На початку квітня світ відзначив Міжнародний день дитячої книги – свято, яке виникло ще в 1967 році. Ініціатором його створення стала Міжнародна рада з дитячої книги, що задалася метою популяризації літератури для дітей. Адже саме книги, що втілюють знання, емоції, думки безлічі авторів, допомагають передавати з покоління в покоління накопичений людством досвід.
Дитяча література – особливий жанр. Вона знайомить малят з навколишнім світом і правилами поведінки, допомагає засвоїти базові знання. Тому дуже важливо прищепити любов до книги з ранніх років. Ця ідея давно дістала підтримку світової спільноти.
У Радянському Союзі «Книжкові іменини» вперше відзначили ще в 1943 році. За ініціативою дитячого письменника Лева Кассиля на свято, що відбувалося в Москві, запросили школярів. Перед ними виступали Самуїл Маршак, Корній Чуковський, Агнія Барто, Сергій Михалков, Михайло Пришвін та інші автори. З того часу свято набуло всесоюзного щорічного характеру.
Нині в багатьох країнах світу 2 квітня стартує Тиждень дитячої книги. Дата має символічне значення – приурочена до Дня народження прозаїка і поета Ганса Християна Андерсена. Премією його імені відзначають автора й ілюстратора, чиї твори мали важливий вплив на дитячу літературу.
Проте головне завдання тематичного тижня – залучення хлопчиків та дівчаток до читання. Тому в дитсадках і школах, у бібліотеках та інших культосвітніх закладах організовуються тематичні заняття, влаштовуються виставки та презентації книжкових новинок, проводяться конкурси, ігри, вікторини та фестивалі, а в засобах масової інформації публікуються твори для юних читачів. Тепер, у цифрове століття, ця робота стає особливо важливою. Адже книгам все складніше конкурувати з мультфільмами та комп’ютерними іграми.
Приєднуючись до Тижня дитячої книги, пропонуємо читачам ознайомитися з творчістю поета і письменника П. Миронова.
Життя i творчiсть
Пилип Миронов народився 21 січня 1928 року в селі Дубово Дубоссарського району. То був непростий час – перші роки після створення в складі СРСР Молдавської автономії. Активно розвивалося народне господарство, велася культмасова робота і боротьба з неписьменністю. От і Пилип, коли настав строк, пішов у перший клас. Правда, навчання, як і більшість сільських дітей, поєднував із працею – пас колгоспних ягнят.
Учитися довелося всього кілька років. Потім на країну віроломно напала фашистська Німеччина. Вже в перші місяці війни наш край опинився під окупацією. За роки під ярмом німецько-румунських загарбників Пилип відчув та побачив багато: примусову працю і тотальне пограбування місцевого населення, каральні акції проти цілих народів, страти незгодних без суду і слідства. У ту пору підлітки стрімко дорослішали, стаючи очевидцями, а деколи й учасниками опору окупаційній владі. Уроки, викладені самим життям, стали основоположними під час формування їхніх характерів і світогляду.
Лише після звільнення краю навесні 1944-го, коли почало налагоджуватися мирне життя, Пилип зміг продовжити навчання. Він закінчив середню школу в Тирасполі й вступив у педагогічний інститут. Здобуваючи професійну освіту, П. Миронов одночасно викладав молдавську мову та літературу в селах Каларашського району. Потім працював у середній школі № 2 м. Оргеєва. Молодий учитель умів чудово контактувати з підлітками. Він не тільки навчав їх письменності, а й відкривав для них красу і поетичність навколишнього світу. Разом вони майстрували народні музичні інструменти, а потім Пилип Андрійович показував, як на них грати.
Ще в школі П. Миронов почав співпрацювати з друкованими виданнями краю. Спочатку в республіканських газетах з’явилися його репортажі про розвиток сіл і трудові будні їхніх жителів. Згодом у них були опубліковані вірші, які він склав ще тоді, коли бродив лугами з колгоспною отарою. Його творчому зростанню сприяла участь у літературних гуртках, створених при багатьох редакціях.
У 1953 році Миронова запросили на роботу в газету «Тинеримя Молдовей» («Молодь Молдавії»). Він співпрацював і з піонерськими виданнями «Тынэрул ленинист» («Юний ленінець») та «Скынтея ленинистэ» («Ленінська іскра»).
