Юрій Нікітін був справжнім захисником Придністров’я: представник молодої генерації пройшов через бойові дії в 1992-му і продовжив стояти на варті безпеки молодої республіки, яка тільки формувалася. Він гідно ніс цю службу до кінця, загинувши під час виконання службового обов’язку 1994 року.
Народився Юра 24 вересня 1968 року в Тирасполі. У нього було щасливе дитинство звичайної радянської дитини. Щодня він весело проводив багато часу зі своїми ровесниками, граючи в галасливі спортивні ігри. У будь-яких починаннях завжди прагнув перемагати.
У шкільні роки хлопчикові було нелегко до тих пір, поки він не потрапив до хорошого педагога у школі № 10. Молода вчителька відразу знайшла підхід до свого нового учня, і всі його оцінки покращилися. Юрій швидко став відмінником, з легкістю дослівно міг переказати все, що було озвучено на уроці, жодного разу не підглядаючи в книгу.
Потім юнак закінчив СПТУ-54 за фахом слюсар-інструментальник. За спогадами його мами, Юрій часто приносив додому грамоти, доводив наявність своїх великих можливостей. Як молодий фахівець досить недовго працював він на підприємстві «Молдавізоліт».
У 18 років Юрія Нікітіна призвали на службу в Радянську Армію. Протягом одного року він служив в Азербайджані, а потім вступив до вищого військового училища в місті Вольську Саратовської області. Не дивно, що і там Юрій проявив себе як один із найбільш здібних курсантів. Підтвердженням цьому була його фотографія на Дошці пошани поміж інших відмінників навчання.
Попри все це, військова служба виявилася не тим, чого прагнула його душа. Викладачі пророчили йому велике майбутнє, але він покинув навчання і повернувся в рідне місто, керуючись глибоко особистими причинами.
У Тирасполі Юрій Валерійович влаштувався на «Електромаш», однак у лютому 1992 року дізнався, що оголошено набір у батальйон міліції «Дністер», і пішов служити в третю роту спеціального призначення.
Коли на придністровській землі почалася війна, бійці батальйону, як найбільш підготовлені, брали на себе небезпечні бойові завдання. Нікітіна, як і всіх військових, постійно підстерігала небезпека, від якої ніде не сховаєшся. Беручи активну участь в опорі агресії Молдови, йому довелося побувати на Кошницькому, Дубоссарському, Дороцькому та Бендерському напрямках, проявляючи непохитну безстрашність.
В одному з таких боїв Юрій Нікітін був поранений. Його госпіталізували, але, слідуючи своїм переконанням і вірності справі, одужавши, він повернувся на службу.
У якийсь момент бійців третьої роти спеціального підрозділу «Дністер» закликали допомагати Службі безпеки, а потім і зовсім приєднали до неї.
Начальник Служби безпеки Валерій Гратов характеризував його як порядну, чесну і врівноважену людину. Такі риси дуже цінувалися під час виконання службових обов’язків.
Після закінчення бойових дій військовий досвід солдата вплинув на подальше його життя. Нікітін продовжив трудову діяльність у Службі безпеки Уряду, а потім у відділі «3» МДБ ПМР. Це був найскладніший і небезпечний час, проте він не побоявся стати на захист інтересів молодої республіки та її жителів.
26 травня 1994 року Юрій Валерійович, як звичайно, ніс службу з охорони прокурора республіки Бориса Лучика. Ретельно замаскований вибуховий пристрій у під’їзді будинку, раптом приведений у дію, став для нього фатальним. Він дістав жахливі тілесні травми й був терміново направлений на лікування в Одеський опіковий центр. Лікарі боролися за його життя 8 днів, двічі переливали кров від матері. Та всупереч усім зусиллям, 4 червня 1994 року він помер. Осиротіли двоє дітей – маленькі донечки Ксюша та Діна.
Указом Президента ПМР старшина Юрій Валерійович Нікітін був посмертно нагороджений орденом «За особисту мужність», а наказом керівника відомства занесений навічно у списки Міністерства держбезпеки ПМР.
Зі спогадів близьких і бойових друзів зрозуміло, що він був порядною, чесною людиною, справжнім захисником своєї країни.
Його мама Любов Георгіївна зберігає все, що пов’язане із сином: фотографії, нагороди, пам’ятні подарунки та листи. В одному з них він написав: «Ну от, начебто і все. Хотілося б написати більше, та часу обмаль. Пишіть ви. Цілую, син Юра»
Марина СОВА.
Фото з особистого архіву.