Нагадуючи про історичне минуле, звертаючись до нього, вивчаючи його, ми не тільки констатуємо факти, а й переосмислюємо їх, перечитуючи гіркі та славні сторінки нашої історії. Сьогодні розкажемо про генерала Михайла Iвановича Драгомирова – військового діяча Росії другої половини ХIХ – початку ХХ ст., широко відомого як на батьківщині, так і за її межами.
Уособлення військової мудрості
Саме таким його по праву вважали, а життєва філософія генерала була втіленням людської гідності. Михайла Івановича знали не тільки як бойового генерала, військового теоретика і публіциста, активного реформатора й педагога, а і як талановитого адміністратора.
Тема життя і діяльності М. І. Драгомирова для багатьох сучасних придністровських читачів маловідома. Сподіваємося, що зібрана інформація допоможе їм усвідомити значення цієї особистості та сприятиме підвищенню рівня зацікавленості нашим історичним минулим.
Служба – царська, армія – імперська
Оцінюючи особистість Драгомирова, слід все-таки керуватися й історичним підходом. Він був сином свого часу, жив у конкретну історичну епоху і за конкретних історичних обставин. Служба, на якій він перебував, була царською, армія, якій присвятив своє життя, – імперською, адміністрація, де обіймав високі посади, – самодержавною. Він сумлінно і самовіддано виконував свій обов’язок громадянина, військового та адміністратора.
З іншого боку, Драгомиров – непересічна особистість, наділена глибоким розумом, із загостреним почуттям честі та справедливості. Одного разу офіцерам, слухачам Академії Генерального штабу, він зауважив: «Я з вами розмовляю як з людьми, що мають свої власні переконання. Ви можете вступати в будь-яку політичну партію, але перш зніміть мундир. Не можна водночас служити своєму царю і його ворогам».
Народився в Україні, служив у Росії
Народився М. І. Драгомиров 9 листопада 1830 року в родовому хуторі поблизу міста Конотоп Чернігівської губернії в сім’ї дрібнопомісних дворян козацького походження. Мати – Анна Романівна Балюра. Батько – Іван Іванович Драгомиров – у 1804 році вступив на військову службу, був кавалеристом, брав участь у Вітчизняній війні 1812 року. На його кошти в Конотопі була побудована церква, в якій майбутній генерал у дитинстві читав псалтир, у ній же й був похований.
Початкову освіту Михайло здобув у повітовому училищі Конотопа, військову – у Дворянському полку в Петербурзі. Військову службу розпочав у 1849 р. в лейб-гвардії Семенівського полку. Потім вступив до Академії Генерального штабу в Петербурзі, яку закінчив у 1865 р. з золотою медаллю. Його ім’я, як одного з кращих випускників академії, було написано на мармуровій дошці. За всю дореволюційну історію існування Академії такої ж честі був удостоєний ще лише один випускник.
По закінченні академії він служив у Генеральному штабі. У 1860-му Драгомиров став помічником професора, а в 1863 р. – професором тактики Академії Генерального штабу. У 1866 р. Михайлу Івановичу було присвоєно звання генерал-майора, а в 1869-му його призначили начальником штабу Київського військового округу. У 1873 р. Драгомиров став командиром 14-ї піхотної дивізії, що дислокувалася в Одеському військовому окрузі. Один з її полків розташовувався в Кишиневі, де жила і його сім’я. Цікаво, що тут він познайомився з письменником І. С. Левицьким (Нечуєм-Левицьким), який працював у місцевій чоловічій гімназії викладачем російської мови та літератури.
У службових справах Драгомиров періодично приїжджав до Миколаєва, де дислокувався один із полків його дивізії. В Одесі Михайло Іванович установив дружні контакти з видатним діячем українського театру письменником М. Кропивницьким та професором місцевого університету видатним біологом І. І. Мечниковим.
Ще в 1860 роки статті Михайла Івановича приковували увагу публіки, а лекції з тактики, які він читав у Миколаївській академії Генерального штабу, військова молодь слухала з великим інтересом.
Своя школа військового мистецтва
Напевно, у кожного військового теоретика завжди була своя школа військового протиборства. Це були війни, в яких вони набиралися бойового досвіду, пізнавали себе на полі брані, вчилися військовому мистецтву свого часу. У генерала М. І. Драгомирова такою школою стала російсько-турецька війна 1877-1878 рр. Вона ж принесла Драгомирову і лаври. Він блискуче підготував до неї свою 14-ту піхотну дивізію й успішно провів операцію з форсування Дунаю. Ця знаменита переправа справила на турків таке приголомшливе враження, що вони довгий час не могли отямитися, тим більше що сам головнокомандувач турецьких військ Абдул-Керім-Паша обіцяв потопити в Дунаї всю російську армію. Не менш сильне враження ця переправа справила і на всю Європу. Війна на Балканах піднесла Драгомирова на висоту одного з головних російських військових авторитетів як у громадській думці, так і в думці імператора Олександра II.
Після переходу російських військ через Дунай генерал-майор Драгомиров, продовжуючи командувати 14-ю піхотною дивізією, проявив себе справжнім героєм у знаменитому семиденному бою на Шипкінському перевалі. На жаль, під час важких боїв генерал був важко поранений, і театр бойових дій довелося покинути.
Військовий досвід на службі суспільству
У 1878 р. М. Драгомирова призначили на посаду начальника Миколаївської військової академії Генерального штабу в Петербурзі. Одним із головних його постулатів було те, щоб із новобранця за допомогою виховання і вишколу підготувати справжнього воїна, але не зламати при цьому в ньому людину.
