Лиш на серці тужно до нестями,
Спогадами душу замело,
Пригадалось, як колись до мами
Стежкою ходив я у село.
В. САЙНЧИН.
Віталій Дмитрович Сайнчин – талановитий придністровський поет, відомий своїми публікаціями в періодичній пресі, літературних альманахах, виступами в культурно-просвітницьких заходах. Його вірші були покладені на музику і стали популярними піснями. Віталій Дмитрович брав участь у рибницькому народному ансамблі української пісні «Барвінок». У 2004 році став лауреатом Республіканського конкурсу «Поэт ликующего мая». У 2005 році він – дипломант Республіканського конкурсу «Родное Приднестровье». Поспілкуватися з такою людиною було неймовірно цікаво, адже його різноманітні вірші спонукають читачів до роздумів, проникають до найпотаємніших глибин душі, вражаючи силою слова, й несуть кудись у далеке минуле, в якому кожен із нас знайде свій особистий куточок і насолодиться тим, що йому буде справді до вподоби.
– Перше традиційне запитання: де Ваша Батьківщина?
В. С.: Родом я з України. Народився 5 грудня 1942 року на Одещині в селі Тимкове.
– Ви завжди бачили себе письменником чи хотіли займатися чимось іншим?
В. С.: Почав я писати ще в середній школі, продовжував і надалі, бувши солдатом, студентом, але під час вибору місця в житті я надав перевагу сільськогосподарському виробництву. Вступив до Котовського технікуму механізації, де одержав на той час престижну професію техніка-механіка.
– Скажіть, будь ласка, де Ви служили?
В. С.: Я служив у прибалтійських військово-повітряних військах, а саме на випробувальному полігоні. Коли в нас були навчання з Владивостоком, мені довелося літати на вертольоті, кидаєш бомбочки по три тонни, летять аж… Ви уявляєте де Владивосток, а де Прибалтика? Цікаво було.
– Під чиїм впливом почалася Ваша літературна діяльність і в якому віці? Чи вплинула якось на це Ваша сім’я?
В. С.: На жаль, батьки не вплинули на початок моєї літературної діяльності, тому що вони були неосвічені. У родині тільки бабуся вміла читати й писати, тому саме вона дала мені перші уроки граматики. А так усьому навчався самостійно, на печі, з гасовою лампою. У нас з’явилося світло, коли я був уже в дев’ятому класі.
– Розкажіть про свій перший вірш? Що Вас спонукало його написати?
В. С.: Я вже не пам’ятаю назви, але пам’ятаю, що надіслав його в районну газету і його опублікували. Через деякий час я зайшов на пошту за гонораром – 1 руб. 25 коп. Тоді це були великі гроші, можна було навіть у район поїхати на поїзді.
– У Вашій творчості є місце «плану»? Ви – дисциплінований письменник? Наприклад, якщо вирішили, що сьогодні повинні завершити вірш, то Ви сядете й одразу допишете його? Чи орієнтуєтеся на натхнення?
В. С.: Нема ніякого плану. Буває так: написав декілька рядків і далі не йде, треба залишити на деякий час, дати «відлежатися». Якщо щось через тиждень-два спаде на думку, то продовжу далі, якщо ні – то покину. І так щоразу, примушувати себе марно, поки не прийде натхнення. Буває, що йду дорогою, побачу безпритульного собаку або кота, й аж серце здавлює, я після перенесених операцій взагалі став більш сентиментальний, тому багато віршів присвятив цій темі.
– Що Вас надихає на творчість? Ви переносите якісь життєві ситуації у свої вірші? І які це твори?
В. С.: Безумовно, я присвячую вірші визначним датам та подіям, які відбуваються в При-
дністров’ї, Україні, Росії та взагалі у світі. Наприклад, «День Перемоги», «Непідкорені», «На референдум!», «Чорнобиль».
Мовчання скорботну хвилину
Віддайте загиблим братам.
Не стали вони на коліна
І не підкорились катам.
Ці рядки я присвятив патріотам-антифашистам, розстріляним у Рибницькій в’язниці в ніч з 19 на 20 березня 1944 року.
Я народився в роки війни, мене навіть називають «дитя війни». Пам’ятаю, як одного разу в дитинстві зі мною сталася одна пригода. У 1944 році до нас на подвір’я прийшов виснажений німець і попросив води. Батьки розуміли, що і серед німців тоді були нормальні люди, які не хотіли цієї війни, тому мати дала йому напитись, а коли він пішов, то подарував мені губну гармоніку. Я її беріг довго, поки одного разу не розібрав на деталі, а зібрати назад уже не зміг. Навіщо я це зробив, і досі не розумію, була б нині пам’ять. Але вже у досить зрілому віці написав я про це вірш «Детство войны».
– Які способи просування себе, як письменника, використовуєте? Де публікуєтеся?
В. С.: Останнім часом майже не публікуюсь, звичайно відсилаю свої праці в «Літературне Придністров’я», «Літературну Рибницю». Востаннє кілька моїх віршів було надруковано у 2016 році в збірнику «Літературне Придністров’я». Раніше я підтримував тісний зв’язок з газетою «Гомін», але після того, як редакція розташувалася в Тирасполі, на жаль, майже не спілкуємося. Працівники газети неодноразово допомагали друкувати мої збірники, ілюстрували їх, за що я їм дуже вдячний.
