О земле, рідна сторона!
Тебе як матір я цілую,
Як мати в мене ти одна,
Тебе я, люблячи, й звікую.
У когорті українських митців, які увійшли в нашу свідомість як представники літератури рідного краю, ім’я Володимира Пояти, поета, перекладача, посідає особливе місце. І справа не в тому, що його ім’я знає більшість філологів Придністров’я, а в тому, що його жага до життя, любов до людей та Батьківщини становлять кредо всього життя поета й є прикладом для кожного з нас.
Володимир Васильович народився 15 травня 1936 року в селі Колбасна Рибницького району.
Батько, Василь Степанович, був будівельником, а мати, Ганна Єфиміївна, все життя пропрацювала в колгоспі. Саме вона прищепила малому Володі любов до краси природи, до людей, до рідної землі, яку він несе через усе своє життя. Їй поет присвятив чимало віршів: «У Святвечір», «Посадила мати…», «Плач матері», «Серце материнське», «Матері»:
Мамо, ти казала:
«Вчися добре, сину,
А я у колгоспі
Гнутиму вік спину»…
Пам’ятаю, мамо,
Всі твої турботи,
Ти моя молитва
І моя скорбота.
Після закінчення школи юнак вступив до Кишинівського медичного інституту, а згодом перевівся до Одеського фармацевтичного інституту.
Навчання було не до душі, та він звик доводити справу до кінця і таки успішно закінчив вищий навчальний заклад. Працював у Молдавії в галузі організації аптечної справи, а з 1962 року – в Києві, де проживає й до нинішнього часу. Одружений. Має сина Руслана, онуків та правнуків.
Та де б не жив, де б не перебував Володимир Поята, його душа і серце завжди були в полоні поезії. Вважав, що пише для себе, для душі. Тому довгий час не оприлюднював свої твори, а знайомив з ними лише своїх близьких і друзів.
Перша збірка поезій під назвою «Співай, моя ліро» побачила світ у 2007 році, а згодом вийшли друком збірки «Колиска з верболозу» (2009), «На крилах любові» (2016). Володимир Васильович перекладає з інших мов, переважно з румунської. У київському видавництві «Пульсари» окремими двомовними книгами вийшли твори М. Емінеску «Лучафер» (2012) і «Поезії» (2013). До білінгвістичної книги «Відлуння» (2015) увійшли твори відомих поетів-класиків: Міхая Емінеску, Васіле Александрі, Джордже Кошбука та інших авторів.
Друкується в Україні та Придністров’ї, зокрема в придністровській українськомовній газеті «Гомін».
Письменник В. Поята – член української асоціації письменників із 2013 року, з 2015-го – член Національної спілки письменників України, а з 2017-го – член Спілки письменників Молдови.
У віршах Володимира Васильовича, неначе в людських душах, виплеканий образ рідної землі. Де б не перебував поет, завжди й усюди він носить у своєму серці та уяві спогади й видіння свого рідного села Колбасна. Отча земля в нього – це щедрий придністровський край з його роботящими людьми, це наша річка Дністер, спів солов’я, мрійливі світанки, засіяне поле. Ліричний герой у поезіях Володимира Пояти надзвичайно сумний, сповнений туги за рідною землею і виступає другим ліричним «Я» поета.
Наприклад, поезія «Чи ви бачили ще щось сумніше…» сповнена невимовним смутком, жалобою, бо що може бути «сумніше, як покинуте рідне село?»
Алегоричний образ рідної землі створюється за допомогою порівнянь: село, немов кладовище; хата, ніби склеп; хати, мов старці в лахмітті, зорі, як сльози. Автор нарікає на злую долю, яка порозкидала односельців у різні куточки землі, багато хто з них відійшов у той, інший світ, а рідна хата так і стоїть пусткою:
Рознесла, як листочки осінні,
Злая доля моїх земляків,
Вже багато хто з них в домовині
Спочиває в землі прабатьків.
І село вже, немов кладовище,
Кожна хата сумна, ніби склеп,
Тільки пугач кричить на горищі,
І відлунює крик той у степ.
Головна героїня поеми Володимира Пояти «Розлучення» – листоноша Мотрона з села Колбасна. На старість років «прийшлось їй хату покидати і від’їжджати в чужий край». Автор використовує такий вид фольклору слов’янських народів, як голосіння. І не випадково, адже голосіння виконують у зв’язку з майбутньою розлукою, переважно під час похоронного чи поминального обрядів. І Мотрона голосить, бо впевнена, що більше ніколи не повернеться до рідного села, її слова пройняті надзвичайним сумом і гіркотою:
Прощай, моє гніздечко рідне!
О, Боже! Чом я ще жива?
А ви, віконечка ясненькі,
Я вимивала вас не раз…
Застосовуючи народнопоетичні засоби (пестливі слова у функції звертання: гніздечко, віконечка, хатонька, грубочка; епітети: гніздечко рідне, віконечка ясненькі, грубочка біла), художні деталі (психологічні: мовила крізь сльози, наплачемося; слухові: завелась машина, чути було, як голосить, все затихло; зорові: ой грубочко, моя ж ти біла) автору вдалося створити неперевершений образ Батьківщини.
