Напередодні 77-річчя Великої Перемоги радянського народу над німецько-фашистськими загарбниками придністровські школярі взяли участь у почесному міжнародному конкурсі.
Управління молодіжної політики Міністерства просвіти ПМР оголосило проведення з 1 березня до 25 квітня Республіканського конкурсу творчих медіаробіт «Вехи памяти и славы» у номінаціях «Краща стаття про Перемогу» і «Кращий сюжет про Перемогу». Пропонуємо вашій увазі творчі роботи учнів, які пишаються подвигом радянського народу, гордяться мужністю своїх рідних, справжніх патріотів своєї Батьківщини.
Велика Вітчизняна війна забрала тисячі життів, покалічила долі, принесла лихо в кожну сім’ю. Минули роки. Багато чого забулося. Потьмяніли бойові ордени. Але ця війна залишилася в пам’яті народу назавжди.
Ми, діти нинішнього покоління, не знаємо, на щастя, що таке війна. Та, на превеликий жаль, не всім пощастило бачити живими наших прадідів, учасників Великої Вітчизняної війни. Будучи маленькою дитиною, в день 9 Травня, у день Великої Перемоги над фашизмом, я ходила зі своїми батьками на парад. Тоді була ще зовсім крихіткою і не розуміла, чому ветерани плачуть, зустрічаючи однополчан. Чому сльози ллються з очей під час звуку фронтових пісень? Чому? Адже цього святкового дня всі повинні радіти! Якось мама дала мені квітку і сказала подарувати її дідусеві, який стояв недалеко від нас. Він був одягнений в ошатну військову форму, груди рясніли орденами й, незважаючи на свій солідний вік, чоловік показував відмінну військову виправку, гордо тримаючи руку біля скроні, коли повз нього проходили військові розрахунки.
Підійшовши ближче, я побачила, як у цієї на вигляд такої сильної людини по щоках течуть сльози. Я простягла дідусеві квітку і запитала, чому він плаче? У відповідь ветеран мені посміхнувся, міцно обійняв і сказав: «Маленька моя, який все ж таки прекрасний світ без війни!»
Коли підросла, я зрозуміла, чому той дідусь плакав на параді. Мені дуже дорогі ці дитячі спогади та переживання. Вони стали частиною мого життя, стали віхою пам’яті історії мого народу. Наше покоління не має морального права забувати тих, хто віддав своє життя за наше мирне майбутнє. Ми повинні жити та пам’ятати про тих, хто вже ніколи не повернеться! Пам’ять, якій немає кінця, – це не просто слова. Це завдання зберегти нашу історію – достовірно, об’єктивно, точно передаючи зворушливі розповіді фронтовиків – й оберігати наше мирне сьогодення та майбутнє.
Кароліна ДОМЕНТЯН, 7-В клас, МОЗ «ТСШ № 5» Пам’ять змінити неможливо.
Пам’ять змінити неможливо
Велика Вітчизняна війна… Як багато болю в цих трьох словах, скільки крові, скільки страждань та душевних ран. Неможливо забути той страшний червневий ранок 1941 року, який почався бомбардуванням аеродрому та залізничної станції в Тирасполі, мостів у Рибниці та Бендерах.
Війна… Вона не давала шансів на вибір і роздуми. Справжні патріоти нашого краю взяли в руки гвинтівки та пішли захищати рідну землю. Одним із таких героїв є уродженець села Костянтинівка Кам’янського району Семен Іванович Хархалуп. З першого дня війни він захищав небо нашої Батьківщини.
Під час прикриття наземних військ на чолі вісімки МіГ-3 понад річкою Прут біля міста Бєльці виявив групу винищувачів Ме-109 та вступив із ними в бій. Незабаром з’явилися бомбардувальники Ju-88, і Семен Хархалуп, не роздумуючи, направив свій МіГ-3 у їхній бік. З першої ж атаки він підпалив один із літаків супротивника. Коли зайшов на другу атаку, то кулемети раптово захлинулися. Часу на перезаряджання не було, і радянський воїн миттєво вирішив направити свій літак на ворожий бомбардувальник. Обидві машини зазнали ушкоджень, але Семен Хархалуп доправив, довів літак до своїх і здійснив посадку, не давши при цьому долетіти супротивнику до цілі й скинути бомби, а значить, врятував життя мирних людей.
