Напередодні 77-річчя Великої Перемоги радянського народу над німецько-фашистськими загарбниками придністровські школярі взяли участь у почесному міжнародному конкурсі.
Управління молодіжної політики Міністерства просвіти ПМР оголосило проведення з 1 березня до 25 квітня Республіканського конкурсу творчих медіаробіт «Вехи памяти и славы» у номінаціях «Краща стаття про Перемогу» і «Кращий сюжет про Перемогу». Пропонуємо вашій увазі творчі роботи учнів, які пишаються подвигом радянського народу, гордяться мужністю своїх рідних, справжніх патріотів своєї Батьківщини.
За два кроки до Перемоги
Про Федора Івановича Жарчинського я дізналася ще в ранньому дитинстві, коли навчилася читати. Не тому, що цікавилася історією вже просто змалечку. Ні. Його ім’я я прочитала на табличці, що на бабусиних воротах: «Ул. Жарчинского Ф. И. Герой СССР». Звичайно, значення її я тоді й не збагнула, хоч бабуся нам, своїм онукам, неодноразово повторювала: «Який був чоловік! Міг би живим повернутися додому, однак врятував життя стільком людям! А війна-то вже майже закінчилася».
Історія героя війни почала чітко окреслюватись у моїй свідомості, коли разом зі своїми однокласниками я потрапила в музей Героя Радянського Союзу Федора Жарчинського в його рідному селі – в Рашкові, в селі, звідки родом і мої найрідніші люди по материнській лінії. Тільки там, у музеї, я зрозуміла, що Федір Іванович – це не якийсь супергерой із фільму чи з казки, а звичайнісінька людина, яка хотіла жити, працювати й бути корисною людям. Він і подумати не міг, що доведеться взяти до рук зброю…
Федір Жарчинський народився 1913 року в мальовничому селі, в будинку над Дністром. У селянській родині українців, Івана і Феодосії Жарчинських, Федір був сьомою дитиною. Жили добре. Батько був неперевершеним скрипалем і грав в оркестрі для поміщиків. Однак недовго тривало родинне щастя: у важкий 1919-й від тифу помер годувальник, який мав у Рашкові добру славу не лише музиканта, а й умільця на всі руки. Тепер хазяйка дому та всі її діти змушені були від зорі до зорі працювати, щоб не пропасти з голоду.
Федько з раннього дитинства тягнувся до знань. Однак хлопчикові довелося допомагати родині: пішовши до школи, влітку та восени він пас корів. Тільки завдяки здібностям і працьовитості, за короткий час надолужував прогаяне, залишаючись одним із кращих учнів. Іще він був активним учасником усіх шкільних справ, наприклад, 1930 року Федора Жарчинського, учня 6-го класу, обрали комсоргом школи, до складу якої входили й молоді вчителі.
У своєму селі Федір закінчив 7 класів. Подальший вибір професії йому допомогло зробити викладання на курсах лікнепу, яким займався з 5 класу. Юнак 1931 року закінчив тримісячні педагогічні курси в Балті й був призначений завідувачем початкової школи в Рашкові. Одночасно Федір Іванович навчався на заочному відділенні Балтського педтехнікуму. 1934 року його перевели на посаду директора семирічки в сусіднє село Катеринівка, але вже наступного року він обійняв посаду директора Рашківської семирічної школи. Він мріяв дати можливість сільській дітворі здобувати середню освіту на малій батьківщині. У квітні 1936 року Федір Іванович разом із представниками батьківської громадськості повіз до Тирасполя клопотання про відкриття в селі 10-річки. Новий навчальний рік школа розпочала в новому статусі. Директором і вчителем історії першої в Кам’янському районі школи-десятирічки став Федір Жарчинський. Незадовго до війни він з відзнакою закінчив Київський педінститут.
Педагогічна праця, щасливе родинне життя, плани на майбуття – все це обірвалося в одну мить. Не судилося Федору Івановичу, як і всім радянським людям, здійснювати подвиги на мирній ниві життя…
…До лав РСЧА Ф. Жарчинський був призваний Кіровським райвійськкоматом міста Києва Української РСР у липні 1941 року. Воював на Південно-Західному фронті. Брав участь у боях під Житомиром, Києвом та Харковом. 25 серпня 1941 року Федір Іванович був поранений. Після госпіталю його направили до Полтавського тракторного військового училища (пізніше – танкове училище), що перебувало в евакуації в П’ятигорську.
