До 180-річчя від дня народження Миколи ЛИСЕНКА
Сам чистий серцем, як нагірний сніг,
Він в музиці до «Кобзаря» воздвиг
Народу монумент нерукотворний.
Максим РИЛЬСЬКИЙ
Геніального композитора Миколу Лисенка заслужено вважають засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграла як композиторська, так і етнографічна його діяльність.
Він показав світові красу народної пісні, розкрив потенціал авторської музики й став біля джерел театрального мистецтва в Україні. Його порівнюють зі всесвітньо відомими композиторами – поляком Фредеріком Шопеном і угорцем Ференцом Лістом – основоположниками національної музики своїх народів. Називають Тарасом Шевченком у музиці.
Нащадок поміщицького і козацького родів Лисенко уособив відданість національній ідеї та потяг до просвітницької діяльності. З його ім’ям пов’язана епоха становлення професійної музики, театру і мистецької освіти в Україні.
Дещо з біографії композитора
Микола Віталійович Лисенко народився 22 березня 1842 року в селі Гриньки на території сучасної Полтавської області. Село належало Миколі Булюбашу, маминому дядькові, чиє коріння походить із полтавського поміщицького роду Луценків і з козацького роду Булюбашів. Відомо також, що їхній предок – турок, утік на Запорозьку Січ.
Мати, Ольга Єреміївна, була випускницею Смольного інституту шляхетних дівчат у Санкт-Петербурзі, найчастіше говорила французькою мовою, до чого привчала своїх дітей. Батько композитора – полковник Орденського кірасирського полку, вдома волів розмовляти українською. Бабуся дуже любила народні пісні й казки, якими заслухувався маленький Миколка.
Перші уроки гри на роялі п’ятирічному хлопчикові дала мати, яка добре володіла інструментом. Відчувши талант сина, батьки найняли йому вчителя.
Після початкової домашньої освіти Лисенко навчався в київських пансіонатах, а потім у Харківській гімназії. У цьому місті Микола прославився як піаніст.
Разом із друзями він подорожував Україною і збирав фольклор. Університет закінчив у Києві, в травні 1865 року дістав ступінь кандидата природничих наук. Творчість для нього була захопливим хобі. Лисенко і Старицький згодом навіть заснували Товариство українських сценічних аматорів. За словами Івана Франка, «…утворилося товариство, якого Україна не бачила ні до, ні після».
Незабаром Микола Віталійович здобув професійну музичну освіту. Три роки він навчався в Лейпцизькій консерваторії у професорів Карла Рейнеке та Ернста Ріхтера. Там же він написав свій перший значний твір – поклав на музику «Заповіт» Т. Г. Шевченка. Музикант успішно концертував з власними творами у європейських столицях, де його визнали піаністом-віртуозом, але він повернувся до Києва і захопився створенням сільських шкіл, давав приватні музичні уроки й викладав в університетах і школах.
Влітку 1868 року Микола Віталійович одружився з Ольгою О’Коннор, яку взяв із собою до Лейпцига (вона студіювала вокал). Подружжя не могло мати дітей, тому по 12 роках спільного життя тихенько розійшлися. Другою його дружиною стала знову Ольга – з роду Липських. Вона народила Лисенкові сімох дітей, з яких вижили п’ятеро. Дружина померла під час народження останнього – Тараса. Оскільки вони жили невінчані, діти, за тодішнім звичаєм, не могли вважатися законними. Ольга О’Коннор – вінчана дружина – надала всі необхідні свідчення та документи, щоб батько міг «усиновити» своїх дітей. Своїй першій дружині композитор присвятив 11 творів, зокрема обробку української народної пісні «Ой на гору козак воду носить…» та «Коли розлучаються двоє».
На схилі літ він мав ще один роман –із молодшою на 44 роки інституткою Інною Андріанопольською.
