Про свого чоловіка Альберта Потапенка, який загинув у перші дні збройного конфлікту 1992 року, розповіла його вдова Світлана.
Минуло 30 років, як не стало її коханого, а пам’ять зберігає вираз його очей, кожне слово, сказане ним напередодні, кожен жест.
Альберт – корінний тираспольчанин, працював помічником майстра на виробничому бавовняному підприємстві (нині «Тиротекс»). Він полюбляв спорт, брав участь в естафетному бігу по вулицях міста, захищаючи честь рідного підприємства. Перемагав у спортивному орієнтуванні, яке відбувалося традиційно в Кіцканському лісі, бував у туристичних походах, мав непосидючу вдачу.
Молодий чоловік присвячував багато часу модному у ті роки «ушу». Його буквально захопив комплекс традиційних китайських бойових мистецтв. Він працював над собою, мріяв досягти досконалості в усьому.
Світлана у 1984 році приїхала з міста Іваново – міста наречених, як його називали. Вона там працювала на ткацькій фабриці, а якось, почувши про нове підприємство, недавно збудоване на півдні Молдавії, навідалася в гості до своєї подружки в Тирасполі, й вже не повернулася до Росії. Каже, що тут шукала долі.
Познайомилася з майбутнім чоловіком під час чергової зміни в ткацькому цеху. Хоча вони працювали в різних бригадах, але їхні стежки перетиналися постійно. Новий, 1985-й рік, хлопець і дівчина зустрічали в одній компанії. Влітку того ж року зареєстрували шлюб.
Після народження донечки Альберт категорично заборонив Світлані повертатися на підприємство. Він вважав, що мати повинна присвячувати час дитині, займатися її вихованням, створювати затишок в домі.
На початку 90-х чоловік все частіше почав зникати з дому. На запитання жінки, з чим це пов’язано, заспокоював: «Все нормально, не хвилюйся, я тобі не зраджую і навіть не збираюся», – сміючись, відповідав.
Часом говорив, що його з товаришами попросили охороняти місто, і Світлана думала, що чоловік разом зі своїми колегами по роботі чергує як дружинник. Іноді він міг нагрянути додому з кількома друзями пізно увечері, щоб перекусити, випити чаю та заспокоїти молоду дружину.
Альберт був надзвичайно приязним, умів товаришувати, і, як відзначає Світлана, на нього можна було покластися у найважчі моменти. Всі знали, якщо Альберт щось пообіцяв, то виконає обов’язково. Авторитет мав незаперечний. Завжди з посмішкою, завжди з теплим словом, він умів бути добрим і надійним.
Настав фатальний червень 1992-го. Почали гинути люди, які захищали Придністров’я від ворогів. Світлана разом з подругами збирали бинти, марлю, якісь медикаменти й возили їх до лікувального містечка. Там допомагали пораненим як могли. Альберт постійно десь бував, але жінка не знала, де саме і чим він займався. Він ніколи не розповідав про свої справи, лише заспокоював, щоб не хвилювалася. У неділю вранці 21 червня Світлана, як завжди, направилася до поранених, а Альберт поїхав з товаришами, пообіцявши незабаром повернутися. Увечері того ж дня його, важко пораненого, завезли з Бендер до столичного шпиталю, там він і помер.
Потім друзі розповідали, що Альберту доручили супроводжувати іноземних журналістів по місцях бойових дій в Бендерах. Разом з ними він потрапив під обстріл. Врятуватися вже не міг, бо дістав важке поранення в живіт. Світлана тільки почула, що чоловік у шпиталі, помчала туди, та навіть не встигла з ним поговорити… Так у віці 31 рік загинув чоловік молодої жінки, батько маленької дівчинки, великий громадянин своєї країни. Вічна йому пам’ять.
Посмертно Альберта Володимировича Потапенка нагородили медаллю «Захиснику Придністров’я»
Уляна БОНДАРЧУК.