На конкурс «ЗАПАЛЮЄМО ЗІРКИ»

Конкурс, оголошений Спілкою журналістів Придністров’я навесні цього року, набуває популярності. Роботи молодих талантів надходять майже з усіх куточків республіки. Наприклад, ось що написала Яна Мединська, учениця 9 класу МОЗ «Рибницька гімназія № 1».


ІСТОРІЯ СРСР В ІСТОРІЇ МОЄЇ РОДИНИ
Немає нічого прекраснішого за Батьківщину, немає нічого важливішого за зв’язок з історією своїх предків, з їхньою культурою і традиціями. Історія будь-якої країни, як і будь-якої родини, складна та багатогранна. Колись була одна велика країна, яку весь світ називав Союз Радянських Соціалістичних Республік. У ній народилися мої бабусі та дідусі, мої батьки.

У нашому роду були росіяни, молдавани, українці, поляки, проте всі вони дуже любили свою велику Батьківщину – СРСР. Виховували дітей, працювали, раділи, захищали свою Вітчизну від ворогів, якщо було потрібно, віддавали своє життя за неї.

Усі мої рідні та близькі з ностальгією згадують часи, коли нас не розділяли кордони, національність, грошові знаки, паспорти та візи. Вони жили однією дружною родиною. Все, що від неї залишилося, – це Росія, країна, яка тепер далеко, але як і раніше, простягає дбайливу руку допомоги всім, хто жив із нею колись у мирі та злагоді.

Ми залишилися росіянами за складом своєї душі, співаємо російські пісні, читаємо книги російських письменників і поетів, дивимося російські фільми, відзначаємо Новий рік за московським часом (під бій курантів у Москві). У глибині душі сподіваємося, що час єднання з Росією настане, і ми більше не ділитимемося на своїх та чужих.

У Радянському Союзі навчатися в школі було законом для всіх, і займатися громадськими справам теж. У шкільні роки підлітки, юнаки та дівчата боялися, що їх не приймуть у піонери та комсомольці. Носити червоний піонерський галстук та комсомольський значок – це було гордістю.

У шкільні роки батьки з класом їздили на екскурсії в різні міста: Москву, Ленінград, Київ, Волгоград чи Мінськ, причому всіма видами транспорту: літаком, поїздом і навіть теплоходом – з Тирасполя до Києва. Без перешкод із Бендер чи Рибниці вирушали до Одеського театру опери та балету подивитися всесвітньовідому виставу – балет «Лебедине озеро». Та ще й на вечірній сеанс!

Раніше, за розповідями батьків, якщо маєш знання та бажання, можна було вступити до інституту в будь-якій точці СРСР. Студент утримував себе сам: удень навчався, а ввечері підробляв. Юнаки з дівчатами знайомилися на танцях, а не в Інтернеті. Після вишу сьогодні непросто влаштуватися на роботу за профілем, а раніше існував обов’язковий розподіл, і кожен випускник був працевлаштований.

За радянських часів не було комп’ютерів, по телевізору показували кілька програм, але незабутньою телепередачею моїх батьків у дитинстві були «На добраніч, малюки» о 8-й годині вечора та по неділях «В гостях у казки». Діти разом із батьками сідали перед телевізором, щоб подивитися фільм-казку. На початку передачі тітка Валя (так усі діти на той час називали телеведучу) влаштовувала конкурс дитячих малюнків за сторінками переглянутих казок. Скільки гордості було в мого тата, коли тітка Валя показала його малюнок по телевізору! Після цього він був героєм у школі та в класі.

Судячи з колекції книг у моїх бабусь та дідусів, у Радянському Союзі дуже любили читати. Як розповідала бабуся, за книжками навіть у черзі по кілька годин стояли. Передплачували газети: «Комсомольская правда», «Известия», «Аргументы и факты», «Труд», потім здавали їх як макулатуру, за це одержували талон на придбання книги. У моєї бабусі досі збереглися журнали «Работница» і «Крестьянка». В них підкреслені улюблені рецепти страв, а на сторінках із модними моделями суконь, спідниць, в’язаних виробів лежать закладки.

Неможливо уявити, якими були почуття моїх рідних, та й усіх людей, коли мільйони радянських громадян відразу втратили право жити на своїй землі, де народилися, яку відстояли в роки Великої Вітчизняної їхні діди та прадіди.

Тітка Олена, сестра мого дідуся, в 90-ті роки проживала в Кишиневі, розкол усередині МРСР торкнувся її сім’ї. Їх примусили зрозуміти, усвідомити, що вони чужі на цій території. Вони не знали молдавської мови й були змушені виїхати в Рязанську область, де їм ніхто не дорікав у незнанні мови. Нині її діти й онуки роз’їхалися по всій Росії. Нас відділяє лише кордон, але вона досить часто приїжджає на малу Батьківщину – в Рибницю, з ностальгією згадує своє дитинство. Відвідує Кишинів, де минула її молодість, де народилися діти.

У моїй сім’ї ніколи не порушувалося питання національності. Ми дружимо з тими, хто нам близький по духу, незалежно від того, якого кольору його шкіра та яка мова є рідною. Ми не поділяємо клас, в якому я навчаюся, на росіян, молдаван, українців, євреїв… Нас єднає спільна історія, єдина російська мова, історична Батьківщина, яка називається Росією, а рідні та близькі досі порівнюють своє сьогоднішнє життя з тим, що було за часів СРСР. Вони досі листуються з однокурсниками, армійськими друзями, адже життя розкидало їх по різних містах колишнього Радянського Союзу, і мріють колись знову зустрітися.

Фото: ru.pngtree.com