В дитинстві відкриваєш материк, котрий назветься потім Батьківщина.
Ліна КОСТЕНКО
Кажуть, Батьківщина – це те місце, де ти народився, виріс і куди повсякчас, попри все, повертаєшся. Це той куточок землі, який асоціюється в тебе з рідним домом, голосом матері, першою колисковою, дитинством, родинним вогнищем, атмосферою любові й турботи. Це той куточок, де проводиш більшу частину свого життя, де бере початок предковічне коріння твого роду, джерело твого спокою та душевної рівноваги, місце, де живе твоє серце.
Насправді, любити Батьківщину – це, насамперед, поважати її історію, шанувати її традиції та звичаї, пишатися її культурою, відстоювати її незалежність, уболівати за її майбуття й приймати такою, якою вона є.
Тема любові до Вітчизни одна з провідних у доробку будь-якої творчої особистості. Виняток не становить і когорта придністровських письменників, які віддано люблять свій «сонячний куточок», що «…виткою стрічечкою притулився вздовж ріки Дністер», возвеличують, уславлюють і підтримують свій молодий край, бажають йому й народу, що його населяє, розвитку та процвітання.
Письменників по праву можна назвати охоронцями пам’яті людської, відкривачами нових горизонтів. Історія розвитку й становлення придністровської літератури багата й виняткова. Опинившись на перехресті багатьох європейських доріг, наш край увібрав у себе культуру не одного народу.
Пройшовши нелегкий шлях становлення та розвитку, придністровська література нині має свою хронологію, яскраві імена, значні творчі досягнення. І нехай не всі митці з пелюшок виховувалися на придністровських теренах, проте вони не змогли залишитися байдужими до долі унікального багатомовного і полікультурного середовища придністровського краю, який сьогодні гордо називають своєю Батьківщиною.
З огляду на певні соціально-економічні та політичні події, що мали місце в нашій республіці з 1989 року й до нині, громадянська тема так чи інакше представлена у творчості кожного письменника чи поета, що проживає в Придністров’ї й пише про нього та людей, що тут мешкають.
У вірші Людмили Стременовської «Про тебе, моє Придністров’я» кожен рядок пронизаний непідробною любов’ю до «синьонебого» краю з живописною природою, повагою до стійкості придністровського народу, що «…знає про зловісний грім війни» й ціну мирної тиші. Поетеса вдячна долі, яка привела її в цей чудовий куточок землі, де вона змогла звити сімейне гніздечко й вперше дала голос своєму поетичному таланту. Все, чого бажає автор республіці, що є для неї рідною, це добробуту й процвітання:
Зростай в добробуті, садами розквітай,
Iскрися феєрверком водограю,
Врожаї небувалії збирай,
Мужній та молодій, мій рідний краю.
Справжнім гаслом кожного придністровця стали слова з вірша Віталія Сайнчина «Республіка живе». Теплим почуттям любові до батьківської землі, до її волелюбного й незламного народу, що «родом із ПМР», сповнений кожен рядочок поезії. Це своєрідний гімн любові до Придністров’я, що пройшло тяжкий період становлення, вибороло своє право на розвиток і світову увагу до проблеми свого подальшого визнання:
Докажем всім на світі,
Що Придністров’я є.
Святкуєм, як годиться,
Ми чергову річницю
На заздрість тим, хто проти,
Хто нас не визнає.
Автор вірить у світле майбутнє свого краю й схиляє коліно перед тими, хто без вагань віддав своє життя за право називатися придністровським народом:
Крізь віки не померкне
Міць країни, оплот,
Наше ймення безсмертне –
Придністровський народ.
(«Придністровський народ»)
Різномовна земля, де однаково шанують культурні надбання багатонаціонального придністровського народу, також стала рідною домівкою і для поетеси Надії Делімарської:
Щоб не відчути біль провини,
Щоб квітли долі – звіддаля,
У Придністров’я, до родини
Спішить стежинонька моя.
(«Найдорожча стежина»)
Щирою любов’ю й повагою до полікультурного статусу краю сповнені рядки вірша «Пшеничне перевесло»:
Придністров’я – край мій рідний,
джерело співанок мирних.
[…] Різномовна земле, вічно
колосом дзвени пшеничним!
Розуміння автором себе як свідомої громадянки ПМР, що обрала Батьківщину зріло, серцем, засвідчують рядки поезії «Від автора»:
Духовна цінність – життя основа.
Цвіти, Вітчизно! Добридень, панство!
Після найближчих, рідних по крові,
Ми найрідніші по громадянству!
Мальовничу природу придністровського краю, душевну красу та гостинність придні-стровського народу, мирне співіснування представників різних національностей та носіїв братніх мов оспівує в поезії «Придністров’я – сонячний куточок» Галина Васютинська:
Придністров’я – сонячний куточок
З добрими і щирими людьми.
