Як неквапливі мандрівники, йшли зі сходу на захід гарячі дні. Вони були схожі один на одного і не схожі. Кожен піднімав над обрієм нове сонце, з легкої руки пускав по небу хмарини, які летіли над річкою, над хатами, над селами та городами, мов кульбабові парашутики, що колись здмухував зі стебелець малий Івасик.
Були дні сердиті – гуркотіли громами, метали блискавиці, приносили зливу. Дні також приносили новини й забирали з собою, завжди допомагали один одному. Той вистрілював зеленими колосками по пшеничному лану, інший наливав ті колоски солодким молочком. Приходили нові дні та вкривали колоски позолотою. А серпневі, як поважні дядьки-бригадири, стукали у вікна:
– Виїжджайте в поле! Пора жати врожай!
Про них люди говорили при кожній зустрічі:
– Добрий день!
– Ну й сонячно… Знаєте, яблука вже доспіли.
– Щасливий сьогодні день – Федір з армії у відпустку приїхав.
– Нині на баштані вже кавуни вибирають. Розрізала – як жар…
– Добрий день.
Івасик чекав свого особливого дня, який був ще десь далеко. Йшов якимись стежками, убрід переходив річки, пускав з долоні пташок, заходив у місто і на білих аркушах друкував та розмальовував букварі. Звався він днем першого вересня.
– А скоро той день, мамо?
– Вже скоро…
Він мав бути сонячний, без жодної хмаринки, весь у квітах. Так знав Івасик.
– Нова вчителька приїхала, у Гнатюків живе, буде перший клас учити. Чуєш, Івасику, твоя вчителька приїхала, – казала тітка Ганна.
Теж новина! Він з Грицьком ще позавчора крізь щілину в Гнатюковому паркані підглядав, як вона валізи до хати носила. А книжок привезла! Мабуть, букварі… Так гарно щось розказувала Гнатючці, а та помітила їх і: «Киш звідси, шибеники! Чого попід паркани шуруєтесь?»
Потім три дні йшов дощ. Івасик боявся, що й той день буде сльотавий, замурзаються в болото нові черевички, помнеться під плащиком ще не одягана сорочка і взагалі…
– Вже завтра, Івасику… Лягай спати зарання, – квапила мати.
За вікнами низько пливли хмари.
Чи снилось, чи виділося: високий голубоокий хлопець з такою, як житня солома, чуприною йшов полем, перестрибував через рівчаки, через каміння. Змахне рукою – зникають хмари, затихає вітер. Гляне на квіти – й вони проміняться різними барвами. «Хто ти?» – питає Івасик. «Я – той день!» – «Я впізнав тебе. В мене є новий ранець…» – «От і добре, – усміхається хлопець, – отже вранці…» – «А я вже всі букви знаю…» – «Гаразд, але поспи…»
Мати розбудила обережно, тихо:
– Пора, Івасику…
Протерши очі, кинувся до вікна. В небі ні хмаринки. Яблуні й тополі світилися цяточками роси. Під вікном, у відрі з водою, стояли квіти.
– Це вже, мамо?
– Уже, Івасику. Бажаю тобі успіхів, – сказала мати, як дорослому, і поцілувала в чоло.
Вулицею пливли букети, дівчачі бантики, білі випрасувані блузки та коричневі скрипучі ранці.
– Ходімо швидше, бо запізнимось! – з’явився під вікном Грицько.
– Іду-у-у!
Школа приємно пахла свіжою фарбою і квітами.
Нова вчителька усміхнулась Івасикові й сказала:
– Добрий день, діти! Відсьогодні ви уже учні.
– Добрий день!
Буквар теж пахтів квітами та фарбою. Хотілося прочитати зразу весь.
Коли ж Івасик з Грицем верталися додому, свіжою фарбою пахли хати, паркани, яблуні, навіть небо.
Уклонялися зустрічним і голосно промовляли:
– Добрий день!
Андрiй М’ЯСТКIВСЬКИЙ.
Фото: kcsonkalachinsk.ru