Про зустріч з Оленою Станевич ми домовилися заздалегідь. Намагаючись уявити жінку, яка є однією з небагатьох володарів такої високої державної нагороди – ордена «За личное мужество», я малювала в своїй уяві огрядну пані з грізним голосом та широкими міцними плечами, готовими витримати на них величезну вагу.
Двері квартири відчинила струнка, тендітна жіночка, з такою точеною фігуркою, що я спершу подумала – донька. Але виявилось, що саме це і є Олена.
Привітавшись, ми зайшли до кімнати, лаконічно мебльованої та чистенько прибраної. Чоловік господині – Сергій, приніс чайник, чай та плацинди з гарбузом, які він сам і спік. Так за чаєм почалася бесіда.
Олена розповіла, що її батьки родом з України. Тато – військовослужбовець, і був направлений до Тирасполя, де в середині 60-х вона й народилася. Після школи дівчина навчалася в Одеському політехнічному інституті, по закінченні якого отримала диплом інженера-програміста й почала трудовий шлях на відомому в СРСР Тираспольському заводі ливарних машин ім. С. Кірова. На цьому підприємстві вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Сергієм, який також там працював інженером-конструктором у конструкторському бюро. Побралися молоді в 1990 році, тому Олена каже: «Наша сім’я – ровесниця республіки».
У березні 1992 року Олена та Сергій, як і тисячі інших тираспольчан, записалися до народного ополчення. Дітей на ту пору у них ще не було, отже всі сили подружжя готове було направити на допомогу молодій республіці.
Заводська газета «Кіровець» у вересні 1992 року писала: «Усюдисущою Оленою» характеризував Олену Станевич, інженера-конструктора конструкторського бюро, командир роти Андрій Лопатін. А бійці з повагою називали її «комбатом».
Виявилося, що Олена не тільки перев’язувала поранених, відвозила їх з Бендер в Паркани та Тирасполь. Вона ще займалася забезпеченням бійців харчуванням, підтримувала зв’язок між підрозділами, навіть з розрахунком зенітної установки, яку перекинули на окраїну Бендер. І не тільки тому, що там перебував її чоловік Сергій. Олена допомагала комбату успішно вирішувати значну частину важливих питань: а це зв’язок, сухі пайки, медикаменти. Її в Тирасполі добре знали, завжди намагалися допомогти, коли вона навідувалась до міста.
На запитання, як це їй вдавалося, Олена відповіла: «Я добре бачила, чого потребували наші хлопці, тому й намагалася зробити все, чого б мені це не коштувало. Лише одного разу дуже засмутилася, коли не могла відразу дістати для розрахунку зенітної установки польовий бінокль. Але все одно роздобула його і привезла хлопцям. Страху не відчувала, хоча такої бійні ніхто з нас не очікував. Та, власне, там і ніколи було боятися, оскільки це почуття розслаблює людину. А нам треба було відстоювати свій край.
Повертаючись до березневих подій, Олена пригадує, що її в ополчення взяли санінструктором. Навички вона отримала на заняттях з цивільної оборони. За радянських часів такі навчання проводилися на всіх підприємствах та в навчальних закладах. Перших поранених вона побачила ще в травні в с. Погребя під Дубоссарами, куди було направлено їхній перший батальйон. 12 червня ополченці повернулися до Тирасполя, щоб після короткої відпустки вийти на роботу.
Літній погожий день 19 червня почався як завжди та, як кажуть, не передвіщав нічого поганого. Та надвечір поповзли чутки, що в Бендерах стріляють. Тривожні новини лунали з міських радіоточок. Увечері того ж дня Олена та Сергій спостерігали з вікон своєї квартири, яку вони орендували в «Красних казармах», вогняні сліди від трасувальних куль, чули гуркіт канонади. Зрозуміли – почалася повномасштабна війна.
Ніч просиділи біля радіо, очікуючи на сигнал зборів. Тільки-но почало розвиднюватися, Сергій зібрав свій речовий мішок і швиденько пішов, обіцяючи потелефонувати за першої ж можливості.
