Кіцканський музей історії підготував презентацію на тему «Сестри милосердя». Вона присвячена медсестрам села, які рятували людей у роки Великої Вітчизняної війни. За словами організаторів, це ще одне нагадування про подвиг радянського народу.
«Сестричка, сестра, сестриця», – так ласкаво називали бійці фронтових сестер, які під кулями та розривами снарядів, щодня ризикуючи собою, а часто і прикриваючи своїм тілом, неміцними дівочими руками виносили з поля бою поранених. У роки війни самовіддано рятували, повертали солдатів у стрій понад 200 тисяч лікарів, півмільйона фельдшерів, санітарок, санінструкторів. Більшість з них були жінки, на плечі яких ліг непосильний тягар воєнних буднів. На їхню долю випало випробувань не менше, ніж солдатам на передовій. Скільки хоробрості, мужності, безстрашності вони проявили! Це відчував кожен боєць і командир у бою, знаючи, що поруч сестра – безстрашна людина, яка не залишить у біді, надасть першу допомогу в будь-яких умовах, відтягне в укриття, винесе у важку хвилину на собі, сховає від бомбардування в дорозі.
У роки Великої Вітчизняної був виданий наказ Георгія Жукова: «Поранених на полі бою не залишати!», – вони й не залишали. Принаймні, робили для цього все. На плащ-наметах, власних плечах, поповзом, під бомбардуванням, кулеметним і артилерійським вогнем виносили поранених. І першу допомогу найчастіше надавали під обстрілом. Важка праця. Для мільйонів чоловіків у закривавлених шинелях ці молоді жінки стали воістину ангелами милосердя. Вони опинилися на фронті за велінням душі й у пеклі війни показали чудеса самовідданості.
«Те, що зроблено військовою медициною в роки війни, по всій справедливості може бути назване подвигом», – так згадував маршал Радянського Союзу І. Х. Баграмян. Внесок медичних сестер і лікарів у Перемогу грандіозний і великий – вони з честю витримали суворе випробування Великої Вітчизняної війни. Воістину, це був подвиг в ім’я життя.
Дуже шкода, що імен багатьох із них ми не знаємо! Та збережімо в пам’яті ті, що для нас знайомі. Це імена наших односельців, жінок-медиків, які пройшли дорогами війни, залишившись людьми з високими моральними цінностями, гаряче і щиро любили свою Батьківщину, людей. Вони відстояли не тільки мир, а і добро, людяність, чим щедро ділилися, попри важкі випробування, що випали на їхню долю.
У нашому селі добрим словом згадують Любов Олександрівну Сауберг, ветерана Великої Вітчизняної війни, ветерана праці, військового лікаря-хірурга.
Народилася вона 1920 року в Казані. Після успішного закінчення середньої школи вступила до медичного інституту. Про професію хірурга мріяла з раннього віку і, звичайно, була рада, що мрія здійснилася. Та почалася війна. Прискореними темпами майбутні хірурги опановували основи професії, а в 1942 році опинилися на фронті. Медичні польові госпіталі – ось бойовий шлях лейтенанта, а потім і капітана медичної служби Л. О. Сауберг. За три роки їй довелося пережити чимало гірких випробувань. У рідкісні хвилини післявоєнних одкровень у колі сім’ї згадувала: «Бувало, по кілька діб не відходила від операційного столу – потрібна була екстрена допомога важкопораненим. Вколеш себе для бадьорості, й… далі продовжуєш оперувати… А бували випадки, коли дивом залишалася живою». Вона розповіла, що під час звільнення Білорусії точилися важкі бої. Частими були нальоти ворожої авіації. Якось лікар, закінчивши чергову операцію, вийшла на повітря, щоб перепочити, а через мить госпіталю не стало – пряме попадання снаряда… Діставши контузію, вона не покинула своє робоче місце, а продовжувала надавати допомогу пораненим.
Коли радянські війська звільнили Польщу, то медичної допомоги потребувало і мирне населення, і польські військовослужбовці, які боролися з фашистами. Усім надавали таку допомогу. Нині багато брехні ллється з вуст польських політиків, а в нашому музеї є документ, вручений Л. О. Сауберг у 1945 році, в якому написано: «Демократична Польща ніколи не забуде того неоціненного внеску, який зробили ви, медичні працівники Червоної Армії, у справу визволення і відродження Польської Республіки, у справу зміцнення вічної дружби між Червоною Армією і Військом Польським.
Головнокомандувач Війська Польського маршал Польщі Жимерський, начальник медичної служби Війська Польського генерал-майор Могучий».
Після закінчення війни санітарна частина, в якій служила Любов Олександрівна, опинилася в Бендерах. Тут закінчився бойовий шлях капітана Сауберг, відзначений численними бойовими нагородами. У селах тоді потрібні були медики. Так сім’я Шабаршових (прізвище її чоловіка), створена після війни, опинилася в Кіцканах. Довгі роки Любов Олександрівна допомагала кіцканським жителям. Багато життів було врятовано, завдяки професіоналізму та відповідальності цієї незвичайної жінки.
Л. О. Сауберг прожила 74 роки. У селі мешкає родина її доньки. Багато жителів досі згадують лікаря-хірурга, яка до глибокої старості відгукувалася на чужий біль, допомагала у важку хвилину.
Марія Iванівна Попова – випускниця Одеської першої школи медичних сестер.
