День 19 червня 1992 року об’єднав долі всіх придністровців в одну єдину долю молодої республіки. Війна згуртувала народ в боротьбі за незалежність, за право вільно жити на своїй землі та розмовляти рідною мовою. Ці події для республіки не історія, а до цих пір реальність.
Місто Бендери, здається, й досі не загоїло свої рани. Про війну нагадують сліди від куль на будинках міста. Коли військові спецпідрозділи Молдови вторглися у Бендери, вони не шкодували нікого й нічого: стріляли в мирних людей, руйнували та грабували магазини й будинки, підприємства. Найстрашніше, що жителі ще зранку 19 червня й гадки не мали, не підозрювали, чим закінчиться цей день. «Люди не чекали такого, був празник, випускний – дівчатка в білих фартушках, але таке почалося. Дуже тяжко згадувати, а пережити – ще важче», – розповідає голова Ради ветеранів війни, праці та Збройних сил м. Бендери Юрій Ільяшенко.
Президент Придністров’я зазначив, що парламент Молдови за кілька днів до 19 червня 1992 року прийняв виключно мирні рішення щодо придністровського питання: було оголошено про закінчення бойових дій, у Бендерах працювали спостерігачі кількох держав, місто було розблоковане, а 19 червня відбулося вторгнення в Бендери, у відкрите і беззахисне місто. «Воєнізовані поліцейські формування не просто захопили місто, вони його знищували – і людей, і матеріальні цінності. Це була просто змова між парламентаріями, тодішнім керівництвом країни в особі президента й інших посадових осіб, а також тих яструбів, які бачили лише війну в Придністров’ї, тільки кров. І коли парламент приймав рішення – це був обман, всі прекрасно знали, що наказ про вторгнення вже відданий», – зазначив Президент Вадим Красносельський.
Щороку 19 червня до Меморіалу Пам’яті та Скорботи тисячі людей несуть вінки та квіти. «У цьому місті жила моя рідня, жили в підвалах, вийти було неможливо. Снайпери, стрілянина, смерть, людей ховали прямо у дворі. Через стільки років ми навіть не уявляємо, як можна не прийти сюди», – зазначила мешканка міста Бендери Валентина Липован.
Підсумок страшної війни у Бендерах: 489 загиблих, понад 1 300 поранених, 80 тисяч біженців, замість квітучого міста – руїни. Це лише жахлива статистика у цифрах, а скільки скалічених доль і горя! «Чи потребує це усвідомлення і покаяння – звичайно ж, потребує. Чи бачимо ми спроби цього – не бачимо. Більше того, всі військові злочинці – сьогодні герої в Молдові. Вони цим пишаються і знову загрожують Придністров’ю. Деяким молдовським і західним політикам дуже зручно говорити, що це вже історія. Я висловлю свою думку і думку придністровського народу: поки немає правових наслідків, правової оцінки, покарання винних у цій бійні, – для нас це не історія, це біль сьогоднішнього дня», – зазначив Президент.
Понад 200 захисників Придністров’я поховані на Алеї Героїв Борисівського кладовища. Щороку Глава нашої держави у скорботний день обов’язково відвідує і це значуще місце. Поклонитися загиблим захисникам прийшли рідні та близькі. Офіцер Володимир Конжаков пройшов не одну гарячу точку і не гадав, що візьме у руки зброю ще раз. Сталося так, що – останній. «Вийшовши на пенсію в 1991 році, він вступив до лав ТРЗ. Коли ж почалася війна, мій чоловік був у перших рядах захисників, а 3 липня 92-го Володимир загинув у бою. Був тричі поранений, але поле бою не залишив», – згадує його вдова Інна Конжакова.
На Алеї Героїв Президент Вадим Красносельський спілкувався з родичами та друзями загиблих, висловлював їм свої співчуття: «Дуже шкода, що ви залишилися без своїх чоловіків, синів, дочок, я не втомлююся це повторювати, я справді сумую. Дуже шкода….»
Алея Героїв на Борисівському кладовищі – найбільше поховання захисників республіки. Літію за убієнними та загиблими відправив архієпископ Тираспольський і Дубоссарський Сава.
19 червня о 16:45 у містах республіки лунали сирени в пам’ять про загиблих у 1992 році захисників і мирних жителів Придністров’я – хвилина мовчання за кожним.
Оксана КРУК.
Фото прес-служби Президента.