За романом Олеся ГОНЧАРА «Собор»
Роман-застереження «Собор» – один із найбільш відомих і визначних творів Олеся Гончара. Основна проблема, порушена в романі, – історична пам’ять народу. Автор звертається до часів героїчної козаччини, славить народних витязів давнього і недавнього минулого. Актуальність проблеми є незаперечною і на сьогодні.
Джерела творчого натхнення письменника
Олесь Гончар народився 3 квітня 1918 року в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська. Закінчив семирічку в сусідньому селі, а потім Харківський технікум журналістики. З 19 років юнак уже друкував свої твори в періодиці, а 1938-го вступив до Харківського університету на філологічний факультет.
Довелося письменникові пройти й шляхами Великої Вітчизняної війни: як сержант-мінометник він брав участь зокрема в битві за Київ на річці Рось. Навіть за таких нелегких обставин Олесь Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Був у його житті й полон, звідки він утік і продовжив воювати. Про мужність та сміливість воїна і письменника О. Гончара свідчать високі нагороди: орден Слави 3-го ступеня, орден Червоної Зірки, та три медалі «За відвагу».
По завершенні війни фронтовик продовжив навчання в університеті й вступив до аспірантури при Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР.
Автора трилогії «Прапороносці», романів «Перекоп», «Людина і зброя», «Тронка» неодноразово відзначали державними преміями. З 1952 по 1959 роки він був заступником голови правління Спілки письменників УРСР, а з 1959 по 1971 – очолював правління цієї творчої організації. З 1971 по 1986 роки Олесь Гончар був секретарем правління Спілки письменників Радянського Союзу.
Помер 14 липня 1995 р. Похований на Байковому кладовищі.
Історія написання роману «Собор»
Роман був написаний у 1967 році. Вперше надрукований у журналі «Вітчизна» 1968 року. Того ж року його двічі друкували у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник».
Знову «Собор» удалося надрукувати весною 1987-го російською мовою у московському виданні «Роман-газета». Цього ж року вийшов і українською мовою у семитомному виданні творів Олеся Гончара.
У 1989 році роман був виданий окремою книгою видавництвом «Дніпро» тиражем 300 тисяч примірників.
Композиція роману
«Собор» не відзначається складною побудовою, карколомними сюжетними лініями, здатними заінтригувати читача. Більшу увагу автор приділив розкриттю внутрішнього світу героїв, їхньої життєвої позиції. Літературознавці зазначали: свій естетичний задум Гончар реалізує як поет, хоч і пише прозою; художня типізація реального світу відбувається за законами лірико-поетичного осяяння в процесі саморозкриття думок і настроїв героя.
У романі обмежена кількість осіб, зображені події не є винятковими. У творі бачимо життєві будні робітничого селища над Дніпром – Зачіплянки, яка і є головним об’єктом зображення, а також Єльчине село Вовчуги, мальовниче Скарбне, береги Дніпра, заводи у великому місті.
Обмежені також часові рамки подій: вони відбуваються протягом одного літа.
У романі є вставні розповіді-новели «Чорне вогнище» і «Бхілайське вогнище». Перша розповідає про визначного українського вченого-історика Дмитра Яворницького, який не допустив осквернення храму махновцями в період революції. Друга новела про перебування одного з персонажів твору – Івана Баглая – в Індії, про дружбу і взаєморозуміння українського та індійського народів.
У сюжетну тканину вплітаються авторські розповіді про Єльчине минуле, про її біди й поневіряння, про життєві шляхи інших героїв.
Роман також містить багато відступів-розповідей про духовні й моральні цінності, про історичну долю пам’яток культури, які у творі гордо репрезентує збудований у ХVІІ столітті козаками-запорожцями храм.
Захисники собору
Центральним у творі є образ собору. Це символічне зображення, яке уособлює в собі духовне начало народу, здійснює зв’язок поколінь, є верховним суддею людських діянь з погляду вічності. Собор уособлює довершеність і гармонію, витончену красу та внутрішню силу. Тому сприймається він як жива істота: «Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно…»
Найголовнішою в романі є тема збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі. Вони ніби поділяються на два умовних табори: захисників цієї величної споруди та її недругів.
