Так розпочав свою оповідь Сергій Станевич, коли почув моє запитання: «Що Вас примусило йти в ополчення?». «Ми бачили, що наша маленька, тільки недавно народжена республіка може загинути. Хіба міг я допустити, щоб сталося щось подібне? Звичайно, лише оголосили запис до народного ополчення, ми з дружиною подали свої заяви також і 17 березня 1992 року стали ополченцями. Записувалися всі: жінки, чоловіки, інженерно-технічні працівники, директори підприємств, різноробочі. Ми з Оленою потрапили до 1-го батальйону, де були представники заводів ім. Кірова, «Електромаш», цегельного заводу, швейної фабрики «Одема», тролейбусного управління. Тривалий час люди просто жили, працювали, перебуваючи в очікуванні.
19 травня усіх ополченців зібрали, видали обмундирування та відвезли в район Дубоссар. Там, у районі села Погребя, вони й прийняли бойове хрещення. Там розпочалися тилові будні: вдень чоловіки рили окопи, а вночі стояли на посту, чергували. Коли трохи освоїлись, укріпили позиції, почали ходити одне до одного в гості: поговорити, поспілкуватися, знаходили друзів, знайомих, раділи надзвичайно, коли своїх «кіровчан» зустрічали.
«Ціла рота нашого батальйону складалася з офіцерів запасу, більшість яких проходила службу в лавах Радянської Армії. Вони передавали досвід поводження зі зброєю, ведення бойових дій, облаштування окопів та воєнного побуту молодим, тим, хто, як кажуть «не нюхав пороху», – ділиться Сергій. Потім продовжує, що вдень усі побутові негаразди витримували легко, а вночі було важко – дуже хотілося спати. Мабуть, тому що встановлювалась відносна тиша, яку переривали час від часу вогники трасувальних куль. Так минув майже місяць. Потім прийшла зміна, і з окопів люди повернулися до домівок.
Думали, що вже все, крапка. Але почалися бої за Бендери. Ніхто вже не став очікувати наказів. Прибувши на пункт збору, зразу ж сформували новий батальйон ополченців. У терміновому порядку видавали автомати, хоча іноді не вистачало патронів, і це зрозуміло: мирні люди не збиралися воювати.
Приїхавши у Паркани, рота потрапила під мінометний обстріл. Перед ополченцями було поставлене завдання: звільнити міст через Дністер і відкрити дорогу на Бендери.
На автобусах під’їхали до насипу, вискакуючи на ходу, мчали до моста. Сергій згадує, як він біг за своїм товаришем Славою Харламовим. Раптом той упав. Осколок снаряду відірвав чоловікові ногу. Сергій розумів, що порятунок має бути терміновим, тому відрізав від гранатомета ремінь і перетиснув товаришеві ногу вище рани, щоб зупинити кров. Хлопці підхопили товариша і занесли його в більш безпечне місце. Самі ж побігли доганяти своїх.
Потім були три дні червня, коли бої точилися за кожен метр землі, був Бендерський «БАМ», де Сергій зі своїми товаришами протягом місяця оберігав місто від можливих нападів неприятеля. З травня до кінця липня – перебування в Григоріопольському районі для оборони місцевих населених пунктів.
Тут, у селі Красногорка, за зовсім мирною роботою – чищенням картоплі, й зафіксував Олену з Сергієм хтось із бойових побратимів. Незабаром ополченців розпустили по домівках.
Завершилися бойові дії. Подружжя Станевичів повернулося на завод. Згодом у сім’ї народилося двоє синів-красенів. У 2010 році Сергій Михайлович, на той час провідний інженер-технолог ливарно-технологічного відділу ВАТ «Літмаш», був одним з тих, хто брав участь у виготовленні пам’ятника «Скорботна матір», встановленого на столичному Меморіалі Слави за проектом скульптора Віктора Ткаченка. Робота, пригадує Сергій, була дуже напруженою, бо не все вдавалось, як планував скульптор. Але труднощі були того варті: на світ народилася чудова скульптура, до якої приходять у дні свята і в будні тираспольчани та гості нашої столиці.
У тому ж 2010 році першим Президентом Ігорем Смирновим було видано Указ, де зазначалося: «За активну участь у розробці проекту, своєчасне і якісне завершення будівництва Меморіального комплексу «Захиснику Придністров’я» в місті Тирасполі, проявлене при цьому високе почуття відповідальнос-
ті, громадянського обов’язку і патріотизму постановляю: нагородити Сергія Михайловича Станевича орденом «За личное мужество».
На одному з вечорів пам’яті, присвяченому загиблим захисникам Придністров’я, Сергій Станевич у своєму виступі зазначив: «У 1992 році ми захищали свою Батьківщину і своїх дітей, а сьогодні мій син є військовослужбовцем армії Придністров’я. Я гордий, що ми змогли виховати гідне покоління придністровців».
Чоловік стверджує, що в будь-який час готовий знову стати на захист рідної землі. І це правда, бо так виховували Сергія, так і він виховав своїх дітей.
Ірина МАСЛОВА.