З різних мов тут сплетений віночок,
Як брати, в сім’ї живемо ми.
Письменниця відчуває себе відповідальною за розвій своєї Вітчизни й спадкоємицею її споконвічних набутих скарбів:
Край Придністровський, душа моя лине
До твоїх скель, до гаїв і ланів.
[…] Здавна до тебе стелили дороги
Ті, хто чекав на щасливе життя.
(«Придністров’я моє»)
Не одну поезію присвятила Придністров’ю, до якого прикипіла душею, Анастасія Спориш, віддана справі вчителька й талановита поетеса. З її віршів постає викоханий образ Батьківщини, де завжди панує радість та щастя, де небо безкрає і «Дністер пливе», де живуть люди, дух котрих «нікому не зламать», де зберігають традиції і дбають про чистоту рідної мови. Це і її учні, вихованці, що пішли широким шляхом у доросле життя:
Пролетіло вже тридцять натруджених літ,
I народжені тут, в ту тривожну годину,
В самостійне життя почали вже політ.
Придністров’я – навіки для них батьківщина.
(«Придністров’я моє»)
Про «веселий розмай» наддністрянського краю і свою безмежну любов до нього пише у вірші «Мій край» Володимир Поята. Письменник народився у с. Колбасна Рибницького району в далекому 1936 році. У подальшому життя занесло його в Україну. Однак, попри кордони й розлуку з отчою землею, автор залишився вірним батьківським порогам Придністров’я. Його зачаровують простота й толерантність придністровського народу, вихованого на традиціях культурної взаємоповаги, хлібосольність та щира привітність людей і, звичайно, барвиста краса краю, омитого хвилями Дністра:
Лети ж, моя думо, на крилах любові,
Де гори й долини, в мій сонячний край,
Де небо блакитне, зелені діброви
I квітів у полі веселий розмай.
У рідній стороні Володимир Васильович із зачудуванням милується сходом і заходом сонця, простою сільською працею, чепурними хатами, що втопають у пишних садах, і з пошаною зізнається у вічній любові до своєї Батьківщини:
Краю рідний, краю милий,
Тебе в серці маю,
Найдорожчий у світі білім, –
Кращого не знаю.
(«Краю рідний, краю милий…»)
Неповторному колориту придністровського регіону й питанню його автохтонних цінностей, що зберігаються протягом століть, присвячена ціла збірка Дмитра Шупти. В основу вірша «Чорнобривці Придністров’я» покладено ідею взаємодії та взаємопроникнення культур придністровського та українського народів, що виховуються в пошані до минулого:
Час хуткий зупиняє свій біг
I кладе в слушну мить безгромов’я
Чорнобривці Тарасу до ніг
У рахманній землі Придністров’я.
…Хто б цю мить зупинив і дні стер,
Все ввергаючи в морок безмов’я?
Доки плине бурхливий Дністер,
Доти квітнутиме Придністров’я.
Глибоке зацікавлення викликає в поета історичне минуле регіону, який зазнав багато лиха за століття, що передували його виокремленню в окрему державу. Безстрашно автор ставить болючі запитання, що турбують кожного придністровця, який бажає визнання своєї країни світовою громадськістю:
Чий вітер над фортецею Бендер?
Хто тут збирає мито на базарах?
Чиї тут пухнуть голови в кошмарах?
З чиїх долонь обмиє кров Дністер?
Що, врешті, нам належить зокрема?
(«Німа відповідь»)
Справжній гімн своїй Вітчизні співає в поезії «Ми славимо тебе, Придністров’я» Олександр Вирвич. Поет називає ПМР отчим домом, де у дружбі, ладу і любові живуть віками поєднані народи, де шанують пам’ять минулого і вболівають за майбутнє республіки:
Через доли і води
Пронесемо ім’я
Ми республіки свободи.
Хай живе тут народів сім’я!
Аналіз творів наших популярних авторів засвідчує їхнє глибоке духовне єднання з місцем, яке стало для них найріднішим. Кожен рядок поезій пронизаний синівською любов’ю до придністровської землі, зворушливістю, лагідністю. При цьому вони не лише описують мальовничу красу краю, а й вказують на індивідуальність республіки. Рани, завдані колись Придністров’ю, кожен сприймає з болем і пропускає крізь власне серце. Попри всі перепони та негаразди, вони бачать перспективи розвитку своєї землі й щиро вірять у їх реалізацію.
Наші очі можуть озирати весь світ, проте своїми ногами, своїм корінням кожна людина назавжди вростає в землю своєї Батьківщини, яка стає для неї джерелом натхнення, сили й радощів. Саме тому обов’язок кожного свідомого громадянина ПМР – жити, боротися й творити, вірити в республіку, щоб гідно нести ймення ПРИДНІСТРОВЕЦЬ
Альона ХЛОПОВА, вчитель
української мови та літератури
МОЗ «ТСШГК № 18».