Журналістика і література – зв’язані жанри. Багато письменників починали свій творчий шлях із репортерської роботи, адже справжня публіцистика – це літопис життя у всьому його різноманітті. От і для Пилипа Миронова газетна робота стала не рутиною, а творчістю: до 1958 року він підготував першу книгу дитячих віршів. За нею послідували інші збірки: «Сонечко», «Де живе весна», «На зозулиній галявині», «Косарі» тощо.
Відомий П. Миронов читачам і як прозаїк. Його книжка повістей і нарисів: «Один із нас», «Світи, зірко!», «Не забувайте нас, люди!», «Мить», «Сумка, повна невидимих стріл» із 1970-го по 1990-й друкувалися не тільки в МРСР, а й у видавництвах союзного рівня. На жаль, нині вони стали рідкістю. В Інтернеті їх не знайти, але в бібліотеках краю творча спадщина нашого земляка збереглася.
Поетичний свiт
Коли, зацікавившись творчістю П. А. Миронова, отримала в бібліотеці досить пошарпану збірку віршів, стало зрозуміло: її читали покоління за поколінням чимало дітей. І це недивно, адже кожна така книжка є для дитини енциклопедією всього цікавого, радісного та важливого, що буває на світі. У вірші «Я придумав пісню» сам автор говорить, що в його творчості звучать «…сотні голосів: легкий шелест поля, гучний шум лісів». Завдяки римованим рядкам, написаним зрозумілими для малят словами, дошкільники й учні початкової ланки, на яких орієнтувався поет, відкривають для себе навколишній світ, пізнають його привабливість і сенс. Автор розповідає їм, як проростає зернятко пшениці, як із кісточки з’являється деревце, а по весні воно вкривається біло-рожевим мереживом квітів, щоб влітку подарувати солодкі соковиті плоди.
У вірші, що дав назву одній зі збірок, П. Миронов поетично відповідає на запитання «Де ж ховається весна, поки не розтанув лід?». З цієї книги малята дізнаються, як маленький пролісок, «…немов уві сні, просить, щоб двері відчинили весні». У вірші «Як добре!» автор показує красу кожної пори року: квітучої весни, літа, коли дозрівають ягоди та фрукти, одягненої в золото щедрої осені та зими, коли «…стукає у двері Новий рік із подарунками для всіх».
Поет оспівує рідну природу. Разом із ним малята дивляться на кораблик місяця, що пливе по небу, слухають голос вітру, радіють хмаринкам, які принесли на своїх спинах дощ, аби напоїти сади й поля. Вони дізнаються, як живуть рибки в річці, як чекає у своєму будиночку матусю маленьке шпаченя, як готуються до зимового сну їжаки.
Пилип Миронов учить юних читачів дбайливому ставленню до довкілля. Розповідаючи про цікавий і пізнавальний похід у ліс «…по незвіданих стежинках до кришталевих джерел», автор нагадує: відпочиваючи – не шкодь природі.
У його творах дітей чекає чимало важливих життєвих уроків – уроків любові до рідної землі та до своєї сім’ї, дружби й чуйності, працьовитості й пошани до різних професій. Для малят Миронов обирає казкову форму: «На зозулиній галявині» доктор Їжак лікує захворілих лісових звірів, а у вірші «Косарі» вони дружно виходять на жнива. Школярам адресовані вірші, що розповідають про те, як із першими променями сонця беруться до роботи шофери, монтери, будівельники.
Багато творів Пилипа Миронова було перекладено мовами народів СРСР. Білоруського літератора Артура Вольського надихнула на поетичний переклад «Балада про лелеку», в якій творчо переосмислено молдавський фольклор. У ній йдеться про те, як у роздольний край, де «кодри, гори, степ та поле», прийшла біда – «чужоземна орда», а безстрашний народний заступник Фет-Фрумос опинився в оковах. І лише завдяки самопожертвуванню лелеки відважний боєць був звільнений та зміг дати відсіч ворогам.
Антивоiнна проза
Провідною темою прози Пилипа Миронова стала Велика Вітчизняна. Переживши всі тяготи фашистської окупації, він одним із перших у повоєнній когорті молдавських письменників почав мудро й водночас зрозуміло говорити з юними читачами на складну тему патріотизму, яку проявили їхні однолітки, борючись із загарбниками доступними їм методами.
