Пострілами й вибухами в 1992 році увірвалася війна в мирне життя придністровців. I рвонув у бік Тирасполя, а звідти на Одесу величезний потік переляканих біженців, які йшли пішки, їхали в автомобілях з білими прапорами, щоб заховатися де-небудь, далі від війни. Ми пам’ятаємо все і не забудемо ніколи подвиги наших захисників.
Уроки минулого забувати не можна, тому ми звертаємося знову і знову до пам’яті й відновлення деяких моментів нашої придністровської історії.
Мені здається, що знала його завжди, тому що як проходила по Алеї Слави в Тирасполі, то звертала увагу на один із пам’ятників. З чорного граніту сумно дивився на мене зовсім молодий хлопець. Це Юра Бойцов, який у 1992 році зробив свій вибір: вирішив податися туди, де війна щосили набирала обертів. «Мама, я повинен бути там», – сказав він Вірі Михайлівні й поїхав добровольцем у Дубоссари.
Там йому видали зброю, і відтоді він з карабіном не розлучався ніколи (як, втім, і всі гвардійці). Очевидці згадують, що його жартома називали Рембо і любили його за сміливість і веселий характер. А війна тривала, і треба було захищати Батьківщину, допомагати товаришам, і Юра завжди опинявся там, де чекали його допомоги. Після смерті товариша, Жені Ткаченка, Юра ліз у саме пекло. Його застерігали, щоб був обережнішим, але він віджартовувався словами: «Для мене ще куля не відлита, і не скоро віділлють». А тим часом зростала кількість жертв поміж гвардійців і мирних жителів. ОПОНівці Молдови обстрілювали заводи, фабрики, навіть лікарні. Мати Юрія згадує, що іноді йому вдавалося ненадовго вирватися в Тирасполь у службових справах, а заодно побачитися з рідними. І, звичайно ж, він розповідав їм про товаришів, про життя на фронті. Про себе говорив мало.
І ось настав той фатальний день – 20 травня 1992 року.
Місцем його останнього бою стала та сама Дубоссарська гребля. Коли ОПОНівці почали жор-стоко обстрілювати позиції наших захисників, Юра з друзями помчав до місця бою. Пробираючись ближче до греблі, вони побачили, що там уже горів наш БТР. Бійців треба було виручати. Тим часом друзі Юрія один за одним діставали поранення, і ось він залишився один, і сподіватися треба було тільки на себе. Поступово вогонь з боку гвардійця все слабшав, і товариші зрозуміли, що він тяжко поранений. Після трьох-чотирьох коротких черг автомат замовк зовсім. «Юра, що з тобою?» – товариші запитували, кричали, кликали його, але Юра не відповідав. Це був кінець. Він загинув, рятуючи товаришів. Вдома на нього чекала вся родина, щоб відсвяткувати його день народження. Але не судилося…
Друзі Юри сказали тоді Вірі Михайлівні: «Ваш син загинув, як герой. Він хотів допомогти пораненим і ступив назустріч смерті, хоча добре знав, що може загинути». Трохи пізніше мама Юри дізналася, що один із друзів її сина, Микола Черняєв, написав на своєму БТРі: «За Юру Бойцова!» (з одного боку) і «За Женю Ткаченка» (з другого боку).
Спогади про страшні події 1992 року наводять страх, вводять нормальних людей у заціпеніння, тому що не повернути молодих людей, таких як Юра Бойцов, не вгамувати горе матерів, що втратили своїх синів.
Любов ФЕТIСОВА.