Педагогічна діяльність М. Лисенка
У 1904 році Лисенко відкрив національну Музично-драматичну школу, яка працювала за програмою вищих мистецьких закладів, зокрема за програмою консерваторії. У статуті школи йшлося, що її основним завданням було навчання і виховання нових кадрів кваліфікованих акторів та музикантів. Усі навчальні дисципліни поділялися на спеціальні та допоміжні. До спеціальних належали: гра на музичних інструментах, сольний спів, теорія музики, диригування оркестрове і хорове, сценічна гра та декламація. Допоміжними вважалися музично- теоретичні, хоровий спів, інструментальна гра, камерний ансамбль, оперні класи, міміка, танці, фехтування та низка історико-гуманітарних наук.
Право на навчання в школі мали особи всіх соціальних прошарків населення від 9 до 14 років, чоловіки та жінки, які склали вступні іспити. Лише до вступу в підготовчу групу музичного відділу потрібно було мати тільки добрий музичний слух, пам’ять і добрий стан здоров’я. Особи, що вступали до драматичного відділу, мусили мати ще й сценічну зовнішність. Курс навчання в музичних класах тривав 9 років.
Добрий і привітний у повсякденному житті, М. Лисенко був водночас дуже вимогливим та принциповим у важливих питаннях української музики, мови, фаховості. Особливо в молоді роки він палко реагував на кожен прояв недобросовісності з боку учня, зразу ж «спалахував, мов сірник» і гостро ганив неуцтво. Вичитуючи недбалого учня, Микола Віталійович іноді далеко відхилявся від питання про невивчені гами чи п’єси: громадський обов’язок, сила волі, цілеспрямованість – ось що ставало темою розмови, й слова вчителя глибоко западали в дитячу душу.
Слід відзначити й те, що Лисенко-педагог починав навчання зі співу популярних пісень і романсів, народної пісні, свіжість і краса яких розвивали естетичні смаки учнів. Знайомі мелодії треба було передати на роялі. Композитор практикував своєрідну систему змагань, що робило навчання цікавим і навіть приємним.
Школа швидко набула популярності, й плідна діяльність її стала відчутною вже через три-чотири роки: в 1908-му в ній навчалося 230 учнів. 1918 року музично-драматична школа Миколи Лисенка, де композитор працював до останніх днів, була реорганізована у Вищий музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка.
М. Старицький підкреслював: «Це була перша в Україні українська школа… Минаючи відділ української драми, в школі й так запанувала одразу українська атмосфера: українська мова в канцелярії, портрети українських діячів, українці-викладачі».
Велика вимогливість М. В. Лисенка і старанно продумана система навчання сприяли вихованню багатьох кваліфікованих музикантів-фахівців та грамотних аматорів: композиторів Л. Ревуцького, К. Стеценка і А. Буцького, піаністів М. Комар-Гацької й О. Мандельштам.
Шевченко у творчості Лисенка «Заповітом» Тараса Шевченка, а слідом за ним інтерпретацією інших віршів поета, композитор розпочав свій унікальний у світовій музиці багатосерійний вокальний цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка». У листі до П. Куліша він написав:
«Сам я тепер ревно працював над Шевченком: увів його кілька поспівів на музику. Згодом появлю, може, цілий цикл його поезії піснею та іншою формою, бо в нас велика недостача на розвій музики української». Починаючи з 1871 року Лисенко випустив сім збірок музики до «Кобзаря» – всього 82 музичні твори. З пісень найбільш відомі «Ой одна я, одна», «Мені однаково», «Гетьмани», «Садок вишневий» тощо.
Крім трьох кантат і 18 хорів на вірші Шевченка, вокально-хорова частина творчої спадщини Лисенка включає також 12 оригінальних хорових творів на тексти українських поетів. Між ними є два твори, приурочені до річниці смерті геніального поета – «Жалібний марш» на слова Лесі Українки та кантата «До 50-х роковин смерті Т. Шевченка».
Як тут не згадати слова історика культури Івана Крип’якевича: «Те, що Шевченко дав українському народові у слові, Лисенко намагався перетопити в музику».
Внесок в українську культуру
Микола Лисенко писав твори в різних жанрах: оперному, хоровому, вокальному, інструментальному, більше значення надавав обробці української народної пісні.
