Обидва мої дідусі відважно воювали на фронтах Великої Вітчизняної. Доля була до них милостивою: вони повернулися живі до рідного порогу. Обидва дідусі разом із бабусями, що пережили фашистську окупацію та сумлінно і плідно працювали в роки повоєнного відновлення народного господарства, гідно виховали дітей і онуків. Сьогодні члени родини живуть у різних містах і країнах, розділені тисячами кілометрів. Однак кожен дбайливо зберігає пам’ять про ветеранів війни та праці – скромних героїв нашої сім’ї.
Панаїда Григорій Тимофійович народився 17 березня 1922 року в Кам’янці. Закінчив семирічку. Працював у колгоспі. Разом із земляками пережив усі жахи німецько-румунської окупації, що тривала з липня 1941-го по березень 1944-го.
До лав Червоної Армії був призваний Кам’янським райвійськкоматом 13 квітня. Після 2-місячної підготовки направлений на передову. Бойове хрещення новобранця відбулося під час Яссько-Кишинівської операції, був поранений. У складі 1235 стрілецького полку 373 Миргородської Червонопрапорної дивізії звільняв від фашизму Румунію та Польщу. За мужність, проявлену під час виконання наказів командування, 6 травня 1945 року удостоєний медалі «За відвагу». Про здійснений сержантом-санінструктором 1-го батальйону подвиг знаю зі скупих рядків наказу командира полку: «Панаїда Григорій Тимофійович у боях у районі цегельного заводу на захід від села Нідер-Лангенау 23.04. 1945 року, перебуваючи в бойових порядках, надав допомогу 10 пораненим бійцям і офіцерам і виніс із поля бою 5 поранених бійців з їхньою зброєю».
Повернувшись після Перемоги в рідну Кам’янку, дідусь Гриша працював у колгоспі. Помер 26 жовтня 1995 року.
Дідусь по материнській лінії – Легкун Василь Федорович, уродженець українського села Лопушне, що на Тернопільщині, з визвольними боями дійшов до Німеччини. Незадовго до Перемоги під жорстоким мінометним обстрілом дістав важке поранення. Був евакуйований у Ростов-на-Дону, переніс безліч операцій з видалення осколків. Роздроблену ліву руку досвідчені лікарі врятували дивом, але відновити її працездатність не змогли. Реабілітація тривала близько 3 років.
Дідусь був кавалером ордена Вітчизняної війни I ступеня, яким нагороджували солдатів та офіцерів, що посприяли успіху в бойових операціях наших військ і проявили в боях за Батьківщину хоробрість, стійкість і мужність.
Додому 27-річний Василь повернувся інвалідом ІІ групи, та попри каліцтво, все життя він сумлінно працював. Спочатку в колгоспі, потім понад 20 років на Кременецькому маслосирзаводі. Помер після тривалої важкої хвороби 2 жовтня 1988 року.
Ніна ПАНАЇДА.
Моя мама, Юзефа Михайлівна Яблонська, народилася в Житомирі 27 листопада 1922 року. Була третьою дитиною в багатодітній родині Яблонських. Навчалася у школі, працювала вихователькою в дитячому садочку. Активна комсомолка, вона брала участь у громадському житті міста разом зі своїми ровесниками. Гарно співала, виступала на урочистих концертах перед численною публікою. Любила співати й удома разом з усією своєю музичною родиною.
Та ось прийшла біда: 22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз, бомбардувала Київ, Житомир та інші міста. З наближенням фронту почалася евакуація промислових підприємств, майна радгоспів і колгоспів у східні райони країни. Комсомольців терміново запросили до обласного комітету партії, пояснили, як вони мають діяти у випадку приходу німців до міста, і всім їм дали різні завдання, але вже індивідуально, кожному щось своє. Маму перевели простою робітницею на залізничний вокзал, де вона перебирала овочі у складських приміщеннях.
Німці, які захопили місто 9 липня 1941-го, не звільняли дівчат з роботи, їм самим були потрібні такі працівники, тому кожній дівчині видали «аусвайс» – перепустку, яка дозволяла без перешкод пересуватися містом. Протягом усього періоду окупації мама разом із подругою Лідою Роль виконувала всі завдання підпільної організації, не раз ризикуючи життям. Пригодилося й досконале володіння німецькою мовою.
У домашньому архіві нашої сім’ї досі зберігаються записки, написані хімічним олівцем командиром партизанського загону. Він писав, що саме отримав від дівчат, що видав їм на знак подяки. Мама з подружкою приносила партизанам речі, які були для них необхідні (медикаменти, бинти та марлю, динаміт тощо), доставляла пошту та накази з центру, а партизани, у свою чергу, давали іноді дівчатам по шматку якоїсь дичини, яку забивали в лісі, часом гриби, якщо це було по сезону.