Духовно багатими й чистими постають перед нами жителі приміської окраїни. Кожному з героїв притаманна своя доля, своя історія, свій шлях. Та єднає їх моральна чистота, виражена в їхньому ставленні до праці, до природи, до культури свого народу. Душі Єльки та Миколи, Віруньки й Івана, Ізота Лободи та Ягора Катратого такі ж чисті, як прозорі води Скарбного. Ніякий бруд не може торкнутися їхніх сердець. Таке уособлення непорядності як Володька Лобода не може їх морально зіпсувати.
Справжнім красенем постає перед нами Микола Баглай. Студент-мрійник, він сповнений такої глибокої віри в життя, що ладен пожертвувати ним в ім’я людей. В ім’я людей будували давні майстри свою святиню, в ім’я людей захищав її професор Яворницький від махновського розгулу, в ім’я людей став на захист собору ще один оборонець – Микола Баглай. Юнак любить свій край, в якому виріс, з пошаною ставиться до людей, до історії свого народу, до науки. На тлі собору виростає його кохання до Єльки, але при цьому храм – не пасивна споруда, а ніби жива душа, яка спонукає людей до високих і чистих почуттів.
Єлька, яка дивилася на собор з острахом і недовірою, після переконань Миколи збагнула, що іноді споруди бувають чистішими за людей. А пережиті дівчиною втрати й образи не залишать і сліду жорстокості на її серці.
Вона палко кохає Миколу, шанобливо ставиться до дядька Ягора, щиро вболіває за Ізота Лободу. Миколине кохання допомагає дівчині розібратися у власних почуттях.
Внутрішня краса героїв
Герої Гончара надзвичайно вродливі. Гарні вони не лише зовнішньо, а і внутрішньо. Наполеглива і лагідна Вірунька зачаровує своїм чеканням. Вона ніби випромінює свою чистоту та вірність. Ця жінка всюди встигає – завзяття вистачає їй і на роботі, й дома, і в громадських справах. Вірунька не лише поборниця справедливості, а ще і викривач людської підлості, адже саме вона звинуватила за безчесний вчинок свого кума Володьку Лободу, який позбавив собор таблички – його охоронної грамоти.
Такою ж чистотою оповитий образ Івана Баглая, але його творення дещо відмінне, оскільки читач знайомиться з Іваном через когось: через Віруньку, через брата Миколу, через Ізота Лободу. І нарешті він з’являється сам, чистий своїми поглядами, думками, розумінням свого місця в житті. Перебуваючи в чужій країні, Іван ні на мить не забував про свою. Він порівнював життя людей далекої Індії з побутом нашого народу і щиро вболівав за велику відсталість своєї Батьківщини. Найбільше його захоплювало те, як «там» уміють захищати й берегти пам’ятки культури, яка доброзичливість панує серед людей. Іван мимоволі доходить висновку, що далі так жити не можна, підкоряючись підлабузникам, кар’єристам, руйнівникам досягнень співвітчизників.
З любов’ю зобразив письменник і образ металурга Катратого. Зовні похмурий, Ягор виявляється дуже ніжною людиною. Його батьківське ставлення до Єльки сповнене турботи й уболівання за її долю. Саме цим пояснюється бажання Ягора знайти для племінниці надійний захист. Знайти його в особі Володьки Лободи – справа, безумовно, хибна, проте почуття Ягора справжні.
Юність, проведена серед махновців, наклала на Ягорове обличчя печатку суворості. На все життя запам’ятав він зустріч з професором Яворницьким, який дав його становленню значно більше, ніж усі попередні роки. Відбулася переоцінка цінностей. Можливо, саме ця зустріч допомогла юнакові знайти себе, а згодом стати справжнім металургом і героїчним визволителем Титана.
З надзвичайною теплотою зображена постать Ізота Івановича Лободи. Заслужений робітник виховав багато славних металургів. Війна забрала в нього двох синів. На третього, Володимира, покладав усі батьківські надії, але марно. Не маючи впливу на сина-кар’єриста, тамуючи образу на нього, Лобода змушений доживати віка в Будинку металургів. Старий батько мріє про онуків, сподівається, що син отямиться, зміниться і повернеться обличчям до людей.
