ДО 90-РІЧЧЯ ПИСЬМЕННИКА
У 1970-ті роки під час оформлення стенду, що представляв радянську дитячу літературу на найбільшому книжковому ярмарку у Франкфурті, довго обирали літературного героя, який став би емблемою, символом усієї експозиції. Розглядали різні варіанти, а зупинилися, як часто буває, на очевидному. Таким був на той час улюбленець маленьких читачів – славний хлопчик Гугуце, герой казок молдавського письменника Спиридона Вангелі.
«Я дуже рано відчув себе дорослим…»
Народився Спиридон Вангелі 14 червня 1932 року в Молдавії, в селі Гринауци Ришканського району, в селянській сім’ї. Він із дванадцяти років, залишився без матері, тож дитинство його було нелегким, до того ж припало воно на важкі передвоєнні та воєнні роки. У своїх спогадах Спиридон Степанович зізнавався, що досить рано відчув себе дорослим. Юнак 1952 року закінчив філологічний факультет Кишинівського державного педагогічного інституту ім. Іона Крянге. Після закінчення інституту служив у Радянській Армії, потім працював учителем у сільській школі.
Спілкування з дітьми стало для нього стартовим майданчиком для власної космічної мандрівки – подорожі в дитинство. В одному інтерв’ю він згадував: «До 29 років дорослі ігри мені порядком набридли, заманулося знову стати дитиною і ще раз, тільки трохи інакше, прожити дитинство. Адже ми в дитячі роки стільком речам не надаємо значення! Поспішаємо вирости, як мандрівник поспішає засвітла прийти до гори, й тільки, піднявшись на вершину, він розуміє, що найпрекраснішою була долина, яка розкинулася біля підніжжя».
Його учні були першими, з ким він захотів поділитися пережитими враженнями дитинства. І казки його були гідно оцінені: «Як зараз бачу обличчя другокласників – я читав про пригоди нового героя, а їхній живий, радісний сміх не замовкав, немов у тридцяти лататтях гуляв веселий вітерець…»
Він писав багато і захоплено, його твори охоче й часто друкували в газетах, у збірниках. Уперше їх було видано 1955 року в складі збірки «Молоді голоси». Перша книга – «У країні метеликів» – побачила світ у 1962-му, а казка «Пригоди Гугуце», що з’явилася в 1966-му, принесла письменнику заслужену славу, яка поступово перетворилася у світову (в 1970-му вона була відзначена другою Всесоюзною премією в галузі дитячої літератури).
Книги Вангелі з рідної молдавської спочатку були перекладені російською мовою. Які чудові люди постаралися втілити красу та своєрідність його книг: Яків Акім, Валентин Берестов, Юрій Коваль, Валерій Медведєв! І це далеко не всі, хто доторкнувся до чарівного світу поета та прозаїка Спиридона Вангелі. Потім його герої вирушили у велику подорож білим світом і заговорили німецькою, англійською, японською, болгарською та іншими мовами. У 2017 році С. Вангелі очолив рейтинг авторів Молдови, твори яких найчастіше перекладають, зокрема вони перекладені 40 мовами й видавалися мільйонними тиражами в країнах Європи, в Китаї та Японії.
Сам же письменник навчив говорити молдавською мовою героїв книг С. Маршака, Б. Заходера, В. Берестова, А. Ліндгрен, Ю. Тувіма, Н. Гільєна, адже поети та казкарі – дружна сім’я, вони завжди готові поділитися найкращим.
Книги молдавського літератора завжди захоплено приймали колеги та критики. Творчість письменника відзначена багатьма високими нагородами: він є лауреатом Державної премії Молдавської РСР, володарем Почесного диплому Міжнародної ради з дитячої літератури, лауреатом Державної премії СРСР та премії «Іон Крянге», нагороджений орденом Республіки (1996), медаллю «Михай Емінеску» (2012), удостоєний звання «Заслужений діяч мистецтв», а головними своїми шанувальниками він вважає читачів.
Гугуце та його шапка
Казкові історії Спиридона Степановича завжди дивують тим, що їх зовсім неможливо переказати своїми словами – настільки цілісним є художній світ письменника. Передати зміст книжки про Гугуце, можна хіба що кількома загальними словами: «Веселі історії про пригоди маленького хлопчика». Як переказати чудо? А починається воно вже під час знайомства з героєм: «Не встиг Гугуце надіти свою велику зимову шапку, а зима вже тут як тут. Мабуть, сподобалися їй хлопчик та його шапка…»
Отже, зима прийшла до села, де жив Гугуце. Називалося воно дивовижно: Троє Козенят! Шапка Гугуце виявилася чарівною: хотів хлопчик віддати її дівчинці, яка зовсім замерзла дорогою до школи, але та відмовилася; тоді Гугуце поклав шапку на сніг – і мені, мовляв, не треба, якщо ти не приймаєш допомоги.