Мама розповідала багато цікавих воєнних історій, з яких можна було б написати цілу книжку. Війна закінчилася, а мама з Лідою товаришувала до останнього дня свого життя, яке обірвалося 28 травня 1995 року.
Аліса КОХАНОВА.
Мій прадід Майдан Федір Якович 1911 року народження проживав у селі Саливонки Київської області. Я ніколи не була з ним знайома особисто, але завдяки батькові знаю невелику історію його життя. Ще молодою людиною мій батько вирішив зберегти спогади й записав розповіді моєї прабабусі на диктофон. Розмовляла вона українською мовою, і ця касета досі зберігається в нашій родині.
Федір Якович був одружений з Єфросинією Микитівною. Жили вони просто, скромно, працювали на землі. Разом виховували п’ятьох дітей.
Призов на військові збори надійшов до молодого на той час чоловіка напередодні війни. Йому ненадовго дозволили повернутися додому, щоб попрощатися з сім’єю, сказати, що він йде захищати Батьківщину і, можливо, вже не повернеться.
Перед тим, як виїхати, він тримав на руках мою восьмирічну бабусю, а Єфросинія Микитівна плакала і в розпачі нескінченно запитувала: «Що ж буде з нами?». Він не знав, що їй відповісти. У цей важкий час жодні слова нічим не могли зарадити.
Федір Якович потрапив під Смоленськ, де служив командиром гармати. Коли німці почали наступ, односельці запропонували йому втекти, але він твердо відповів: «Я не побіжу!». Ці люди дезертирували, а він залишився і потрапив у полон.
На жаль, дідусь опинився в концтаборі Маутхаузен, де перебував аж до звільнення. Ніяких подробиць про його перебування там не збереглося. Єдине, що розповідала прабабуся з його слів, що там було страшно і важко.
Після закінчення війни його визнали військовополоненим і заслали трудитися на шахти Донбасу. Спочатку дозволили листуватися з родиною, а потім зв’язок припинився. Ймовірно, мій прадід вирішив, що народ визнав його ворогом, якщо йому не дозволено повернутися в рідне село і возз’єднатися з близькими.
Прабабуся не могла цього так залишити. Вона сама поїхала до нього, якимось чином змогла умовити начальство відпустити його додому, до дітей. Після цього в їхньому шлюбі народилася ще одна дитина, і вони вже ніколи не розлучалися аж до його смерті 11 жовтня 1971 року.
Марина СОВА.
Майже в кожного з нас були родичі, які зі зброєю в руках захищали Батьківщину. Багато з них не повернулися до своєї домівки. Так сталося і в нашій родині.
Мій дідусь Марко Максимович Басовський загинув у 1941-му. Він віддав життя за кожного з нас, за своїх близьких і рідних, за наше світле майбутнє.
Дідусь Марко народився в 1904 році у звичайній сільській родині. На початку війни йому було 37 років. На той час у нього вже була чудова сім’я: зі своєю дружиною Мотроною Данилівною вони народили двох дітей – сина і дочку Тетяну, мою маму.
Служити дідусеві довелося в піхоті. У нашої родини немає інформації про те, де і в яких боях він брав участь, але в похоронці повідомлялося, що Марко Максимович Басовський загинув смертю героя. Шкода, що місце його загибелі так і залишилося для нас невідомим.
Щороку в День Перемоги ми приходимо до братської могили на столичний Меморіал Слави, щоб ушанувати пам’ять рідної людини. Ми завжди будемо згадувати всіх радянських солдатів, які не шкодували свого життя заради мирного майбутнього своїх рідних.
Любов ФЕТІСОВА.
Мій дідусь Михайло Олександрович Гуськов (батько моєї мами) був призваний на строкову службу в 1938 році. Закінчивши курси на авіабазі, в 1939-1940 рр. служив мотористом 2-го штурмового авіаполку, а потім ще два наступні (1940–1942) – техніком аеродромного обслуговування 628-го винищувального авіаційного полку. З 1942 по 1944 – служив у 120-х авіаційних майстернях.
Демобілізований 15 листопада 1945-го у званні старшого сержанта. Потім уклав контракт на надстрокову службу у в/ч 27845. Нагороджений медаллю «За перемогу над Японією».
Дмитро АКІНІН.
Іван Петрович Платон 1909 року народження, походить із села Жура Рибницького району. Призваний у квітні 1944 року. Рядовий. Воював у 84-й стрілецькій Харківській Червонопрапорній дивізії. Помер у госпіталі від ран у лютому 1945 року. Похований в Угорщині, на громадському цвинтарі села Біа.
Сільвія РОГУТ.
Володимир Арсентійович Юшин народився 1925 року. На фронт потрапив 17-річним юнаком. Незабаром дістав тяжке поранення, а після завершення лікування був направлений до танкового училища на прискорені курси. Війну закінчував досвідченим танкістом. Кавалер двох бойових орденів та багатьох медалей. Помер 1998 року.
Олександр ЮШИН.