Щоб зберегти пам’ять про наших земляків-антифашистів, журналіст досліджував архівні документи, їздив місцями, де діяли підпільні організації та йшли жорстокі бої. У бесідах з очевидцями він по крупицях дізнавався про підлітків, які до війни були звичайними школярами: вчилися, гралися, допомагали дорослим. Та коли на рідну землю прийшла біда, ці сміливі хлопці й дівчата відважно виступили проти окупантів, деколи жертвуючи собою в ім’я Батьківщини. З оповідання «Маленький гітарист» ми дізнаємося справжню історію Вані Чубчика, який в окупованому Тирасполі виконував радянські пісні, вселяючи в городян надію на швидке звільнення. Герої твору «Убий змію» Василь Возіян, Михайло Майка і Федір Падура, щоб залишити фашистів без зв’язку, перерізують кабель.
Збирання матеріалу не було простим. Про це сам автор розповідає в оповіданні «Не забувайте нас, люди!». Імена Іона Гирби й Антона Булата стали відомі завдяки допитливості інших хлопчиків, які в руїнах після-воєнного Кишинева знайшли на стінах і стелі кам’яного льоху написи. З’ясувалося: тут утримували під вартою юних патріотів, які малювали під час окупації листівки-карикатури та плакати, що висміювали фашистів. «Коли подумаєш про те, що вони зробили, на перший погляд здається: нічого героїчного. Не вбили жодного окупанта. Жодної машини не пошкодили. Навіть жодного пострілу не зробили. Та їхні листівки, поширені у рідному селі, були схожі на удар блискавки. Вони були гранатами, що вибухали під фундаментом фашистського режиму».
У документальних повістях і оповіданнях «Іон», «Пастушок Думітраш», «Вишня у білому вбранні» П. Миронов відтворює героїчні долі юнаків і дівчат, які боролися з фашистськими загарбниками під час Великої Вітчизняної. Він не прикрашає подвиги, здійснені звичайними підлітками. Вивчаючи в усіх подробицях події, роздумуючи над ними, автор говорить правду і завдяки цьому робить читачів свідками військових днів. «…Сотні тонн вибухівки знешкодили юні мінери. І ось одна з мін підстерегла Анку. Так на порозі юності залишилася вона калікою, на одній нозі… – розповідає автор у «Сестрі Білого Арапа». – Через деякий час Анка навчилася ходити без милиць і навіть танцювати!»
Дві розповіді П. Миронов присвятив юним кам’янчанам. Володя Назаренко врятував від спалення піонерський прапор. Всупереч тому, що за червоне полотнище фашисти могли стратити, сім’я берегла знамено весь довгий період окупації. Коли Кам’янку звільнили, Володя повернув реліквію до Будинку піонерів.
Вітя Ткаченко, знаючи, що батько разом з іншими патріотами записує повідомлення Радінформбюро і поширює рукописні та надруковані на машинці листівки серед земляків, допоміг добути з будівлі друкарні, що перебувала під охороною жандармів, шрифт і фарбу. От як описує цей вчинок автор: «…Вітя пригадав, що до війни прочитав книгу про хлопчика Гавроша, який сміливо пробирався під градом куль і доставляв комунарам патрони. Сумка, наповнена друкарським шрифтом, була такою ж важкою, як і патрони Гавроша. Цей шрифт – теж зброя. Зі свинцевих горошин сміливі люди складуть цілі фрази, грізні слова яких приголомшуватимуть фашистів так само нещадно, як кулі».
«Розповіді про випускників нашої школи Володимира Назаренка та Віталія Ткаченка використовуємо на уроках літератури та історії, на краєзнавчих заходах. Вони викликають в учнів непідробний інтерес до минулого, допомагають поринути в атмосферу Великої Вітчизняної та зрозуміти, що відчували їхні однолітки, які проявляли в той суворий час мужність і стійкість, – розповіла вчитель української мови та літератури Кам’янської середньої школи № 2 Лариса Панаїда. – Такі книги, що вражають літописом всенародного подвигу, мають величезне виховне значення, особливо тепер, коли майже не залишилося тих, хто може поділитися з дітьми своїми спогадами про військові роки.
Читаючи документальні та художні твори поета і прозаїка про Велику Вітчизняну війну, молодь розуміє, якою дорогою ціною був завойований мир і як нам усім необхідно його берегти».
Тетяна ГРИЦЮК.
Фото: https://www.deti.spb.ru/writers_for/a_id1036
http://biblus.ru/default.aspx/i/Default.aspx?book=2e05k197o7