– Якій літературі Ви віддаєте перевагу? Чи є у Вас улюблені письменники або літературні герої?
В. С.: Я дуже багато читав, до п’ятого класу я прочитав такі відомі твори, як «Граф Монте-Крісто», «Двадцять тисяч льє під водою», тощо. Я був знайомий з сільським бібліотекарем, вона мені давала читати будь-які книги. У ті часи в шкільній програмі не вивчали Єсеніна, його творчість взагалі забороняли, а я до п’ятого класу вже перечитав більшу частину його творів.
Я не буду оригінальним, якщо скажу, що мені подобаються твори Тараса Шевченка, а також гуморески Степана Олійника, лірика Володимира Сосюри та Павла Тичини. З книгою я не розлучався аж до десятого класу. Була трохи перерва, коли служив в армії.
– Скажіть, будь ласка, Ви – постійний відвідувач бібліотеки нині?
В. С.: Раніше постійно брав книги, тепер все рідше – є інтернет. Хоча електронний варіант я не визнаю й онуку своєму кажу, щоб брав у руки справжню книгу, бо тільки так читач може відчути зв’язок з автором.
– Чи є у Вас уже ідеї для нових віршів, нині над чимось працюєте?
В. С.: Ідей дуже багато, я не припиняю роботи на довгий час. Віршів, які у мене є нині в запасі, вистачить ще на одну збірку.
– Ви пишете вірші російською та українською мовами, а яка з мов Вам ближча?
В. С.: Насправді я не можу точно визначити. Російською мовою писати легше, адже нею спілкуюсь. Українська мова мені подобається своєю мелодійністю, але багато чого змінилося в правописі, забуваю деякі правила, тому буває досить складно підібрати слова, тоді допомагають словники.
– Літературна діяльність – це Ваше покликання чи скоріше хобі? Чи отримуєте Ви підтримку від читачів? А якби Ви не мали підтримки з боку читачів, перестали б писати?
В. С.: Найімовірніше, що це хобі. Покликання – це якась висока мета у житті, а я пишу для душі, для людей. Багато важливих проблем суспільства я описую саме у своїх віршах.
Так, я маю підтримку від читачів, багато людей мені телефонують, запитують, в якому заході я братиму участь, щоб також прийти. Висловлюють свої побажання щодо моєї творчості, пишуть в Інтернеті й навіть надсилають листи. Напевно, якби людям не подобалось, я не писав би, а для чого марно витрачати папір?
– З якими придністровськими письменниками Ви підтримуєте зв’язок?
В. С.: З Олександром Вирвичем. Познайомився я з ним на конкурсі «Поэт ликующего мая», де отримав Гран-прі. Він тоді мене морально підтримав, і з того часу почалася наша дружба. На жаль, тепер він мешкає в Росії, тому майже не підтримуємо стосунки.
– Ваші уявлення про ідеальну сім’ю і чи вдалося Вам цього досягти?
В. С.: У мене є дружина – Зінаїда Миколаївна, ще зі шкільної лави ми разом, прожили в шлюбі 54 роки. Вона в мене суворий редактор і критик. Усі твори спочатку потрапляють до рук моєї дружини, а якщо їй не подобається, одразу повертає, щоб допрацював, ще й додасть, що це лінощі розуму. На один вірш можна витратити чотири-п’ять аркушів: написав перший раз, здається, що все гаразд, через півгодини подивився і гадаєш, що за дурень написав. Тому написане завжди потрібно залишити на годину, на день і подивитися вже свіжим поглядом, щоб виправити похибки.
– Чи подобається Вам подорожувати? І які яскраві спогади про це залишилися?
В. С.: Свого часу я багато подорожував: з родиною на відпочинок, мав власний автомобіль, тоді не було стільки кордонів. Ми могли спокійно їздити по всьому Радянському Союзу. Багато чого траплялося, вже всього й не згадаю.
– З чого порадите почати людині, яка вирішила ознайомитися з Вашою творчістю?
В. С.: Мабуть, краще спочатку ознайомитися з віршами воєнної тематики. Я чув тільки хороші відгуки про ці вірші («Блокадна весна», «Пташина», «Послевоенное детство»). Мій батько – Дмитро Савович – фронтовик, брав участь у боях за визволення Рибниці від німецько-румунських загарбників, повернувся з війни живим, і його спогади вплинули на мій світогляд, на ставлення до сьогоднішнього тлумачення історії. Напевно, саме тому військова тематика в моїй творчості посідає особливе місце, і читачі це відчувають.
На цвинтарі розлогий кущ шипшини,
Ковиль легенько вітер повіва.
Літає над могилами пташина,
Поміж хрестами щебіт розлива.
(«Пташина»)
– Яку пораду дасте поетам-початківцям?
В. С.: Початківцям раджу знайти аркуш паперу, взяти ручку і писати зліва направо.(Сміється…)
– Що Ви можете побажати читачам газети «Гомін»?
В. С.: Читачам газети бажаю міцного здоров’я, добробуту, наснаги творчої, натхнення в праці. Займайтеся улюбленою справою, занурюючись у це заняття з головою. Вкладайте всю любов у те, за що беретеся. І світ відповість вам взаємністю. Адже тільки так ви будете по-справжньому щасливі. А газеті – щоб у ній більше писали про простий народ, про трактористів, доярок, колгоспників. На них тримається Придністров’я.
Анастасія КАЛІОН.