Конкурс, оголошений Спілкою журналістів Придністров’я навесні цього року, набуває популярності. Творчі роботи юних талантів надходять практично з усіх куточків республіки. Знайомимо вас з розповіддю Анни Мединської, учениці 9 класу МОЗ «Рибницька гімназія № 1».
Діти війни
Дітьми Великої Вітчизняної війни називають сьогодні 85–90-річних людей. І справа тут не лише в даті народження. Їх виховала війна. Дитинство цілого покоління припало на лихоліття, збіглося з великою трагедією народу. Війна в один день зруйнувала дитячі мрії й водночас зробила їх назавжди дорослими. Дороги назад у дитинство вони вже ніколи не знайшли. «Ми родом із війни», – кажуть ті, чиє дитинство припало на важкі воєнні роки, коли легше було вмерти, ніж вижити.
Ми, молоді, навіть не можемо собі уявити, як це рости під час війни. Зруйновані будинки навколо та звуки канонади й пострілів, що долинали, – таким запам’яталося дитинство тим, хто ріс на окупованій фашистами території. А тим, хто жив у тилу, запам’яталися повітряна тривога, листи та «похоронки» з фронту.
Я поспілкувалася з підлітками воєнної пори сіл Рибницького району Леніно-Первомайськ, Красненьке, Гидирим і замислилася над тим, чи змогли б ми пожертвувати найдорожчим – життям – заради інших. Адже їм 1944 року теж було одинадцять – п’ятнадцять років.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Ганні Гнатівні Караман було одинадцять. Жила вона в селі Леніно-Первомайськ Рибницького району. В сім’ї було семеро дітей, і їй доводилося працювати на полі нарівні з дорослими. Батька призвали в армію 1944 року, і з війни він не повернувся – загинув під Оргеєвом у боях Яссько-Кишинівської операції.
Брат Федір пішов на війну 1941 року. Вивчився на льотчика. Пізніше в листі з фронту писав: «Батьку, мамо, сестри мої, як ви живі та здорові? Коли я пролітав у нашому небі, показував моїм льотчикам село, де народився в Молдавії». Надіслав батько Ганни Гнатівни лист братові на фронт. Її брат, старший лейтенант Федір Гнатович, від радості, як їм розповіли, йшов до свого начальника поверх окопів. Його побачили німці й розстріляли.
Усі діти, підлітки працювали в полі: боролися з бур’янами, збирали пшеницю. Поверталися в село на заході сонця з піснями. Співали та плакали, згадуючи батьків, братів.
У 1946 році був голод, дуже багато людей помирало в селі. Щодня оплакували та ховали померлих. Колгоспників годували на полі. Аня з сестрою залишали шматочок хліба, цибулю, часник та приносили мамі. Вона відкусить і дівчаткам віддає, щоб вони тільки здоровими були. Потім старша сестра Наталія влаштувалася в Оргеєві продавцем у магазин. Привозила додому борошно, крупу. Потроху давала сусідам, де були маленькі діти. Так рятувала вона рідних та односельців від голоду.
Тихон Григорович Ступнян під час Яссько-Кишинівської операції жив у селі Гидирим, і було йому на той час 14 років. Працював пастухом. Надто важко згадувати, як одного разу нарвався на міну зі своїми друзями, й у результаті залишився один. Страшно було. Партизанам допомагав, у ліс їжу вночі носив.
Його дружина, з якою у шлюбі 62 роки, жила в селі Красненьке. Зінаїді було 13 років. Коли румуни та німці наступали, діти копали окопи. От як жінка згадує про це: «… Якось почули гуркіт у небі. Дивимося, літак над нами кружляє, кружляє… Один хлопчик крикнув: «Лягай!». Полетіли бомби, ми, діти, нічого не розуміли, розбіглися, хто куди. Коли все скінчилося, пішли подивитися, де бомба впала. А там така яма, що будинок умістився б. Хтось розважливо зауважив: «Ти дивися, без лопати, а як швидко яма викопана!»
Голодно було після війни, скрізь розбиті танки бовваніли, руїни, а працювати треба. Збирали щавель, мили, м’яли та смажили плачинди зі щавлем, а потім – у поле. Працювали важко, сонце пекло, води попили – й знову працювати до заходу сонця.
Так стомлювалася, що, повертаючись додому, іноді віталася то з бур’яном, то зі свинею. Темно, стомлена… важко було. Відпочинку не знали. На пайок давали кілограм макухи, трохи борошна», – згадувала Зінаїда Олексіївна.
Домнікія Павлівна Китикар мешкала в селі Гидирим, у 1944-му їй було 15 років. Коли румуни прийшли в село, то порізали всіх колгоспних свиней.
Зі спогадів: «Партизани прийшли голодні. Тато приніс їм їжу, і за кілька хвилин її вже не було. У нас був бик. Партизани зарізали його. Батько всю ніч потроху варив і по одному годував гостей з лісу. Один поїсть, іншого кличе.
Тяжко було відновлювати колгосп, чоловіків не було, тільки одні підлітки, діти та старі. Я на єдиному коні возила в поле воду в бочці, спочатку наберу відер 10, а потім і цілу бочку. Сіяла я також пшеницю – по 70 гектарів, по півгектара за день косила. Закінчилися жнива, а зерно здавати державі нема кому. Набирала мішки, закидала до машини, відвозила, знімала мішки. Щодня встигала робити по дві ходки. Ось так ми працювали тяжко. Чоловіки не вірили, що я стільки працювала».
День у день наші герої здійснювали свій подвиг. І навіть війна не владна над потягом до життя, не завадила радіти, любити та сподіватися, що завтра знову засяє сонце, що завтра таки настане. З цими думками йшли в поле, копали окопи.