Екіпаж бойової машини – Iван Лебединський, Сергій Наїнський, Юрій Чорний, Володимир Наумкін та Олександр Ситников – загинув 22 квітня 1992 року під час проведення бойової операції в районі Кочієри – Коржево. Кожен із них був нагороджений орденом «За особисту мужність» і медаллю «Захиснику Придністров’я» посмертно.
Сьогодні нарис присвячений пам’яті Володимира Наумкіна.
Народився Володимир Володимирович 6 серпня 1960 року в місті Гірничозаводську. Закінчив зооветеринарний технікум. До вступу в Республіканську гвардію 17 березня 1992 року працював на Рибницькому цементно-шиферному комбінаті.
Рід, з якого походив юнак, сягає своїм корінням у билинне минуле Росії, в Нижньогородську область. Туди, де «окали», багато працювали, створювали великі сім’ї, а синів називали іменами батьків і дідів. Ось так і став Володимир, як і його батько, Володимиром Володимировичем.
Йому було чотири роки, коли сім’я – слідом за сім’єю його дядька Віктора – переїхала в Рибницю. Батьки Вови працювали в Будівельному управлінні № 15. Мама брала участь у спорудженні Будинку культури, трикотажної фабрики та житлових будинків, а батько працював на тракторі. Спершу родина Володимира і Марії Наумкіних з дітьми Дусею, Лідою й Вовою жила в бараку в районі військкомату. Згодом їм дали кімнату. Через деякий час вони одержали окрему квартиру, а потім їм виділили ділянку на вулиці Миру, де сім’я й підняла свій просторий будинок.
Через якийсь час усією дружною сім’єю вони поїхали у відпустку на батьківщину, і так їм там добре здалося, що незабаром вони знову переїхали в Росію. Там у них народилася ще одна дочка, молодшенька, яку назвали Ольгою. Володя закінчив школу, потім ветеринарний технікум, одружився, в нього народився син Денис.
На той час по країні вже щосили гуляла «перебудова», і життя змінювалося не на краще. Родина Наумкіних переїхала в Рибницю, купила просторий будинок. Тільки дружина Володі з сином не поїхала в Молдавію.
Через деякий час молодший Наумкін одружився знову, і в нього з його Сніжаною народився син Стасик. Глава сімейства на той час працював на Рибницькому цементно-шиферному комбінаті.
Навесні 1992-го, коли ситуація на берегах Дністра загострилася, Володимир зі своїм двоюрідним братом Іваном записалися в народне ополчення. Матері син нічого не говорив, а все більше радився з батьком. Вечорами вони сиділи задумливі, тихенько розмовляли. Коли настав час, Володимир сказав: «Іду, мамо, вас захищати». Мати плакала, просила, щоб не ходив. А син її за плечі обійняв: «Як же я не піду? Я буду захищати вас: і Стасика, і сестричок, і тебе з батьком. Не бійся, зі мною нічого не трапиться!»
Спочатку Володя був у місті: охороняв з іншими ополченцями міст через Дністер. Одного разу він прийшов додому вже у форменому одязі. Потримав сина на руках, з дружиною попрощався, поцілував батька і матір та й поїхав.
Під вечір 21 квітня він зателефонував із Дубоссар. Від радості, що почула голос сина, мама заплакала. Наступного дня він загинув. У диму під обстрілом, під час виконання завдання бойова машина, в якій він сидів разом зі своїми бойовими товаришами, потрапила гусеницею в окоп і застрягла. Вона стала легкою мішенню під нищівним ворожим кулеметно-артилерійським вогнем. Всередині вибухнув боєкомплект, і весь екіпаж, крім Наїнського, якому вдалося вибратися, загинув.
Сергій Наїнський також загинув. Практично відразу після того, як перебрався в іншу бойову машину, тому що дістав смертельне поранення під час спроби закрити люк.
Після тих трагічних подій на бункері одного з млинів Рибницького цементно-шиферного упродовж багатьох років можна було прочитати напис: «Вовка Наумкін – класний машиніст!»…
Вічна слава і пам’ять нашим землякам, полеглим захисникам Придністров’я!
Вони чесно виконали вій солдатський і синівський обов’язок
Дмитро ВЛАДОВ.
Фото автора.