У далеку ніч 1979 року радянські війська ступили на афганську землю. Була це політична помилка чи недалекоглядність можновладців – не нам судити. Очевидно одне – військовий обов’язок радянські солдати виконали.
Одним із учасників тих подій був і тираспольчанин Сергій Кулик. Йому «пощастило» вперше побачити Афган у 1982 році. Саме тоді юнака призвали до лав Радянської армії. Сергій потрапив до «учебки» в білоруському місті Могильові. Після короткого навчання солдатів строкової служби привезли до столиці Узбекистану – міста Ташкента. Коли у місцевому аеропорту їх направили до транспортного літака, в якому, до речі, перевозили заморожене м’ясо, вони навіть не здогадувалися, що цей рейс візьме курс на Кабул.
Ступивши на розпечену землю Кабульського аеродрому, вони зрозуміли, що настав їх час захищати південні рубежі рідної радянської батьківщини. Солдати звернули увагу на величезну кількість гільз, що валялися під ногами. Бійці були здивовані такою недбалістю, адже вдома навіть на учбових стрільбищах їм наказували збирати всі до єдиної гільзи. Тут це нікого не дивувало.
Хлопців переодягли в іншу, легку бавовняну форму, призначену для південного клімату, видали спеціальні панами, що мали захищати їх від незвичної неймовірної спеки й розселили в дерев’яних бараках. Сергія з товаришами зарахували в роту охорони.
Сергій згадує: «Все там було незвичне: інша, зовсім невідома країна, пекуче сонце, навіть світанки були не такими, як удома. Та, власне, ми ще не до кінця розуміли, де ми, і що відбувається.
Через два тижні ми зазнали перших втрат: нас обстріляли фосфорними мінами. Вони, вибухаючи, розлітаються на осколки й у темноті нагадують феєрверк. Почувши вибухи, четверо наших хлопців висунулися з бараку, зацікавившись незрозумілим явищем, і зразу ж загинули. Тоді й прийшло усвідомлення дійсності: де ти є, для чого ти тут, що тебе оточує».
Рота час від часу брала учать у боях, але основна служба полягала в тому, щоб захищати аеродром «Кабул» та дорогу, що вела до нього. (Міжнародний аеропорт «Кабул» імені Хаміда Карзая – найбільший міжнародний аеропорт Афганістану, головні повітряні ворота держави).
Бійці мали робити все можливе, щоб забезпечити його дієздатність. Після чергування солдати могли читати книги, писати листи додому, дивитися кіно чи слухати музику з радіоприймачів. На зустріч із радянськими солдатами приходили місцеві жителі та діти. Солдати пригощали їх чим могли: печивом, цукром, якимись солодощами.
А ще вони розповідали про свою країну – Радянський Союз. Місцевої мови не знали, але виявилося, що чимало афганців свого часу навчалися в Союзі і непогано володіли російською. Якщо зустріч мала більш офіційний характер, запрошували перекладача.
Згодом Сергія обрали комсоргом роти, і він разом з бойовим побратимом, тираспольчанином Сергієм Савчуком – кандидатом у майстри спорту з боксу, дістав можливість виїжджати до Кабулу. Боксера запросили тренувати кабульську збірну, що той з успіхом і робив.
До Афганістану приїздили відомі радянські співаки, актори кіно. Вони виступали перед солдатами, підтримуючи бойовий дух і настрій. Це допомагало переживати розлуку з рідним краєм.
Через два роки – у 1984-му – Сергій повернувся додому. Щасливий, що залишився живим і неушкодженим. Тут він став першим головою новоствореного «Союзу ветеранів Афганістану»
м. Тирасполя і Республіканської Асоціації ветеранів війни в Афганістані у період із 1989 по 1998 рік.
Юлія ПОНОМАРЕНКО.
Фото з архіву Сергія Кулика.