Ліричний герой поезії «Село моє рідне – роки молодії» згадує про рідний край і наголошує, що батьківщина, рідне село, батьки завжди житимуть у серці людини, бо саме тут формується її характер:
Село моє рідне – роки молодії,
Ти радість життя дарувало мені,
І перші печалі, і райдужні мрії,
І вранішні роси на травах рясні…
У поезії «Моя колиска» Володимир Поята з любов’ю описує своє дитинство та юні роки. Саме на березі «Дністра старого» він пізнав перше кохання і вірну дружбу, «печаль і радощі земні», співав українські пісні й танцював молдавські танці. Це ті поняття, з яких починається Батьківщина, а тому для поета ці образи є нероздільними. Автор закликає любити свій край, адже це возвеличує людину, робить її щасливішою і добрішою:
О земле, рідна сторона!
Тебе як матір я цілую,
Як мати в мене ти одна,
Тебе я, люблячи, й звікую.
Тема Великої Вітчизняної війни, яка посіяла горе і смерть, залишила по собі страшні руйнування, пронизує творчість багатьох поетів, у тому числі і Володимира Пояти.
Ліричний герой поезії «Ой посію огірочки…», повертаючись із вечорниць, почув спів удови, чоловік якої загинув на війні. Його розповідь про тітку Пасю, що жила в невеличкій хатині з двома маленькими діточками, сповнена невимовного болю, адже таких жінок було багато на нашій землі й усім їм важко жилося у післявоєнні роки.
Надзвичайно тепла і ніжна пейзажна лірика поета.
У вірші «Вечір», використовуючи епітети (ранні роси вечорові, роси сиві і прозорі, земля красива) та метафори (сіє вечір роси; зорі задивились, місяць задивився, зупинився, милується; лист виблискує, тополя шепоче колисанку), В. Поята зображує вечірню красу природи рідного краю:
А далеко у долині
Соловейко на калині
Засвистів, загомонів,
Серце співом звеселив.
Оптимістичною є поезія «Повернулась зима білим боком…». Природа завжди перебуває в постійному русі й безперервно змінюється, від цієї зміни залежить і наша діяльність, добробут. Багато випало снігу, а це значить, що «будем жити іще, будем з хлібом!» Автор з нетерпінням чекає Великодня, за яким обов’язково настане пора хліборобського сезону:
Повернулась зима білим боком,
Подивилась на світ синім оком
Та й засипала все щедрим снігом –
Будем жити іще, будем з хлібом!
Ліричний герой поета Володимира Пояти радісний, сповнений надій, вірить, що завтра прийде весна, а потім і літо, і цю круговерть природи ми зможемо спостерігати ще не раз.
Не можна оминути й інтимну лірику автора. Кохання в його поетичних рядках – ніжне, чисте, світле, поєднане з красою природи. У вірші «Польова стежина» світле почуття любові зображене через опис польової стежини, яка в’ється через пшеницю. Автор порівнює її з «ручаєм тихеньким поміж берегів». Використовуючи пестливі слова «стежина, ніжки, килимок, вітерець», епітети «золота пшениця; стебла теплі, золоті; квіти синьоокі», поет ніби намагається донести до читача, що любов живе в наших серцях навіть через спогади.
А от у поезії «Чому ніч ця ясна…» зображено переживання ліричного героя, який ще не зустрів своє справжнє кохання. Оксиморон «світла печаль» набуває тут іншого значення: людина сумує, що вона самотня, але все ще попереду, вона обов’язково зустріне своє щастя:
І світла печаль мою душу огорне,
І хочеться жити й любити,
І серце самотнє моє молоде
Омріяним щастям зігріти.
Нерозділене почуття любові змальовується в поезії «Ведмедиця небом іде» через опис зоряної ночі: дівчина чекає коханого, ніч проходить, а «козак десь гуляє». Так, кохання змінює людину, дарує радість, але буває й так, що чарівне почуття може бути нерозділеним, і тоді в житті людини воно стає справжнім випробуванням.
Ведмедиця далі іде,
За хату зірки вже ховає,
Це значить, що він не прийде…
Сльозинка, мов зірочка сяє.
У поетичних рядках вірша «Відлітають роки» автор утверджує думку про те, що час неможливо повернути, проте спогади завжди житимуть у нашій пам’яті, тому потрібно цінувати кожну хвилину.
Виявом філософських поглядів на швидкоплинність життя, на місце людини у світі є й поезія «Покидають друзі». Використовуючи такі порівняння, як «життя – як мить, як димок цигарки; слід пропадає, як в траві роса», автор доносить до читача, що людина не вічна, але спогади про рідних, близьких, друзів зігрівають наше серце, і від нас залежить, як швидко погасне цей вогник:
Холодно у хаті,
Розпалю я піч,
Запалю лампадку,
Щоб прогнати ніч,
Запрошу вас, друзі,
В думоньку мою,
З вами завітаю
В молодість свою.
… Все в житті минає
І життя – як мить,
Як димок цигарки,
Що в руці димить.
Досить влучними є слова Бориса Чіпа, поета, лаурета премій імені Володимира Сосюри та імені Євгена Плужника: «До болю щемливі вірші про рідне село і рідний край, де пролягли його перші стежини. Відчуваючи пережите серцем, Володимир Поята повертає його до читачів зрозумілою для всіх стороною». А ми, читачі, маємо можливість ще раз перечитати рядки улюблених поезій і усвідомити, що творчість поета В. Пояти – це унікальність, заснована на духовних цінностях, які ми повинні берегти та примножувати
Iрина БРОНИЧ.
Фото автора.