У серпні 1942 року фашисти щільним кільцем оточили П’ятигорськ. Курсантів танкового училища направили на охорону міста. Жарчинський був призначений політруком 2-ї роти. За подвиги в цьому бою наш земляк був нагороджений медалями «За відвагу» та «За оборону Кавказу».
У квітні 1943-го Жарчинський на «відмінно» закінчив училище. Відхиливши пропозицію залишитися викладачем, за покликом серця попросився на передову. У вересні за наказом вирушив до Нижнього Тагіла випробовувати нові танки. Лінія фронту пролягала через Дніпропетровську область, невелике українське містечко Щорськ опинилося в епіцентрі великої танкової битви. Бойовий екіпаж під командуванням Жарчинського вступив у відкритий бій з фашистськими танками. За проявлену мужність командир танка лейтенант Жарчинський Федір Іванович був нагороджений орденом Червоної Зірки.
Про безстрашність і сміливість Жарчинського і його екіпажу свідчить опис нерівного бою, що стався в 1943 році. У розпал битви танк лейтенанта не відступив і прийняв бій проти кількох німецьких машин.
У складі 51-го гвардійського танкового полку відважний рашківчанин брав участь у розгромі добірних німецьких танкових частин. Чимало випробувань випало на його долю: двічі горів у танку, але машину не кидав, багато разів її ремонтував просто під обстрілом, здійснював швидкі марші за сотні кілометрів. З огляду на бойовий досвід і відвагу, був призначений командиром танкового взводу, удостоєний ордена Леніна, ордена Вітчизняної війни II ступеня. Мужність, бойовий досвід і сміливість допомогли екіпажу танка під командуванням Ф. І. Жарчинського пройти всю війну – від України до Німеччини.
Усього кілька днів не дожив герой-танкіст до довгоочікуваного Дня Перемоги. Наприкінці квітня 1945 року старший лейтенант Жарчинський разом із загоном військових розвідників наблизився до фашистського концентраційного табору в районі Тройєнбрітцена і почав обстрілювати об’єкт. Під час перестрілки був убитий начальник концтабору і знищена охорона. Ціною життя радянських воїнів з табору смерті було звільнено 4 500 військовополонених. Жарчинський у цьому бою дістав смертельне поранення в груди й поліг смертю хоробрих. Указом Президії ВР СРСР 27 червня 1945 року гвардії старшому лейтенанту Жарчинському Ф. І. було присвоєне звання Героя Радянського Союзу посмертно. Похований герой у Тройєнбрітцені, там йому встановлений пам’ятник.
У рідному селі свято зберігають батьківську хату Федора Жарчинського, яка на сьогодні є музеєм. Школу, де він учився і навчав інших, названо ім’ям героя. Ми ж, його вдячні нащадки, схиляємо голови перед бронзовим погруддям мужнього захисника нашої Батьківщини.
Нині я вже свідомо горджуся тим, що кожного разу, приїжджаючи до Рашкова, ходжу тією ж вулицею, якою ходив до школи учень Федько Жарчинський, а потім – директор школи Федір Iванович. Я щиро вдячна йому за Перемогу!
Iрина БЕРЕЗНИЦЬКА, учениця 10 класу МОЗ «Рибницька гімназія № 1»
Про героїв минулих часів…
Велика Вітчизняна війна – найстрашніше випробування, яке випало на долю нашого народу. Немає такої сім’ї, де не пам’ятний був би свій герой.
З кожного дому пішли на фронт батьки та діти, чоловіки, бабусі та дідусі, брати та сестри. Хтось повернувся, а хтось навіки залишився в пам’яті рідних та близьких. Їхні подвиги завжди хвилюватимуть і наші серця.
Моя розповідь про учасника Великої Вітчизняної війни, героя нашої родини, мого прадіда – Думбрава Романа Григоровича. Прадідусь народився
1 січня 1920 року в селі Липецьке Одеської області. 8 квітня 1944 року пішов добровольцем до лав Червоної Армії, а вже у травні потрапив на фронт. Він був стрільцем 75-го гвардійського стрілецького полку 25-ї гвардійської стрілецької дивізії.
Мій прадідусь Роман Думбрава брав участь у Ясько-Кишинівській операції, в прориві оборони Будапешта, столиці Угорщини, дійшов до Австрії. Був поранений. Звістка про Перемогу застала його у шпиталі Відня.
Після лікування в госпіталі солдат прибув у 673-й гвардійський стрілецький полк, з яким брав участь у знищенні Будапештського угруповання. Роман Григорович форсував річку Грон, брав участь у штурмі Братислави.
