізвища поміщика Койка, який володів землями в його околицях.
З роками село розросталося. У 1914 році тут діяла початкова церковнопарафіяльна школа. Після Жовтневої революції в ній навчалася селянська молодь, а згодом школа стала семирічною.
У 1924 році Койкове увійшло до складу Дубоссарського району Молдавської АРСР. Через п’ять років з ініціативи місцевих комсомольців тут заснували клуб. А в 1930-му організували колгосп «СНІП», який згодом, у 1933 році, дістав назву «10 років Жовтня».
У 1951 році на базі сіл Дойбани-I, Дойбани-II та Койкове створили колгосп «Молода гвардія». Згодом його реорганізували в радгосп «Койкове». Після багатьох десятиліть успішної діяльності на початку 2000-х років його розформували. Сільськогосподарські угіддя перейшли у користування селянсько-фермерських господарств і великих землекористувачів.
Нині Койкове входить до складу Дойбанської сільської ради. Її голова Альона Боровська привітала жителів з храмовим святом і побажала кожній родині щастя, миру, добробуту та всього найкращого.
«Для всіх нас це значуще свято. Воно об’єднує і нагадує про наших предків. Ми дбайливо зберігаємо і відроджуємо національні традиції. Тут дружно співіснують люди різних національностей. Енергійні й цілеспрямовані, вони докладають усіх зусиль для розвитку різних галузей життєдіяльності – від сільського господарства та виробництва до соціально-культурної діяльності».
Особливі слова подяки вона адресувала старожилам – людям, на долю яких випали воєнні випробування та труднощі повоєнного відновлення. Їхня самовіддана праця сприяла розвитку села, а життєві долі стали невіддільною частиною його історії.
Серед найстарших мешканців – Людмила Тимофіївна Плохотнюк, якій виповнилося 96 років. Значну частину життя вона трудилася дояркою. Григорію Ісааковичу Габабяну – 93 роки, свого часу він працював водієм. Володимиру Єфремовичу Беліку – 90 років, він обіймав посаду головного енергетика. Кожен із них присвятив рідному краю багато років праці, а свій професійний і життєвий досвід передав молодшим поколінням.
«Окремі слова вдячності хочу висловити всім, хто щоденною працею робить наше село кращим: працівникам агропромислового комплексу, фельдшерсько-акушерського пункту, Служби соціальної допомоги, поштового відділення, магазину, працівникам культури, а також усім, хто не залишається осторонь, коли комусь потрібна допомога. Дякуємо кожному, хто долучається до суботників, дбає про доброустрій і чистоту. Коли люди роблять це не з обов’язку, а за покликом серця, Койкове стає по-справжньому живим і рідним», – зауважила Олена Боровська.
У святковий день лунали побажання, близькі кожному: щоб у домівках панували мир і злагода, діти зростали в любові, старші були оточені турботою, а молодь знаходила можливості реалізувати знання й здібності на рідній землі.
Адже храмове свято – це ще й нагода замислитися над тим, як важливо підтримувати добросусідські стосунки, допомагати одне одному та спільно дбати про майбутнє села.
Одна з найзворушливіших традицій цього дня – вшанування подружніх пар, які прожили разом 40, 50 і 60 років, а також родин, у яких нещодавно народилися діти. Цього року рубінове весілля відзначають дві родини: Анни Яківни та Федора Івановича Чеботарів, а також Миколи Івановича і Наталі Михайлівни Дем’янових.
З золотим весіллям привітали Людмилу Іванівну і Петра Петровича Мокусеїв, Ніну Степанівну та Павла Олександровича Бабків. Діамантове весілля святкує сім’я Євгенії Дем’янівни та Григорія Дмитровича Захарових.
Доля родини Мокусеїв нерозривно пов’язана з історією рідного краю. Тут подружжя працювало, виховувало дітей, згодом допомагало ростити онуків, разом раділо успіхам і долало труднощі. За десятиліття Койкове стало для них набагато більшим, ніж просто місце проживання. Тут їхнє коріння, минуле, сьогодення й майбутнє.
Людмила Іванівна вже 34 роки очолює місцевий Будинок культури. Вона добре знає, наскільки важливо створити простір, де діти можуть розкривати свої таланти, здобувати нові навички та цікаво проводити дозвілля. Тут працюють вокальний гурток та гурток декоративно-прикладної творчості «Умілі ручки», а також два музеї – сільського побуту й бойової слави. У невеликих, затишних кімнатах зібрано колекцію старовинних рушників, хусток та інших предметів народного побуту.
«Раніше в нашій школі було багато учнів, навіть інтернат діяв. До нас приїжджали навчатися з інших населених пунктів, де не було шкіл, а також з українських сіл – Ткаченко, Дубово, Цеханівки, Орлівки. Було розвинене виробництво, росли сади. Моя мама працювала в садівничій бригаді, а дідусь, Белік Єфрем Захарович, був її бригадиром. Він їздив до Москви на виставку досягнень народного господарства, де його відзначили нагородами. Продукцію з нашого села продавали не лише в Молдавії, а й в інших республіках Радянського Союзу», – з ностальгією згадала Людмила Іванівна.
У її розповіді відчуваються гордість за рідні місця і вдячність землякам, які вкладають душу й сили у розвиток Койкового. Любов до родини й села для подружжя нероздільні. Петро Петрович переконаний, що сімейне щастя ґрунтується на простих, але важливих речах – повазі, любові та вмінні поступатися одне одному.
«У нас щаслива сім’я, бо моя дружина – найкраща! Люблю нашу малу батьківщину за мальовничу місцевість і добрих людей, які тут живуть. Бажаємо всім добра, щастя й процвітання», – сказав Петро Мокусей.
Святкову атмосферу створювали працівники Будинку культури. Для односельців підготували концертну програму, а для найменших гостей організували розваги й частування. Тепла й сонячна погода додавала заходу радості та затишку.
Храмове свято в Койковому стало нагодою для щирих зустрічей та приємних спогадів. Воно нагадало про просту істину: історія кожного населеного пункту складається не лише зі знакових дат і важливих подій, а й із людських доль, родинних традицій та спільних справ.
Поки мешканці бережуть пам’ять про предків, шанують старше покоління та разом дбають про майбутнє, Койкове житиме й розвиватиметься, залишаючись рідним і дорогим місцем, куди завжди хочеться повернутися.
Надія ДОБРЯНСЬКА.
Фото автора.