Загинув Семен Іванович Хархалуп на сьомий день війни в нерівному повітряному бою з десятьма двомоторними винищувачами Ме-110 недалеко від рідного дому. За боєм спостерігали його земляки – мешканці села Костянтинівка. Після війни на місці падіння його літака з хвоста розбитого МіГ-15 був споруджений пам’ятник льотчику-герою. На ньому викарбуваний напис: «Загиблі в небі над Батьківщиною стають небом над нею».
Героєм Радянського Союзу також є уродженець міста Тирасполь Михайло Аркадійович Павлоцький. З 1942 року, встигнувши пройти навчання в Ленінградському військово-піхотному училищі, він брав участь у Великій Вітчизняній війні. У двадцятирічному віці був направлений у діючу армію начальником зв’язку 62-го зенітного полку на Центральному фронті. Під час бойових дій виявив себе як відважний та героїчний офіцер.
Під час форсування Дніпра 1943 року в районі села Комарин Брагінського району Гомельської області командир штурмового розвідувального загону капітан Павлоцький першим переправився через водний рубіж, захопив плацдарм і вогнем прикрив переправу полку. У бою за сусіднє село Берізки першим увірвався до місця розташування противника і дві доби відбивав контратаки, попри поранення, знищивши близько 50 солдатів противника. За виявлену мужність був відзначений званням Героя Радянського Союзу.
Минуло вже багато років від закінчення війни. Все більше відходять у минуле бойові події. На жаль, йдуть і люди, які вершили цю перемогу, але пам’ять людська про їхній подвиг не вмирає. Низький уклін і подяка всім, хто вистраждав і завоював Перемогу. Вічна пам’ять тим, хто віддав життя, хто відвоював світ. Дякуємо вам, солдати! Дякуємо вам від усієї Землі!
Сергій ЛУЦЬКИЙ, 10-й клас МОЗ «ТСШ-К № 12».
Подвигу немає забуття
Цього року Придністров’я святкуватиме 77 років Великої Перемоги. Уже давно для багатьох поколінь нашої країни 9 травня – не просто світлий весняний день, а данина пам’яті, славна традиція, якої дотримується більшість моїх знайомих. На жаль, із кожним роком залишається все менше і менше ветеранів, але пам’ять про них буде вічна. Пам’ятатимемо їх не тільки завдяки сімейним фотоальбомам. Про подвиг радянських людей, які визволяли наш край від фашистської навали, можна прочитати на сторінках придністровських газет або книг у шкільних бібліотеках, чи дізнатися під час відвідування краєзнавчих музеїв республіки.
На уроках історії та класних годинах нам розповідали про дітей-героїв, які нарівні з дорослими боролися з фашистами та наближали, як могли, день перемоги над ворогом. Мені стало цікаво, чи були вони в нашому краї, тому пішов до шкільної бібліотеки та попросив підшукати оповідання чи якісь матеріали про них. Коли бібліотекарка Юлія Тимофіївна знайшла книгу Пилипа Миронова «Свети, звезда», я з подивом прочитав про те, як у Тирасполі під час фашистської окупації виникла підпільна організація, до складу якої входили дівчата, які ще навчалися в школі!
Розповідь починалася з того, що до будинку сестер Наді та Люби несміливо постукала Марія Скопенко, біженка з України. Незважаючи на те, що сім’я могла постраждати через переховування в себе вдома втікачки, дівчину ніхто не вигнав, а навпаки, їй дали притулок. Гостя розповіла про втечу з поїзда, який мав везти її та багатьох молодих людей до Німеччини. Вона ж порадила дівчаткам розклеювати листівки, які піднімуть дух мешканцям Тирасполя.
Старшокласниці Алла, Феня і Шура, потай від батьків, почали вночі, а потім уже і вдень розклеювати антифашистські листівки, які вони власноруч писали друкованими літерами на аркушах в косу лінійку. Німці лютували. Вони шукали тих, хто заважав їм затуманювати голови людям, але безуспішно. Маленькі повстанці закликали боротися з ворогом, не вірити йому. Дівчата хотіли б у своїх листівках писати ще й про успіхи Червоної Армії, й ця нагода їм незабаром трапилася.
Мама Наді й Люби була прибиральницею в поліклініці, де лікували фашистів, а також працювала у квартирах німецьких докторів. Якось дівчатка допомагали мамі прибирати й побачили у квартирі радіоприймач, на якому знайшли хвилю Москви. Відтоді вони охоче заміняли маму, тому що могли дізнатися про новини з фронту та використати цю інформацію в листівках. Кожного дня вони ризикували своїм життям, але не думали про це. Завдяки інформації з цього радіоприймача, люди дізнавалися про події на фронті, а діти стали клеїти ще більше листівок.