Недруги собору
Історія має чимало прикладів тому, як деякі люди шляхом підступності та підлості ошукували державу, а не те що рідних батьків. Саме до такого звироднілого племені належить і Володька Лобода. Недаремно його називають батькопродавцем. І хоча це не єдине його прізвисько, проте ганебнішого за це не буває. Кар’єрист і «юшкоїд», Володька Лобода з тих, хто будь-якою ціною йтиме до влади. Він уміло ховає своє хижацьке єство за словами: «Ідучи назустріч побажанню трудящих…» Боляче зачіплянцям, бо з’являється чутка, що Володьчину старанність вислужитися помітили «вгорі», на що рідний батько, Ізот Лобода, скаже: «…Він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте».
Жахлива сама природа такого явища як байдужість. «І ніякого докору власної совісті, навіть дивна реакція на протест. Чи немає в тім страшнішого, аніж жорстокість завойовника? Ворог руйнує із заздрощів, із люті. Народ, звільнивши рідну землю, знову починає відбудовувати зруйноване, реставрує, все робить для того, щоб пам’ятка була такою ж гарною, привабливою. Що руйнує байдужість і сліпота, вже не відбудовується».
Хоча Володька Лобода досить молода людина, змінити його характер, напевне, вже не зможе ніщо.
У творі є ще один представник молоді, судження якого викликають занепокоєність. Це Роман Орлянченко. Друг Миколи Баглая – принципова і чесна людина. Проте гнітюче враження залишає його скептицизм. Юнак не вірить у людей, у гуманістичні ідеали. Поспілкуєшся з таким, і життя втратить найяскравіші фарби, стане сірим і безбарвним. Якщо Микола ставиться до буденності життя оптимістично та прагне позитивних змін, то Роман не йде далі критики.Можливо, Миколин вчинок переконає і Романа, і йому подібних скептиків у величі людини. Адже в сутичці з тими, «що без соборів у душі», Микола виглядав «…як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму».
Проблематика роману
Головний конфлікт твору – зіткнення високої духовності, людяності, правди з облудним фарисейством чиновників, кар’єристів і бюрократів; боротьба світлих сил народу за збереження свого національного коріння, історичної пам’яті, істинний гуманізм.
Основна проблема роману – збереження історичної пам’яті народу. Порушуючи її, Олесь Гончар у своєму романі звертається до історичного і недавнього минулого. Зокрема в романі розповідається про мужнього і нескореного царями кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, про дівчину-підпільницю та ще багато інших героїчних постатей з минулого. У «Соборі» автор, як і в «Людині і зброї» та «Прапороносцях», засуджує фізичну і духовну руйнацію.
З проблемою історичної пам’яті органічно пов’язана й інша – потреба «собору душ», тобто духовної та моральної краси, особистої причетності людини до історичного буття свого народу, прагнення до суспільної гармонії та взаємоповаги.
У творі висловлюється тривога за майбутнє людини, яку може чекати непередбачуване через надмірну експлуатацію природних надр. Про це розмірковує персонаж твору – юнак-архітектор.
Символ духовної єдності поколінь
Образ собору виступає символом культурних цінностей народу, духовної єдності поколінь, народної пам’яті, яка не має права на загибель. Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу та внутрішню силу, тому сприймається він як жива істота, яка спонукає людей до високих і чистих почуттів. Він – уособлення вселюдської краси, духовного багатства й величі. Собор ніби виразніше окреслює минуле, добро і зло, руйначів і будівників.
От і вчить нас «роман-набат», як назвав цей твір Григір Тютюнник, вмінню цінувати красу людських взаємин і красу мистецтва, повагу до одвічних людських цінностей і до віри, збереженню спадкоємності поколінь та історичної пам’яті рідного народу, дбайливому ставленню до людей і природи, а насамперед – збереженню й удосконаленню соборів власних душ
Лариса ПАНАЇДА,
вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2
Фото: otak.news