Він думав, що житиме вічно, як думають усі молоді люди в його віці.
Тим більше, не збирався вмирати.
Народився Іван Федорович Шаповалов у Дубоссарському районі в селі з мальовничою назвою Калинівка. У великій і дружній родині було шестеро дітей: три брати й три сестри. Потім сім’я значно зменшилась: у 1992 році загинув Іван, а згодом померли брат (важко поранений на війні) і батько (теж у перших рядах захищав рідну землю).
Дружина Івана, Віра, розповіла, що 29 квітня 1992 року чоловік добровольцем пішов захищати Придністров’я і відразу – на Дубоссарську греблю. Відмовляла вона його, просила зачекати, поки на рідному підприємстві (ПХБО), де Іван працював помічником майстра, сформується рота захисників, щоб разом із ними йти на бойові позиції. Іван же категорично відмовився, адже на той час греблю вже захищали його батько і брат, і не міг він дозволити собі ще чогось чекати.
Для нього війна продовжувалася рівно один місяць. За цей час Іванові вдалося лише один раз зустрітися з дружиною: ніби передчуваючи щось погане, він через знайомих попросив її вибратися в Калинівку. Тоді вони побачилися востаннє, були разом упродовж кількох годин, після чого він, попрощавшись із рідними, вночі, пішки за багато кілометрів вирушив до місця служби – на Дубоссарську греблю.
Його друзі й колеги по роботі згадуть, що сміливим і відчайдушним був Іван, казав, що «… нічого його не візьме». Але взяло… Того страшного дня, 29 травня, він зустрічався з братом Юрієм, і тільки-но вони розійшлися, пролунав постріл. Іван загинув від злодійської руки найнятого молдовсько-румунською владою снайпера. Це була молода дівчина з Прибалтики, яку виловив на місці злочину (зняв з високого дерева) брат Івана. На її снайперській рушниці було зроблено вже 36 зарубок (Іван був 37-м).
Нема у світі таких слів, які могли б угамувати горе і біль від страшної втрати. Немає в цьому світі нічого, що могло б повернути людину до життя.
З оперативного зведення Штабу оборони Придністров’я: в п’ятницю, на початку п’ятої, на греблі двічі пролунали постріли снайпера. Був смертельно поранений і під час евакуації в госпіталь помер ополченець із Тирасполя, працівник ПХБО
- Ф. Шаповалов, уродженець села Калинівки Дубоссарського району. Загиблому захисникові Придністров’я було 35 років.
Він був чудовий сім’янин, батько двох прекрасних дітей – дочки та сина. Він любив свою дружину, поважав своїх батьків. І ми дякуємо їм за те, що виховали такого відважного, відданого родині й батьківщині сина. Адже він загинув, щоб ми з вами могли жити довго і щасливо в мирному Придністров’ї.
І діти його ніколи не забудуть і завжди говоритимуть тією мовою, якою навчав їх розмовляти батько. Його внук Данило написав у школі твір про героїчний подвиг дідуся, якого, на жаль, ніколи не бачив, але знає про нього все, бо в цій сім’ї так заведено – не забувати рідних. І в Безсмертному полку з гордістю ходить він з портретом свого діда Івана.
Придністровці не забудуть ніколи імена земляків, які віддали своє життя за свободу і незалежність рідного краю. У рідній школі Івана оформили стенд із портретами загиблих випускників, поміж них є і його фото.
На території нинішнього АТЗТ «Тиротекс» встановлено стелу, на якій викарбувані імена працівників підприємства, що віддали життя за нашу республіку. Пам’ятник нагадує всім, що свобода завойовується дуже важкою ціною – за неї доводиться платити життям.
Іван Федорович Шаповалов за особисту мужність і героїзм, проявлені під час захисту Придністров’я, нагороджений медаллю «Захиснику Придністров’я» (посмертно), а також Грамотою Чорноморського козацького війська, що вшановує його героїчний ратний подвиг у боротьбі за незалежність і свободу народу Придністров’я; відзначений Хрестом «За оборону Придністров’я» (посмертно).
На знімку, зробленому 9 Травня 1992 року, ліворуч – Іван Шаповалов. Праворуч – захисник із Росії. Відомо тільки, що, заступаючи на чергову воєнну вахту, вони випадково забігли в якесь ательє, щоб сфотографуватися. І так вийшло, що це лише один його знімок тієї воєнної пори
Олена ДВОРСЬКА.