Та одного разу за прослуховуванням новин із фронту їх застала німецька перекладачка, яка повідомила фашистам про те, що бачила. Аллу Сплавішевську, Надю та Любу Колесниченко заарештували, на них чекала нагла смерть. Однак їм пощастило: на світанку передові частини Червоної Армії вступили до Тирасполя.
Дівчата, про яких я прочитав у книзі «Свети, звезда», – реальні герої того часу. Саме вони допомогли місту Тирасполю і його жителям пережити ті жахливі часи, ризикуючи власним життям. Такими сміливими вчинками багато простих людей теж наближали, як могли, день Великої Перемоги.
Артур ГАЙДАРЖI, 8-й клас МОЗ «ТСШ № 16».
Моя сім’я – багатство, пам’ять, вічність
Мій прадід, Володимир Олексійович Славинський, герой не тільки нашої Вітчизни, а й нашої родини. Я з гордістю слухаю історії його сина, мого дідуся Архипа, про його перемоги над ворогами.
Народився В. Славинський 23 листопада 1921 року в Одеській області, в селі Трудомирівка Великомихайлівського району. У 20-річному віці, як і багато інших його товаришів-однополчан, був відправлений на фронт. Збирався дуже швидко, бо скоріше хотів одержати зброю й захищати країну від ворога. З болем у душі сприйняв перше поранення в праве плече, але недовго перебував у санітарному таборі, через тиждень уже продовжив вести боротьбу з ворогом.
З квітня 1944-го по квітень 1945 року прадід Володя воював на третьому Українському фронті, мав звання гвардії молодший сержант, обіймав посаду моториста гвардійської бомбардирської та авіаційної дивізії. Нагороджений медалями «За взяття Будапешта», «За взяття Відня», але найдорожчими для нього були медаль «Перемога над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.» та орден Червоної Зірки.
Багато мій дідусь розповідав про подвиги свого батька. Наприклад, про те, як 20 березня 1945 року, під час звільнення Угорщини, Володимир Славинський виконав завдання знищити танки ворога, які прямували на головний штаб. Прадід вдало вибрав позицію для ведення вогню з протитанкової рушниці, і йому вдалося підбити німецьку важку самохідну артилерійську установку типу «Фердинанд» з дистанції 150 метрів. У цьому бою він був контужений. Одразу після оглушення бомбою прадіда відтягнула в санчастину медсестричка Маша, яка і стала пізніше моєю прабабусею. Не зважаючи на свій маленький зріст, вона вправно доправляла поранених солдатів до медчастини, де надавала першу допомогу. З того страшного дня і розпочалась історія нашої дружної родини.
Під час штурму Відня, 11 квітня 1945 року, мій прадід перший заскочив в окоп ворога та в боротьбі з фашистами вбив трьох, а двох узяв у полон. Далі, не покидаючи своєї позиції, вів бій. Він зміг з відстані 75–100 метрів підбити танк «Пантера», але знову – контузія, більше він бій вести не зміг…
У своїх листах прадід писав батькам, що його ненависть до фашистів, безперечно, велика і сильна, але не тільки це веде його, всіх радянських воїнів до Перемоги. Головне – це віра у правду, добро, справедливість, вільне життя братніх народів на землі…
Перегортаючи сімейний альбом, дивлюсь у стомлені очі свого прадіда Володі та пригадую рядки з вірша Павла Тичини, які вдало передають характер і віру в майбутнє мого прадіда:
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! –
а сила знову розцвіла.
Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить – я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу…
Ми повинні продовжити те, що поколіннями створювалося й тепер передалося нам. Від прадідів нам дісталися у спадщину і слова, і звичаї, й культура, і любов. Наше завдання – зберегти, примножити їх та віддано служити своїй Батьківщині. У моїй родині є гарна сімейна традиція – напередодні 9 травня ми збираємося з близькими та згадуємо наших рідних героїв. З гордістю беремо участь в акції «Безсмертний полк», бо тільки таким чином можемо нині сказати їм «Спасибі» за мирне небо.
Валерія МАРАНГОЗ, 10-В клас МОЗ «ТСШ № 9 ім. С. О. Крупко».
На фото Могила С. I. Хархалупа.
Фото: pridnestrovie-tourism.com