По її закінченні працювала в інфекційній клініці міста до 24 червня 1941 року. Щойно почалася мобілізація, двадцятирічна дівчина, не замислюючись, вступила до лав Червоної Армії та стала медсестрою 25-ї Чапаєвської дивізії 47-го медсанбату. Вона брала участь в обороні Одеси. Найжорстокішими були перші тижні та місяці війни з фашистськими загарбниками. Щодня в боях гинули сотні й тисячі воїнів, стільки ж потребували медичної допомоги, яку надавали такі дівчата, як Маша. Відстояти місто радянські воїни не змогли – занадто нерівні сили тоді були. Довелося відступити до Криму і взяти участь у боях за Севастополь. Однак найстрашнішим виявився полон: концтабір, в який Марія потрапила 2 липня 1942 року після оточення їхньої частини в Севастополі. У сімейному архіві зберігається унікальний документ – повідомлення, отримане батьками про те, що їхня дочка пропала безвісти. Довгий час ніхто з рідних не знав, що Марія жива. Правда відкрилася лише в 1945 році.
Спочатку військовополонених, поміж яких була і Марія, утримували в Сімферопольській в’язниці, потім відправили в місто Славута, потім – до Німеччини – в концтабір Равенсбрюк. З 14 033 німецьких концтаборів це був найбільший і найстрашніший, де не тільки використовували рабську працю, знищували людей, а й проводили медичні експерименти. Тут діяла школа жіночих наглядачів, які вчилися звірству на живих людях. До 30 квітня 1945 року, поки радянські війська не звільнили з концтабору, вона щодня долала важкі випробування, борючись за життя в тих нелюдських умовах.
Однак після звільнення радянським військовополоненим довелося доводити свою відданість Батьківщині. До серпня 1945 року М. І. Домаскіна проходила перевірку в таборі № 222 для військовополонених, у результаті якої була звільнена і дістала дозвіл на роботу у військовій комендатурі. До кінця 1945 року Марія працювала в м. Нойштреліц у Німеччині, пізніше повернулася в рідні місця. Працювала медсестрою в Цебриківській лікарні.
Поступово відновлювалося мирне життя. Про війну Марії Іванівні нагадували щорічні перевірки НКВС. Це тривало до 1954 року. Вона як колишня військовополонена мала весь час доводити свою вірність і чесність, але більш сумлінного медпрацівника складно було знайти. Її поважали колеги по роботі, любили пацієнти, яким медсестра щодня надавала необхідну допомогу.
У 1948 році Марія вийшла заміж за Івана Попова, з яким переїхала до Молдавії, ближче до родичів чоловіка, які жили в Бендерах. Оселилася молода сім’я фахівців, необхідних для села, в Кіцканах, одержала квартиру – кімнату від радгоспу «Молдавія». Відтоді Марія Іванівна працювала в сільській лікарні, а після реорганізації в1964 році – в сільській тублікарні. До 1984-го скромна добра медсестра щодня допомагала сільським жителям. До ордена Вітчизняної війни II ступеня і військових ювілейних медалей додалися трудові нагороди: орден «Знак Пошани», медалі до 100-річчя В. І. Леніна та «Ветеран праці».
У селі Марію Іванівну Попову досі згадують люди старшого покоління. Пам’ятають, що в будь-який час доби можна було постукати у хвіртку (сім’я в 1957 році переїхала у власний будинок), і ніколи нікому вона не відмовила в допомозі.
Багато жителів старшого покоління нашого села пам’ятають Олену Дем’янівну Метельову – акушерку Кіцканського пологового будинку. Завдяки її досвіду та знанням, народилися здоровими багато дітей. До цього в неї було важке військове минуле в партизанських загонах рідної для неї Білорусії.
З моменту окупації країни вона разом із чоловіком працювала медсестрою в партизанському загоні імені Пономаренка. Їй часто доводилося брати участь у бойових операціях, надавати допомогу пораненим. 4 травня 1944 року помічник начальника штабу партизанського загону Андрій Якович Корольов – чоловік Олени Дем’янівни, був важко поранений. Йому надала допомогу дружина, а коли закінчилася атака, його не знайшли на полі бою.
Важкими дорогами війни довелося мандрувати й Антоніні Iларіонівні Балан. Вона пішла на фронт 17-річною дівчиною після закінчення курсів медсестер напередодні війни. У складі 126-го артилерійського полку 55-ї гвардійської стрілецької дивізії 28-ї армії Антоніна чотири роки була на передовій. Бойовий шлях її був важким, особливо під час відступу з Одеси, Севастополя, під час захисту Сталінграда. Про це красномовно свідчать нагороди: 2 медалі «За відвагу», «За оборону Севастополя», «За взяття Кенігсберга», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною». Після війни за направленням військкомату Антоніна Василівна опинилася в Кіцканах. Тут працювала в дитячому будинку, потім ростила своїх трьох дівчат, допомагала у вихованні онуків.
Ольга Никифорівна Дурненко – ветеран Великої Вітчизняної війни, ветеран праці, пішла на фронт у липні 1941 року. 
Вона служила старшою медичною сестрою військово-санітарного поїзда № 1057, який належав спочатку до Південного, потім до Західного, потім до 3-го Білоруського фронту. Завдяки вмілим діям медсестер, у тому числі й Ольги Никифорівни, були врятовані сотні життів поранених бійців. Батьківщина високо оцінила подвиг медсестри, нагородивши медалями «За оборону Москви», «За взяття Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною».
Жінки відгримілої війни… Важко знайти слова, гідні того подвигу, який вони здійснили. Долі їхні не виміряти звичною міркою! Тому жити їм вічно у вдячній пам’яті, у квітах, у весняному сяйві берізок, у перших кроках дітей по тій землі, яку вони відстояли
Олег ГАВРИЛЕНКО.
Фото: http://culture.gospmr.org/