Та Олена не стала чекати. З’ясувавши, де зібрався батальйон з її чоловіком, вона вирушила до нього. Там командир Михайло Авчаров призначив жінку медпрацівником. Ополченців розмістили в три автобуси «Ікарус», і вони поїхали «брати» міст на Бендери, захоплений вже тоді молдавськими опонівцями. Доїхали до Паркан, і на початку моста їх висадили.
20 червня село Паркани перебувало під постійним обстрілом, огорожі прилеглих будинків були зрешечені кулями. Коли автобуси під’їхали до моста, над Дністром висіло величезне, як здалося Олені, криваве західне сонце. Перший «Ікарус» одразу отримав ушкодження осколком снаряда. Поряд з мостом димів підбитий танк з баштою, що крутилася безупинно. Вже було видно сліди крові, тут же були загиблі та поранені. Олена подумала: «Щось подібне я бачила лише в кіно». Але це було життя.
Ополченці разом з козаками та бійцями ТРЗ (територіально-рятівні загони) кинулися по команді звільняти міст. Попередні спроби виявилися невдалими. Отримав поранення командир Авчаров. Олена побачила, як її Сергій перетягує відірвану осколком ногу своєму пораненому товаришеві. Поряд свистіли кулі, часто рикошетом відлітаючи від металевих конструкцій моста та від залізничних рейок. Всюди стогнали поранені, які потребували термінової допомоги.
Ось так під свист куль, під обстрілами молоденька тоненька жіночка справлялася з покладеним на неї завданням, виносила поранених, надавала першу допомогу та відправляла їх до шпиталю Тирасполя.
Хоча Олена навчилася не боятися, страх охопив її, коли вона знайшла загиблим свого бойового товариша Володимира Дубчака. Ще вдень з нього по-доброму жартували, що сестра пошила йому жилет для боєприпасів з тканини у квіточки… У Володимира залишилося п’ятеро дітей.
У ті три доби жінка майже не спала, не було часу. Вони з водієм металися між Бендерами й Тирасполем. Водій не міг вмикати світло в машині, яка, до того ж, не мала розпізнавальних знаків. Тоді Олена просто витягувала з вікна руку з сумкою з червоним хрестом і таким чином їм давали дорогу.
21 червня батальйон закріпився біля насипу за мостом. На той час уже двоє бійців загинули. Другим став двадцятирічний Сергій Хартюк.
Олена пам’ятає, як уздовж моста, пригинаючись, з Бендер бігли мирні жителі, як вони підвозили до Тирасполя сім’ю, де була вагітна жінка, а їхня маленька старша дитинка трималася рученятами за тата. Пам’ятає, як жителі Паркан приносили бійцям їжу, воду, овочі та фрукти.
На світанку 23 червня бійці прокинулися від тиші. З Бендер виходили принишклі колони захисників Придністров’я за чиїмось наказом. Та після з’ясування обстановки на 12 годину дня формування повернулися в місто. Шестеро чоловіків, серед яких був і Сергій Станевич, підібрали покинуту супротивниками зенітну установку, машину і закріпилися в Бендерах на «БАМі» (район міста). Там вони й перебували до кінця червня.
У перших числах липня батальйон був виведений з Бендер і направлений на оборону сіл у Григоріопольському районі.
Неоголошена війна тривала, але мала латентний, прихований характер.
Лише у серпні, після завершення бойових дій, бійці повернулися до Тирасполя, щоб продовжити мирне життя.
У родині Станевичів двоє синів-студентів – старший Костянтин та молодший Кирило. Олена Леонідівна працює головним спеціалістом у Міністерстві просвіти, а Сергій Михайлович – механіком у приватному підприємстві.
За давньою традицією, бійці першого батальйону збираються щороку, 19 червня, аби вшанувати пам’ять загиблих товаришів на Алеї Слави цвинтаря «Дальнього», а потім їдуть до моста та проходять його пішки, як колись, у далекому 1992 році. І хоча минуло вже більш як чверть століття з тієї пори, пам’ять не дає забути події, що випали на долю кожного з них.
У 2002 році з нагоди 10-ї річниці початку воєнної агресії Олена Станевич була нагороджена орденом «За личное мужество». Така тендітна жіночка, така вірна дружина і любляча матуся.
Уляна БОНДАРЧУК.