Начальником Академії Драгомиров працював 11 років, після чого його призначили командувачем військами Київського військового округу. До речі, майже половину зі своїх 75 років Драгомиров прожив в Україні. 36 років безпосередньо, і 4 роки в Кишиневі на службі в Одеському військовому окрузі.
Багато уваги він приділяв побуту солдатів. Прагнучи поліпшити умови їхнього перебування в казармах і військових підрозділах, зменшити їхню тугу за батьківським домом, командувач дбав, щоб представники однієї місцевості розміщувалися в одній частині, а не були розкидані по всьому округу.
У 1898 р. командувача військами генерал-лейтенанта Драгомирова призначили ще й Київським, Подільським і Волинським генерал-губернатором. На цій посаді він доклав багато зусиль для розвитку освіти й культури в Україні.
Різнобічно освічений, він мав широкий світогляд. Перебуваючи протягом майже п’яти років на цих двох високих і відповідальних посадах у той суворий час революційних заколотів і все більш реакційних дій уряду, він зміг, з одного боку, зберегти прихильність до себе і повагу царя, служачи йому вірою і правдою, а з іншого, – заслужити любов і повагу багатьох киян, зберігаючи суворий порядок у місті, поважаючи права громадян і ніколи не вдаючись до репресивних заходів. З висоти своєї чималої влади він вимагав неухильного дотримання закону, порядку і справедливості.
Обіймаючи різні посади в українських містах, Драгомиров завжди прагнув розширювати коло своїх знайомих і друзів серед діячів літератури та мистецтва, істориків тощо.
Висококультурна людина
Михайло Іванович добре володів умінням аналізувати ті чи інші факти й події. Крім того, він цікавився історією, зокрема археологією. Не маючи можливості брати безпосередню участь в археологічних дослідженнях або займатися науковою діяльністю в цій галузі, Драгомиров стежив за її успіхами й невдачами та сприяв проведенню археологічних з’їздів, нарад, дбав про отримання дозволів на розкопки. У 1899 р. він допоміг у підготовці й проведенні ХІ Всеросійського археологічного з’їзду в Києві. На його урочистому відкритті генерал виступив із вітальною промовою, в якій, зокрема, сказав: «Процвітання нашої Вітчизни перебуває в прямій залежності від розвитку в ній інтенсивної наукової діяльності. Розвитку народного самопізнання серед інших наук найбільше сприяє вивчення вітчизняної історії, старого побуту наших предків, історії їхньої культури та писемності…».
Стосунки з підлеглими Драгомиров будував на взаємній довірі. Він вважав, що простежити, як використовують необмежену владу вищі урядовці, йому самому важко. Тому уважно розглядав і перевіряв скарги людей на начальників підпорядкованих йому губерній. Якщо у начальника, навіть губернатора, виявлялися ознаки манії величі, Драгомиров домагався переведення його в інше місце служби неосяжної Росії.
Михайло Драгомиров досяг чималих успіхів на педагогічній та літературній ниві. Свого часу були широко відомі його нариси про Жанну д’Арк, Наполеона I. Генерал вів постійну полеміку з багатьох питань військової справи в газетах і журналах не тільки Росії, але і Франції, США, Великобританії, Швеції, Данії, Італії. Драгомиров отримав найвищу нагороду Франції – орден Почесного легіону.
Винагороди й визнання
У 1866 році його імператорська високість спадкоємець цесаревич подарував Драгомирову діамантовий перстень з вензелевим зображенням імені Його Високості. Генерал Драгомиров був відзначений такими орденами: Святого Володимира 3-го ступеня; Святого Станіслава 1-го ступеня; Святої Анни 1-го ступеня; Святого Георгія 3-го класу; сардинський орден Святого Маврикія та Лазаря; прусської корони 2-го ступеня і хрест у пам’ять кампанії 1866 року.
У Михайла Івановича і його дружини Софії Авраамівни було п’ятеро синів, двоє з яких народилися в Києві, та дочки Софія й Катерина.
Останні два роки життя після відставки за станом здоров’я він провів на батьківщині й помер там 15 жовтня 1905 року. Його поховали у родовому склепі біля Вознесенської церкви (склеп не зберігся). У 1992 році в цьому місті йому поставлено пам’ятник роботи українського скульптора Б. С. Довганя.
У Придністров’ї теж знають і шанують пам’ять генерала М. І. Драгомирова.
У складі його 14-ї піхотної дивізії були 55-й Подільський і 56-й Житомирський полки. Ці військові формування розміщувалися в Бендерах і Тирасполі, а в їхніх частинах служили зокрема й жителі Придністров’я. Штаб дивізії, яка дислокувалася в Тирасполі, був на місці, де сьогодні розташований штаб ОГРВ.
Саме ці два полки відіграли важливу роль в одній з ключових битв російсько-турецької війни – обороні перевалу Шипка, а імена російських полководців залишили свою віху пам’яті в історії нашого краю.
У 2018 році Придністровський республіканський банк ввів в обіг пам’ятну срібну монету гідністю 10 рублів «Генерал від інфантерії Драгомиров М. І.» серії «Видатні російські полководці та воєначальники в історії Придністров’я»
Дослідження провела Олена ДВОРСЬКА,
консультував Iван ВОЙТ, історик, викладач кафедри
держуправління ПДУ ім. Т. Г. Шевченка.