Чверть століття відділяє нас від подій 1992 року. Але для тих, хто їх пережив, вони назавжди в пам’яті. Повномасштабна збройна агресія проти мирної Придністровської Молдавської Республіки підняла на її захист все населення.
На бойові позиції виїжджали ті, кому за службовим обов’язком належить обороняти рубежі Батьківщини, та добровольці, які ніколи раніше не тримали зброю в руках. До ополчення записувалися сім’ями та цілими трудовими колективами.
На Кам’янщині патріотичним поривом були охоплені тисячі людей. Не всі вони побували на передовій неоголошеної війни, але для кожного знайшлося посильне завдання: патрулювати берег Дністра, з-за якого постійно чекали нападу, підтримувати в працездатному стані інфраструктуру, що лише створювалася в новій державі, забезпечувати всім необхідним її захисників, лікувати поранених і – куди без цього? – ховати полеглих. У 1992-му загинули п’ятеро уродженців Кам’янщини. Хвилиною мовчання на згадку про них тепер починаються всі зустрічі учасників тієї війни.
Нині вони зібралися з урочистої нагоди. «На честь знаменної дати – 25-ї річниці відбиття збройної агресії проти Придністров’я – засновано ювілейну медаль. Вона – знак глибокої пошани до учасників боротьби за незалежність, засновників і захисників державності ПМР, – повідомив глава держадміністрації району та міста Володимир Бичков. – Сьогодні ми зібралися для того, щоб виконати почесне доручення Президента ПМР Вадима Красносельського – вручити нагороди тим нашим землякам, які в 1992-му, перебуваючи на бойових позиціях, проявили мужність і відвагу, відстоюючи право народу на вільне та гідне життя».
Понад 200 мешканців Кам’янського району відзначені медаллю «25 років відбиття збройної агресії проти Придністров’я». Майже півсотні з них чверть століття тому служили в районному відділі внутрішніх справ. Олександр Яворський, який в ту пору командував відділенням патрульно-постової служби, згадує: «Я з того покоління, яке від очевидців фашистської окупації не раз чуло розповіді, як «хазяйнували» на лівобережжі Дністра румуни, що вони витворяли з мирними жителями в 1941–1944 роках. І коли офіційний Кишинів почав розповсюджувати тему титульної національності, ставити руба питання про державну мову, ми зрозуміли, що справа йде саме до повторення подій півстолітньої давності, й нам треба захищати свої права. Тому і виступили за відтворення державності на лівобережжі Дністра. Кам’янський РВВС другим у республіці перейшов під юрисдикцію Придністров’я. На заклик про допомогу з Дубоссар і Бендер багато моїх товаришів добровольцями пішли на фронт. Ми з сержантами ППС прибули під Дороцьке напередодні Великодня. Серед нас були люди різних національностей (українці, молдавани, росіяни), але всі були придністровцями й прагнули захистити свою землю, свої сім’ї. Десять квітневих днів тримали ми оборону спільно з григоріопольськими ополченцями та козаками з Росії. Саме тоді я зацікавився ідеєю козацтва та зрозумів, що вона близька мені. Коли в нашій республіці відродилося Чорноморське козацьке військо – вступив до його лав. Тепер я – отаман Кам’янського козацького округу, а наше з братами завдання – зберігати створену за волею придністровського народу республіку і добиватися її визнання».
Ця мета об’єднує всіх захисників Придністров’я. Вони зайняті щоденною працею: сіють хліб і висаджують нові сади, будують хати й ремонтують дороги, забезпечують наші оселі водою та газом, теплом і світлом, лікують людей і виховують молоде покоління… Вони націлені в майбутнє, але не забувають уроків минулого. І тому для них головним бажанням є мир у рідному краю.
Лариса ЛЕГКУН.