Композитор звертався переважно до українських авторів або перекладів західних творів українською мовою. Він написав такі геніальні українські опери як «Тарас Бульба» (створював її протягом 35 років, у постановці так і не побачив), «Наталка Полтавка», «Енеїда». Він записав весільний обряд у Переяславському повіті, думи й пісні кобзаря Остапа Вересая, замітки про українські народні музичні інструменти.
За 70 років життя Лисенко написав 11 опер, крім того, у співавторстві з театральними колективами – зачинателями українського театрального мистецтва – створив музичне оформлення ще для 10 постановок.
У хорових творах і роботі диригента, на думку експертів, Лисенко досяг небачених висот майстерності. Його твір «Туман хвилями лягає» (фрагмент опери «Утоплена») і через багато десятиліть після написання вважається перлиною хорової творчості.
З легкої руки маестро виник також гурток «Молода література», більш відомий українській громадськості, як «Плеяда молодих українських літераторів». З цього «гнізда» вилетіли у великий світ Леся Українка, Людмила Старицька-Черняхівська, Максим Славинський, Володимир Самійленко, Сергій Єфремов та багато інших літераторів і громадських діячів початку ХХ століття.
Мистецтвознавці пояснюють, що Лисенко всіляко намагався вивести своїх слухачів «з хуторянської обстановки в найширший європейський світ».
З життя земного – у життя вічне
Напружена щоденна праця підірвала здоров’я композитора. Влітку 1912 року він поїхав лікуватися на курорт Наугейм. Життєві ж обставини не сприяли поліпшенню здоров’я – це величезне навантаження в навчальному закладі, творчі пошуки та невпинна громадська робота, до того ще й закриття в жовтні 1912 року «Українського клубу», в якому М. Лисенко був головою. Попри жорсткі та болючі негаразди, Микола Віталійович працював до свого останнього дня. Так і 6 листопада 1912 року він зібрався до своїх учнів на заняття, але через несподіваний серцевий напад земне життя гетьмана української музики обірвалося…
Похорон М. Лисенка зібрав десятки тисяч людей із різних регіонів України й вилився в грандіозну маніфестацію любові й пошани до нього та взагалі до української культури.
Найвищою нагородою видатному композиторові є, мабуть, не просто данина пам’яті та шана нащадків, а те, що саме йому судилося стати автором двох національних гімнів, які утверджують духовну велич людини й народу. Перший із них – «Вічний революціонер»
на вірш І. Франка, другий – «Дитячий гімн» на вірш О. Кониського, а нині всесвітньо відома «Молитва за Україну» – «Боже Великий, Єдиний!». З 1992 р. вона затверджена офіційним гімном Української православної церкви (Київського патріархату), а наприкінці XX ст. стала другим державним гімном України.
Твори М. Лисенка донині виконуються на оперних і театральних сценах усього світу.
Ім’ям його названо відомі в Україні заклади мистецтва та освітньої галузі: Національна музична академія у Львові, Академічний оперний театр у Харкові, колонний зал Національної філармонії, спеціалізована музична школа в Києві, Державне музичне училище в Полтаві.
– Пам’ятник композитору біля Національної опери України на Театральній площі відкрито 29 грудня 1965 року;
– у 1986 році на кіностудії Олександра Довженка знято історико-біографічний фільм «І в звуках пам’ять відгукнеться…»;
– у 2002 році НБ України випустив на честь Миколи Лисенка ювілейну монету номіналом у 2 гривні. На реверсі зображений портрет композитора, на аверсі – фрагмент нотного тексту «Молитва за Україну»;
– щорічно українським музикантам присуджується Премія імені Лисенка, періодично в українській столиці проводиться Міжнародний конкурс імені Лисенка;
– за адресою вул. Саксаганського, 95 у Києві, де композитор жив у 1898 – 1912 роках, створений Будинок-музей Миколи Лисенка
Галина КРИЖАНIВСЬКА.
Фото: https://korrespondent.net/