Словами з відомої пісні відповіла Алла Юхимівна Попович на запитання, що для неї Міжнародний день людей похилого віку.
«Мені в липні виповнилося 83. Знаєте, як мене вітали подруги? Підійшли гуртом до вхідних дверей і не стали натискати на кнопку домофону, а заспівали «Зеленеє жито, зелене». Сусіди відчинили їм, бо знали, що це моя компанія. Ми славно відпочили, десятки пісень виконали, аж нам з ближніх балконів плескали в долоні й просили продовження концерту. Ми ж і українські, й російські, й молдавські пісні знаємо. З ними легше живеться», –говорить жінка.
Алла Юхимівна поділилася й тим, як відзначатиме день 1 жовтня: «Звичайно, зберемося з дівчатами (а її дівчатам, на хвилиночку, всім понад 80), поговоримо, згадаємо минуле, вип’ємо по чарочці, поспіваємо. Ми полюбляємо посиденьки у дворі за гарної погоди. Життя навколо вирує, он стадіон який гарний побудували. Ми й туди виходимо, хоча з палицями. За дітьми спостерігаємо, які біля нас щебечуть, як ті галченята. Весело». І все це розповідає з запальним настроєм, молодим блиском в очах.
За понад чверть віку, що знаю цю чарівну жінку, не бачила Аллу Юхимівну без посмішки. Не встигає вона вийти під вечір з дому, як її вже кличуть приятельки, кожна хоче спілкування з оптимізмом, жартами, анекдотами. Саме такий характер і має наша невгамовна Аллочка, як її називають подружки.
Алла Юхимівна говорить, що якби не ті кілька операцій на ногах, які їй довелося перенести, приєдналася б до якогось хору та співала, бо голос не втратила. «Я в молоді роки в рідному місті Стаханові, на Донеччині, вчилася, захоплювалася танцями та співом. Мій батько, відомий у місті мебляр, мав веселу вдачу, мені вона від нього дісталася», – пригадує жінка.
До Тирасполя з чоловіком приїхала-прикотила. Познайомилася зі своїм Леонідом в одному з санаторіїв Одеси, де разом відпочивали. «Який він був красень! За ним дівчата впадали, а він мене вибрав. Ми жили в любові, щасливо. Народили двох дочок. Так уже сталося, що він рано пішов з життя», – розповіла…
Свого часу Алла Юхимівна працювала нянечкою в дитячому садочку. До кожної дитинки посміхалася, знаходила добре слово, кожна в неї найкраща, найрозумніша. Діти ходили за нею слідом, бо відчували її добре серце. У 40 років жінка вирішила змінити спеціальність, тож закінчила в Кишиневі технологічний технікум та на швейній фабриці
«40 років ВЛКСМ» (нині ЗАТ «Одема» ім. В. Соловйової) до виходу на пенсію обіймала посаду контролера з якості продукції.
І завжди з піснею. У складі творчого колективу побувала в багатьох містах України, Росії, Прибалтики, Білорусі, всі куточки Придністров’я відвідала з концертами. Куди б не запросили, ансамбль завжди тут як тут.
«Мені нині важкувато пересуватися, хвороби та роки даються взнаки, але я не падаю духом. Я щаслива, що живу, бачу народження нового дня, дихаю, слухаю щебетання пташок та відчуваю подих вітру. Насолоджуюся кожною миттю. І не піддаюся поганому настрою. Моральну підтримку маю від своїх дітей та онуків. Вони для мене, як сонечко серед похмурої погоди. Щовечора я йду на наш новий стадіон і потихеньку крокую з новими паличками для скандинавської ходьби. Мені їх подарувала моя колишня вихованка», – посміхаючись, говорить моя сусідка.
Після розмови з Аллою Юхимівною відчуваєш зміну настрою, здається, ніби крила за спиною виростають. Хочеться посміхнутися у відповідь, взяти рюкзак на плечі й вирушити в похід. Ходити, доки сили є, не скиглити, а сприймати осінь життя, як чудову осінню пору року, – з любов’ю і вдячністю до Бога і долі
Аліса КОХАНОВА.