«Йдуть вони – попереду Гугуце, за ним дівчинка. Ідуть і оглядаються. Стоїть шапка на дорозі самотньо, кинув її господар. Постояла, постояла, зібралася з силами та як вдихне повітря. Вдихнула й виросла. Помітив це Гугуце, повернувся, підняв шапку, надів її одразу на себе та на дівчинку. Ідуть вони разом, шапка їх від морозу захищає». Ховалися під цією шапкою першокласники та навіть їхня вчителька. Потім Гугуце рятував під нею все рідне село…
Чари потребують доброти душевної, тільки доброму Гугуце шапка допомагає: одного разу вона «не спрацювала», як з’ясувалося, сталося це тому, що вранці хлопчик забув нагодувати овець…
Характер у Гугуце цілком певний, хоча йдеться про досить маленького хлопчика, дошкільника. Він такий правильний чоловічок, добрий, чуйний, спостережливий, працьовитий, він природний і стійкий, як сама природа. Іще він надзвичайно діяльний, як і всі герої Вангелі. «У мене було активне дитинство, тому я хочу й інших дітей втягнути у вир життя», – пояснює письменник.
Гугуце відкритий для спілкування і готовий допомогти всім, хто цього потребує. Проте автор не хотів показати, що його герой – такий собі ангел. Не назвеш його і «чистим аркушем», на якому життя напише різні історії. Звичайно, в ньому втілений казковий образ дитинства, проте він зовсім не ідеалізується. Гугуце – нормальний, талановитий хлопчик, просто хороша дитина.
«Підсніжники»
Цікава історія під назвою «Підсніжники». Начебто, нічого особливого не відбувається. Досить доречно, що якраз напередодні Восьмого березня, знайшов Гугуце гроші – сім копійок. «Опустив він монетки в найглибшу кишеню, три дні туди не залазив: раптом поруч із колишніми нові монетки заведуться? Але в кишені, крім цвяха, нічого нового не виявилося. Сестричка сказала, що в її кишеньці гроші самі не заводяться. Щодо татової кишені, брат із сестрою нічого сказати не могли: його не було вдома…»
Раніше за всіх чоловіків села прийшов Гугуце до магазину. Він хотів подарувати мамі машину, щоб возити її на базар, але машини були надто маленькі, іграшкові. Тоді хлопчик купив ґудзик, а на три копійки, що залишилися, зібрався купити мамі туфлі, та не знав її розміру. Загалом, навіть дізнавшись потім розмір, він не зміг здійснити свою ідею з цілком зрозумілої причини. Але не такий Гугуце, щоб зневірятися! Він тут же вигадав такий подарунок, від якого будь-яка жінка ахне.
Незабаром він уже спускався з пагорба і ніс у руках оберемок підсніжників. «Черевики в нього розлінилися, ногам іти заважали, шапка так втомилася, що хиталася на голові. Та Гугуце був куди сильніший, ніж нещасні черевики та шапка. Він приніс підсніжники прямо в магазин. Найбільший букет подарував продавщиці, решта – усім, хто там був. Люди вперше цього року побачили підсніжники. Всі дуже хвалили маленького чарівника, продавщиця навіть погладила шапку, хоча та була зовсім ні при чому. Але продавщиця ні про що не здогадалася».
Так і не купив Гугуце подарунок для мами: хотів уранці набрати ще підсніжників, але повалив сильний сніг, і він заснув. «Мама знайшла його, сплячого, біля вікна. У руці він тримав три копійки й ґудзик. Чудовий ґудзик. Саме такий, який був мамі дуже потрібний». Така от історія про любов…
Минулого року маленькому герою Спиридона Вангелі виповнилося 55 років. До цієї знаменної дати він «оселився» в Кишиневі. Бронзовий пам’ятник (робота скульптора В’ячеслава Жиглицького) з’явився у сквері на Ришканівці, що названий іменем літературного героя. «Я побачив його всього п’ять хвилин тому, – сказав письменник. – Навіть не знав, що буде пам’ятник Гугуце. Гарний, схоже, що його зафіксували в момент, коли він роздумує, чого ще зробити». Перехожі, зустрівши на своєму шляху хлопчика в шапці, відразу посміхаються.
Пустун Тітіріке
Герой книги «Кукуріка Іванович» – такий знатний пустун, що можна навіть назвати його антиподом Гугуце. Не раз витівки Тітіріке оберталися проти нього самого, не раз життя вчило його розуму, та й від ображених однокласників теж діставалося. Критик В. Чирков писав про секрет, який відкрив йому С. Вангелі: Тітіріке виник із того, що Гугуце НЕ РОБИВ.
