Приблизно в кілометрі від села Кочієри 2 квітня 1992 року в окопі, від снайперської кулі, загинув боєць 501-го батальйону народного ополчення Юрій Гаріфуллін.
Народився Юрій Наілійович 5 червня 1963 року в місті Муйнак, Кара-Калпакської АРСР. Після закінчення школи здобув спеціальну середню освіту. На момент конфлікту проживав і працював у Рибниці розливником сталі на Молдавському металургійному заводі. Як і багато працівників заводу, 17 березня 1992-го вступив у народне ополчення. Загинув на бойовому посту. Нагороджений медаллю «Захиснику Придністров’я» посмертно.
Юрій рано залишився без батьків. Йому не виповнилося й 10 років, коли він втратив матір, яка пішла з життя через хворобу, а невдовзі помер і батько. У Гаріфулліна були дві старші сестри. Римму (молодшу) забрала до себе в Україну бабуся, а він залишився жити зі старшою сестрою Оленою. Зростав юнак відповідальною людиною, навчався на самі п’ятірки, допомагав сестрі справлятися з домашніми клопотами.
Він серйозно захоплювався волейболом, баскетболом і шахами, дуже любив читати книги. По закінченні восьмого класу Юра вирішив швидше стати самостійним, щоб самому заробляти на життя, і поїхав до Москви вчитися на штукатура-маляра. Потім була служба в армії.
За цей час його сестра Римма разом із чоловіком переїхала жити в Рибницю. Незабаром сюди приїхала з сім’єю і сестра Олена. Після звільнення в запас Юрій приїхав до сестер і майже відразу влаштувався працювати на ММЗ. Паралельно з роботою навчався у Дніпропетровському технікумі. Активною участю в громадському житті підприємства, спортивними захопленнями (грав у збірній команді з волейболу), сумлінним виконанням громадських доручень заслужив повагу в колективі. У 1989 році він одержав від заводу квартиру. Вдома в нього часто збиралися його друзі, приходили й сестри зі своїми родинами. На одній із таких зустрічей, навесні 1992-го, Юрій сказав своїм рідним, що піде в народне ополчення. Він пояснив своє рішення без зайвих слів: «Комусь треба йти». Чоловікові своєї сестри Олени, який теж збирався стати на захист Придністров’я, Юрій сказав: «Тобі не можна. У тебе троє дітей».
Юрій Наілійович Гаріфуллін був одним із сотень рибницьких металургів, які захистили республіку і весь наш народ від приниження та поневолення.
Ветеран, захисник Придністров’я Володимир Геде так згадує події березня-квітня 92-го: «Юрій, як і я, як і багато інших працівників заводу, записався в народне ополчення. Перед відправленням до нас звернулися Анатолій Белітченко та Микола Богданов. Директор заводу просив, щоб ми берегли себе: «Можуть повернутися не всі. Постарайтеся залишитися живими!».
Увечері в автопарку ми сіли в автобуси й вирушили в бік Дубоссар. По приїзді на місце дислокації нас розмістили на території хімічного складу. Там і почалася наша служба з риття окопів та укріплень.
Спочатку було важко з озброєнням, але згодом все налагодилося.
Я пам’ятаю, як загинув Юра, тому що він був від мене приблизно у двохстах метрах. На височині, яка розділяла нас із противником, хтось рухався. Поки намагалися розібратися, хто там – свої чи чужі, снайпер встиг спрацювати. Куля влучила Юрію в голову, прямо під каску. Це була його перша доба на передовій… і, на жаль, остання».
З гордістю можна сказати, що все життя Юрія Гаріфулліна і його рішення стати на захист своєї землі та своїх близьких була прикладом правильного, чесного й по-справжньому чоловічого ставлення до подій, що відбувалися.
Доля розпорядилася так, що Юрій не встиг створити сім’ю і залишити спадкоємця. Однак його ставлення до життя стало справжнім прикладом для сина сестри Римми – Олександра, який важко пережив загибель свого дядька, і в тому ж 1992 році заявив батькам, що, коли виросте, буде військовим. І дотримав слова – став кадровим військовим, на нашій землі стало більше на одного доблесного захисника.
Олександр свято зберігає пам’ять про свого дядька. Збережімо ж і ми у своїх серцях вдячність за мирне небо над головою, пам’ять про полеглих захисників придністровської землі
Дмитро ВЛАДОВ.
Фото автора.