За свій військовий подвиг був нагороджений медаллю «За відвагу». Ось як характеризував прадіда його начальник у нагородному листі: «Думбрава Роман є дисциплінованим бійцем, успішно підвищує свій бойовий та політичний рівень».
Я сповнена гордості за свого прадідуся. У моїй пам’яті назавжди залишаться подвиг і мужність людей, які пройшли через суворі будні війни. Ми не повинні забувати, якою ціною була здобута Велика Перемога.
Ми пам’ятатимемо!
Пам’ятатимемо і дякуватимемо!
Надія ГОРШУНОВА, учениця 11-А класу МОЗ «ТСШ № 7»
У війни не жіноче обличчя
З-поміж славетних жінок Севастополя, які відстоювали чорноморську твердиню на полях битв і в тилу, виокремлюється образ скромного героя минулої війни – солдата в білому халаті, трудівниці медичного фронту.
Хочу розповісти про мою прабабусю Марію Миколаївну Бердникову, яка народилася 25 серпня 1921 року в Полтаві, в УРСР у сім’ї робітників. Фельдшерсько-акушерську школу в Севастополі вона закінчила 1940 року, в червні 1941-го була призвана в армію й рівно рік прослужила на посаді старшого військового фельдшера 161 полку морської піхоти Південного фронту на санітарному транспорті «Абхазія».
Перше бойове хрещення «Абхазії» відбулося 29 серпня 1941 року в Одеському порту. Фашисти підтягнули далекобійні батареї й зосередили на траверзі Григорівки. Потужний гарматний вогонь ворог обрушив на гавань і місто. Вперше прабабуся так близько побачила війну, якраз того дня ще незнайома їй команда теплохода стала справжньою родиною, близькою та рідною.
Одинадцять разів побувала «Абхазія» в порту Одеси, що героїчно боролася, шістнадцять разів проривалась до Севастополя, доставляючи війська, техніку, боєприпаси та продовольство під безперервними ворожими нальотами. Особливо небезпечними були рейси до порту Камиш-Бурун на Керченському півострові. Це були походи виняткової мужності та стійкості. Безстрашний екіпаж вів корабель, відбиваючись від атак супротивника.
А медики самовіддано рятували поранених, оперували під час бомбардувань, прив’язуючи себе ременями до операційного столу під час шторму. За період бойових походів на судні здійснено 9 тисяч операцій.
За маневрову невловимість фашисти прозвали «Абхазію» «летючим кораблем». Він витримав 22 нальоти ворожої авіації в базах та на морі, під час атак було скинуто 130 бомб і п’ять торпед.
Загинуло героїчне судно 11 червня 1942 року в Севастополі біля причалу Сухарна Балка, героїчно захищаючись. Моя прабабуся Марія Миколаївна дивом залишилася жива: контужена, поранена в ліве стегно, дві години була у воді в бухті Чорного моря. «Диму знову побільшало, сильно пахло гаром, гуркіт, шум, свист бомб. На мене нападає страх, і хочеться закричати: «Допоможіть! Допоможіть!», але сил не було. Все в диму, у вогні… Корабель крениться… Дим їсть очі. Корабель тремтить, стогне і все більше хилиться набік; гуркіт стає тихішим, віддаленим… Втрачаю свідомість…» Прокинулася вона вже у шпиталі.
Після госпіталізації, в грудні 1942 року, моя прабабуся Марія Бердникова повернулася на медичну службу в лазарет Військово-морської бази на посаді старшого фельдшера. Вона пройшла всю війну, до останнього дня служила у шпиталях Чорноморського флоту. Важко навіть уявити, скільки життів вона врятувала! Після війни прабабуся залишилася в Севастополі й продовжила працювати у 41 військово-морському госпіталі.
Загальний стаж її трудової діяльності в медичній службі досяг 50 років, звання – капітан. Чесною працею в роки війни вона заробила високі нагороди: два ордени Червоної Зірки, медалі «За оборону Одеси», «За оборону Севастополя», «За оборону Кавказу» та «За Перемогу над Німеччиною».
«У війни не жіноче обличчя», – бабуся часто повторює ці слова. Мені всього 14 років, а я це вже добре зрозуміла. Втім, як не повинно бути й самих воєн. Однак обличчя військової медицини Великої Вітчизняної таки жіноче. Мужні жінки, які робили свою нелегку роботу в ім’я порятунку хворих та поранених, – прекрасні.
З вдячністю правнучка Анастасія ТОМОВА, 7-А клас МОЗ «ТСШ № 7»
Фото: https://www.sportedu.by/