Задали нам у школі написати домашній твір про своїх батьків. Не знаю, хто що напише, а мені про свою маму написати, мабуть, найважче. Вона – вчителька. Тож мені доведеться учителеві писати про вчителя. А сама ж я тільки учениця…
Сказала я мамі, що мені треба про неї написати. А вона – у сміх:
– Ну, от і добре. Побачу, скільки ти граматичних помилок зробиш…
Просто біда мені з моєю мамою. Що не напишу, а вона відразу: «А де кома? Отут перед «а» треба кому ставити… А де твій знак питання?»
Тоді я замислилась. Подумала: нічого не писатиму про маму. Краще про тата. Він бригадир на взуттєвій фабриці. Все-таки робітнича професія… І тато не питатиме, де мої коми. Отак замислилась та й сиджу.
Коли раптом дзвінок. Мама відчинила двері, а я бачу, як вона змінилася на виду.
– Володя?.. Яременко?.. – питає.
А на порозі стоїть ставний льотчик з букетом квітів. Він каже:
– Так, це я, Оксано Семенівно. Ваш учень, колишній шибайголова і неслух Володя Яременко.
Він поцілував маму і дав їй квіти.
– Та який же ти дорослий став, – каже до нього мама і запрошує в кімнату. –
А слово «знання» тепер з двома «н» пишеш, – жартує мама, – чи з одним?
А в самої сльози радості на очах.
– З двома, – сміється льотчик. – Ви мене не тільки цьому навчили. Очі на світ розкрили, дали путівку в життя. Та й не тільки мені… Ви ж моя перша вчителька.
Потім ми сиділи за столом: пили чай з печивом. Я тільки дивилася на них та слухала.
А вони все згадували та згадували…
Про Льоню Ушакова, який став геологом. Про Стьопу Кучеренка. Той плаває на китобійному судні. Про Валю Чайку. Вона – медсестра. Лаврін Хоменко подався вчитись на гірничого інженера. Ніна Салій закінчує залізничний технікум…
Звісно, я нікого з них не знаю. Але починаю розуміти, скільки ж то мамі довелося з усіма попрацювати, щоб, як каже цей льотчик, дати їм «путівку в життя».
Тепер я збагнула, що вчитель навчає не тільки мови, історії, а й любові до професії. Як моя мама.
Так, учитель дає нам путівку в життя!
От про це й треба написати…
Дмитро ТКАЧ.