Навіть його образливе прізвисько має скандальне походження. Коли Тітіріке, який ледь не лопався від власної пихи (бо волею випадку довелося йому сидіти за вчительським столом), велів усім звертатися до нього по імені та по батькові, маленька дівчинка запнулася, і вийшло в неї «Кукуріка». Усі підхопили цю дражнилку, навіть учителька. Прилипло ім’я до хлопчика, бо й сам він нагадував півня-забіяку, готового на будь-кого «наскочити»…
А загалом Тітіріке – хлопчик звичайний, яких багато. І батько його був такий. В історії «Шапка, повна черешні» на Івана сходить непереборне бажання пригостити односельців першою черешнею, він «купує» в одного селянина ціле дерево, щоб його син зібрав із верхніх гілок найстигліші ягоди. Дізнавшись про це та прибігши туди ж, куди збіглося все село, його дружина спитала, навіщо він це зробив: «Мабуть, настав час повернути селу всі ті черешні, що я з’їв, коли був дитиною і лазив по чужих садах!» Не побачивши поряд сина, він помітив його на самій верхівці сусідської черешні, де і він не раз сидів хлопцем. «Добре було б, – тихо додала мати Тітіріке, – щоб він у твої роки згадав про це й ось так привів би півсела на першу черешню!»
«Чубо із села Туртуріка»
У казці «Чубо з села Туртуріка» змальовані абсолютно казкові персонажі: незвичайна дівчинка-пролісок на ім’я Гіочіка, виліплені зі снігу дідусь Далбу та бабуся Далба, господар млина Млиновий Дядько та інші сніговики, що потім ожили. Та й головний герой, хлопчик Чубоцел (Чубоцеле по-молдавськи – «чоботи», так що виходить, що Чубо – хлопчик-чобіток, такий собі молдавський хлопчик-з-пальчик) теж багато в чому герой казковий.
Чимось він схожий на Гугуце – діяльний і винахідливий, тільки трохи бешкетник. Що б він не робив, усе перетворюється на пригоду. То мати знаходить його в курячому гнізді – яйця він, бачите, висиджувати допомагає, то хлопчик іде далеко від домівки, через що батькові доводиться вішати на ворота величезний замок. Однак Чубо легко виходить зі становища: ліпить снігову бабу, забирається до неї на плече і перестрибує через паркан. Там споруджує снігового діда. У новоспечених дідуся та бабусі з’являється синочок Уку. Він, у свою чергу, ліпить одного Сніжного Хлопчика, який ліпить іншого, той – третього… І Чубо доводиться приділити увагу їхньому вихованню та освіті.
Клопоту з ними багато, бо вони без кінця щось лопочуть своєю «сніговою» мовою і переміщаються селом – подорожують! Що ж, адже й сам Чубо такий – у кожну дірку ніс засуне!
Щоправда, ці малюки знають ще менше, ніж Чубо: думають, що яблука, що виростуть на гілках навесні, дряпаються. Та хоч і знають вони мало, користь приносять велику: рятують від замерзання виноградну лозу, обліпивши її, укутавши своїм сніговим теплом.
Ближче до весни зникли бабуся Далба, дідусь Далбу, Уку та всі Снігові Хлопчики. На зміну їм прийшла Гіочіка, смішна дівчинка, що розмовляє «пролісковою» мовою. Чубо доводиться дбати й про неї, опікати її та берегти. Але ж і про нього дбають усі: як вчасно прийшов йому на допомогу пес Фараон, коли Чубо загубився в снігах! Взаємна довіра, допомога, чуйність, співчуття і любов до всіх, хто прийшов у цей світ, об’єднують героїв зворушливої казки: людей, звірів, квіти…
Поет всесвіту дитинства
У Спиридона Вангелі є збірка «Блакитний курінь», до якої увійшли казки, оповідання з «Букваря», мініатюри, балади. У них письменник знову розповідає про життя вустами маленької дитини, яка для нього – поет і першовідкривач, вічне «внутрішнє» сонце земного світу.
Діти для Вангелі – найважливіші знавці, їхню думку він ставить неймовірно високо: «Не з кожною сторінкою треба бігати до читача, але його реакція мені дорога. Це іспит, на якому я перевіряю пульс своїх творів».
Про виховання дітей Вангелі завжди думав: «Твердо переконаний у тому, що дитина, навіть найменша, – насамперед особистість, самостійна істота. Заборонами, окриками через дрібниці можна зламати її душу і всупереч власному бажанню виростити або безвільну людину, або хама, який сам зневажатиме слабких». Письменник упевнений, що найсильніше враження на дитину справляє безпосереднє спілкування з природою, з людьми праці, які добре знають і добре роблять свою справу
Лариса ПАНАЇДА,
вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.
Автор фото: Golban Ionela