На Тираспольському Меморіалі Слави щорічно 15 грудня згадують видатного державного діяча і патріота Придністров’я Миколу Iвановича Остапенка. У 90-ті він стояв біля джерел заснування республіки. Цього року йому виповнилося б 70 років.
Скупі архівні дані свідчать про те, що народився він у 1953 в селі Кіцкани Слободзейського району Молдавської РСР. За національністю – українець.
На історичному порталі ПМР можна більш детально ознайомитися з діяльністю М. І. Остапенка. Зокрема, там же повідомляється і про те, що його батьки цілими днями працювали в колгоспі, а старшій сестрі Валі доводилося брати маленького Колю з собою до школи, в яку вже як учень він вирушив у віці шести років. Навчався добре, йому все подобалося, а заодно і мрія з’явилася – стати вчителем. Її він утілив у життя, коли в 15 років вступив до Кагульського педагогічного училища імені А. С. Макаренка, а в 1981-му – до Кишинівського державного університету імені В. І. Леніна за спеціальністю «викладач історії та суспільствознавства».
Трудову діяльність Микола Іванович розпочав за розподілом у 1972 році вчителем початкових класів у селі Баурчі Чадир-Лунгського району одразу після закінчення Кагульського педагогічного училища. Після демобілізації з лав Радянської Армії працював заступником директора з навчально-виховної роботи у восьмирічній школі села Ялпуг Чимишлійського району. З 1976 по 1984 рік – учителем історії та суспільствознавства в школах № 1 і № 3 села Кіцкани. Ще в інституті познайомився Микола Іванович зі своєю майбутньою дружиною Валентиною, зіграли весілля, а в 1982-му в них народився син Олександр.
Депутатом Кіцканської сільської Ради народних депутатів М. Остапенка обрали 1984 року, а на першій сесії його затвердили заступником голови виконкому сільради. Було йому тоді всього 32 роки, але і сьогодні про Миколу Івановича в Кіцканах згадують, як про дуже спокійну, витриману, уважну людину, яка багато встигла зробити для рідного села. У Кіцканах тоді встановили новий Меморіал Слави, упорядкували вулиці, почалося відродження Ново-Нямецького монастиря.
У грудні 1990-го М. Остапенко став головою виконкому Слободзейської райради. Юрій Затика так згадував про цей час: «Після обрання на цю посаду він буквально підкорив усіх своїм спокоєм, упевненістю, мисленням, стриманістю, і, найголовніше, умінням чути того, з ким говорив – з приватною особою, на мітингу або на сходах села. Його завжди зустрічали тільки оплесками. Це був справжній лідер, який розумів прагнення свого народу, і він зумів підняти людей на праве діло і згуртувати їх».
Напевно, цілком закономірним стало і те, що в лютому 1990 року Миколу Івановича обрали народним депутатом. Він вірив людям, а люди вірили в нього, свого односельця. І він їх не підвів. На сесії в Кишиневі народний депутат завжди голосував так, як підказувала йому совість, так, як наказували йому виборці.
Згодом розпочався складний, переломний період в історії всього Радянського Союзу, не оминула ця доля і Придністров’я. Громадянам довелося визначатися: ховатися за чиїсь спини або відкрито стати на нелегкий і небезпечний шлях боротьби з несправедливістю. Придністровські депутати вирішили покинути свої місця в парламенті Молдови, а місцеві референдуми в містах і районах Придністров’я підтвердили єдиний вихід для нашого народу – створення власної держави, яка зможе його захистити. Вільне волевиявлення придністровців сприяло створенню Придністровської Молдавської Республіки. М. Остапенко також сприйняв цю ідею з натхненням.
«Він був лідером нашого руху за визнання ПМР, а для мене особисто ще й бойовим товаришем, і наставником, і керівником опору націонал-фашизму Молдови в Слободзейському районі. Він входив до складу Комітету з оборони. Коли проводили референдум про незалежність Придністров’я, ми, прості люди, збиралися для охорони виборчих дільниць і супроводжували урни з бюлетенями», – згадував на одному з мітингів голова Спілки захисників Придністров’я Слободзейського району Андрій Звягінцев.
Анна Захарівна Волкова у своїй промові, присвяченій пам’яті М. Остапенка, сказала: «Особистість в історії тільки тоді особистість, коли за нею йдуть люди, коли вона діє відповідно до того, що живе в душах і серцях людей. Микола Іванович повною мірою відповідає цій характеристиці. Я в одному з віршів колись написала: «…любив людей і помер за людей». Саме так воно і було. У нашій пам’яті він, звичайно, назавжди. Його ім’я залишиться в історії».
Микола Іванович Остапенко став першою жертвою в боротьбі за Придністров’я. Йому було всього 38 років. Він загинув 30 квітня 1992 року в результаті терористичного акту групи «Бужор», яка впритул розстріляла його службовий автомобіль на виїзді з села Карагаш. У Молдові цих убивць зарахували до національних героїв і нагородили орденами.
Глава держадміністрації Слободзейського району в день пам’яті М. Остапенка навесні цього року зазначив: «Микола Іванович заслуговує, щоб про нього завжди говорили й пам’ятали. Він одразу зміг розібратися в тій непростій ситуації початку 1990-х, адже не кожному тоді все було зрозуміло. Він конкретно позначав небезпеку виниклої ситуації, був порядною і сміливою людиною. Очолював цей рух, ніколи не перекладав відповідальність на інших, і невипадково, що перший напад був на нього».
Микола Остапенко похований на Меморіалі Слави в центрі столиці Придністров’я. Він нагороджений орденом Республіки (посмертно). На його честь в с. Кіцкани названа вулиця.
Згадуючи в день народження одного з засновників Придністров’я М. І. Остапенка й аналізуючи його діяльність, з упевненістю можна констатувати, що в нашій державі робиться все можливе для того, щоб зв’язок між поколіннями й данина поваги до творців республіки зберігалися. Молоде покоління придністровців ніколи не повинно забувати тих, хто дав їм можливість говорити рідною мовою, жити в мирі та злагоді всьому придністровському суспільству.
Ганна ЛАЗАРЕНКО.
Фото IA» Новости Приднестровья».