Так сталося, що в останні два роки мені довелося готувати до друку невелику книжку «30 років у Раді економічної взаємодопомоги». Її автор В’ячеслав Моїсеєнко 15 лютого відсвяткує свій 100-річний ювілей.
Народився В’ячеслав Герасимович 15 лютого 1918 року, закінчив Московський машинобудівний інститут імені М. Е. Баумана, Всесоюзну академію зовнішньої торгівлі. В. Г. Моїсеєнко – інженер, економіст-міжнародник, кандидат економічних наук, доцент, почесний професор Всеросійської академії зовнішньої торгівлі, ветеран Великої Вітчизняної війни. У книзі він розповідає про свій непростий життєвий шлях і важливу роботу в Раді економічної взаємодопомоги (РЕВ) зі зміцнення економіки СРСР і країн соціалістичної співдружності.
За період роботи у сфері міжнародних економічних відносин його заслуги були відзначені багатьма нагородами: орденом Дружби народів, Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, медаллю «За доблесну працю в період Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр.», відзнакою Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР. Серед пам’ятних нагород від іноземних структур у його активі – Почесна нагорода у вигляді великої золотої зірки за розвиток торгово-економічних відносин із Чехословаччиною, від Лейпцизької міжнародної виставки – великий позолочений хрест із правом почесного гостя під час відвідування виставки, Почесна медаль «90 років утворення і розвитку торгових відносин із Чехією».
З 15 серпня 2010 року В’ячеслав Герасимович мешкає у Слободзеї в сім’ї С. В. Кольци. Його часто провідує, приїжджаючи з Москви, син Микола, який пішов по стопах батька. Ветеранові Великої Вітчизняної війни В. Г. Моїсеєнку, одному з активних учасників економічних інтеграційних процесів у повоєнній Східній Європі, по суті, дипломатові у сфері економіки, сподобалося наше придністровське містечко, і він покинув гамір московських вулиць, щоб подальші роки провести в наших краях, де і відзначив своє 100-річчя, створюючи книгу спогадів.
Ось що пише він у своїй книзі про перші місяці Великої Вітчизняної війни, проведені в Москві, та подальші події в житті: «У червні 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна. Вона мене застала на станції «Тихонова Пустинь» Калузької області, у військовому таборі, що був на формуванні танкового корпусу. Група студентів бронетанкового факультету інституту ім. М. Е. Баумана у складі 5 осіб, серед яких був і я, перебувала на практиці в одній із рот корпусу. 22 червня 1941 року був погожий літній день, вранці ми грали у волейбол з іншою ротою.
М’яч вилетів з волейбольного майданчика до прохідної, де висів чорний репродуктор. З репродуктора лунав тривожний голос В’ячеслава Молотова. Усі мешканці квартир висипали на внутрішній двір. Це були дружини командирів. Я пам’ятаю, як на невеликий поміст піднявся політрук і сказав: «Фашистська гадина, роз’їдена сифілісом, віроломно напала на нашу країну». Усі замовкли, через кілька миттєвостей сильно заголосили жінки похилого віку, які пережили зі своїми чоловіками Фінську війну. Дружини молодих командирів мовчали, озиралися на всі боки, не знаючи, що робити.
Нашу групу студентів терміново відкликали до інституту для продовження навчання. В інституті у липні 1941 року мені доручили скласти список добровольців до народного ополчення зі студентів III курсу нашого факультету. Із 72 осіб нашого потоку записалося 70. Коли ми зібралися, нас нікуди не відправили, а зачитали постанову Ради оборони, згідно з якою нас, студентів, призначали на військові підприємства, де бракувало фахівців. Так я потрапив на автомобільний завод «ЗІЛ», де працював змінним майстром до жовтня 1941 року. Працювали у дві зміни по 12 годин на добу. У період авіаційних бомбардувань, коли падали запальні бомби, ми їх хапали щипцями й кидали в ящики з піском.
За 100 метрів від нашого цеху на територію заводу «Динамо» впала 250-кілограмова бомба. Здалося, що вибух стався поруч, земля під ногами затремтіла, та наш цех далі працював. На заводі я працював до 21-ї години, а коли приходив додому, на Котельницьку набережну, починався нічний наліт німецької авіації, бомбили Москву. Протиповітряна оборона Москви була добре налагоджена, небо висвітлювалося прожекторами, які ловили у своїх променях ворожі бомбардувальники, дозволяючи зенітникам вести прицільний вогонь.
Наш будинок був на лівому березі річки Москва, а на правому, навпроти нашого будинку, розміщувався штаб Московського військового округу. Очевидно, це була одна з цілей німецьких бомбардувань. За дванадцятигодинну робочу зміну я сильно втомлювався і відразу ж після вечері лягав спати, накрившись із головою щільною ковдрою, оскільки моє вікно виходило на набережну і скло, яке постійно вилітало від розривів бомб, могло мене поранити. Біля штабу Московського військового округу на набережній стояв нещодавно побудований барак, який був густо заселений робочим людом, який трудився в Москві. Під час одного з бомбардувань потужна бомба, націлена на штаб військового округу, влучила у цей барак. Це було під ранок, і крики поранених долинали до нашого будинку.
16 жовтня 1941 року я поїхав до міста Іжевська, куди евакуювали наш інститут. Тут з ініціативи декана факультету Михайла Зайчика було організовано роботу конструкторського бюро, в якій я брав участь. За завданням військових органів бюро працювало над проектом планетарної коробки передач для танка Т-34. Розроблені нами креслення відправили до міста Челябінська на завод з нашим студентом Володимиром Владимирським, який посприяв працівникам у впровадженні у виробництво нашої розробки.
1943 року я захистив диплом і був відряджений на роботу до конструкторського бюро Кошкіна заводу імені Володарського, що в місті Ульяновську. У березні 1944 року конструкторське бюро перевели до міста Кунцевого Московської області. Та пропрацював я в КБ недовго: навесні 1945 року мене направили по партійній лінії у Всесоюзну академію зовнішньої торгівлі. Зміна професії була пов’язана з тим, що з дитинства правим оком я бачив погано, а робота з кресленнями давала надто велике навантаження на очі».
Анатолій ГАЇНА.