Подорож з Дідом Морозом
Мишко прогулювався засніженим лісом і несподівано побачив свіжі сліди. Вони надзвичайно зацікавили його: хтось зовсім недавно пройшов тут у великих-превеликих чоботях.
– Хто б це міг бути? Невже Дід Мороз?!
І дійсно, незабаром хлопчик побачив вдалині Діда Мороза.
– Ти здивований, юначе, тим, що бачиш мене тут? – запитав Дід Мороз захеканого Михайлика. – Та у мене ж є чарівна швидкохідна хмара, що в одну мить переносить у будь-яке місце. Хочеш політати на ній зі мною?
От тобі й на! Та хто ж це може відмовитися від такої привабливої пропозиції?! Дід Мороз посадив хлопчика поруч із собою на пухнасту хмару, і вони крізь синяву ночі полетіли над засніженими горами та долинами. Хмара то стрімко злітала вгору, до яскравих зірок, то опускалася, торкаючись верхівок пухнастих ялинок. Що то була за незвичайна, дивна і чарівна подорож!
Незабаром внизу заблищали вогники великого міста. Всі діти по домівках уже давно прикрасили свої ялинки й тепер чекали подарунків Діда Мороза. Усе було б добре, тільки от усі камінні димарі, на превеликий жаль, виявилися закриті. «Як же потрапити в будинки, щоб залишити подарунки? Невже малюки так і не дочекаються їх?» – захвилювався Мишко.
– Не турбуйся, краще уважно дивися, як я все спритно зроблю, – сказав Дід Мороз, немов прочитавши думки хлопчика, і розкидав із хмари безліч маленьких різнокольорових парашутиків з подарунками. До кожного з них був прив’язаний аркуш з ім’ям дівчинки або хлопчика. Парашутики повільно опускалися на місто…
– Не хвилюйся, – заспокоїв Михайлика Дід Мороз, – унизу всі парашутики зустрінуть домовички й рознесуть подарунки дітям.
Мишкові дуже хотілося продовжити це чудове подорожування з Дідусем Морозом… аж раптом він несподівано… прокинувся і зрозумів, що все це йому, на жаль, тільки приснилося.
– А де ж мій подарунок? Чи встиг домовик принести його? – голосно запитав хлопчик, згадавши свій незабутній чарівний сон.
Схопившись із ліжка, малюк підбіг до ялинки: яке щастя! Подарунок у блискучій обгортці вже лежав на своєму місці.
«А хто знає, – подумав задоволений Мишко, – можливо, те, що я бачив уночі, зовсім і не сон було?!»
Новорічна ялинка
Ось ялинка на узліссі,
Новорічне свято в лісі.
Згуртувались звірі в коло,
Прикрашають все навколо:
Заєць вішає морквину,
Їжачок несе калину,
Вовк ліхтарики приніс,
Кольорами грає ліс.
Білка вішає для втіхи
Позолочені горіхи.
Ведмежатко – пряники
Та смачні медяники.
А лисиця-витівниця
Тільки ходить та гордиться:
– Святкувати нам вже час,
З Новим роком, друзі, вас!
Неслухняні санчата
От і настала красуня-Зима. Пора веселих розваг і чарівних новорічних свят. Узяв Миколка свої санчата та й давай кататися, з гірки мчати! Летить, аж дух захоплює!
Ого-го! – кричить від радості.
Побачив це кіт Васько, що сидів на лавці. От заманулося і йому на санчатах покататися. Так кортить, що аж на місці всидіти не може! Бо вже має п’ять років, а на санчатах ні разу не катався! А попросити Миколку ніяк не насмілиться, соромиться. Е, ні! Посміховиськом Васько нізащо не буде!
І вирішив він, що, коли звечоріє і Миколка піде додому, візьме санчата та й покатається.
Так він і зробив: узяв саночки й потягнув їх до гірки. Вмостився зручненько, відштовхнувся лапою, й понеслися сани з гірки, мов та блискавка.
Васько такого не очікував. Думав, що їхатиме собі поволі, та й роздивлятиметься зірки й пейзажі, й мріятиме про щось своє, котяче. Аж тут, на тобі! Летять сани, мов вітер. Злякався Васько, вуха притиснув, очі витріщив, лапами в сани вчепився: «Ня-я-я-я-в!»
Ба-бах! – врізалися сани в дерево й зупинилися. А Ваську ще й снігом притрусило.
Вибрався він із кучугури, сидить переляканий, на сани дивиться.
– Якби я знав, що ви такі неслухняні, зроду-звіку не взяв би вас! – сказав Васько, косо позираючи на санчата. Ледве витягнув їх на гірку.
З того часу перекортіло котові з гірки кататися.
Ольга ЗУБЕР.
Сніжна шубка
– Цього року, напевно, буде багато снігу, – бурмотіла мала Софійка, уважно дивлячись у вікно.
Рудоволоса дівчинка з веснянками на носику, що гарно прикрашали її, довго не могла заспокоїтися, вона вже так близько притулилася до вікна, що могла видушити скло. Все роздивлялася на сніг, який летів і летів, ніби хтось сипав його з відра, сніжинки зачіплювалися то за дерево, то за паркан.
– І ще летить, і ще летить! – раз по раз повторювала дівчинка.
– Ти що, сніжинки рахуєш? – посміхаючись, запитала онуку бабуся.
– Ні, я з ними розмовляю! У нас є свій секрет. Бабусю, ти тільки подивися, як гарно. Сніг своїми маленькими лапками до всього чіпляється, він якийсь казковий, а можливо чарівний?
– Можливо, – погодилася бабуся.
– Ура! Придумала! Я хочу з ним зустрітися! Він мені теж подарує білу шубку – таку м’якеньку-м’якеньку, пухнасту, як он на тій гілочці, що нахилилася до горбочка! А, можливо, і ще кращу! Бабусю, я вже одягаюся, сніг мене чекає, я з ним домовилася!
– А зі мною ти домовилася? – запитала бабуся.
– З тобою – ні! Але ж ти – своя, а сніг – чужий! А раптом я не встигну?
– Зима тільки почалася, знаєш, скільки ще снігу буде? Ще ого-го, які намети насипле-намете!
У хаті запахло смаженими дерунами з часником, і тільки кішка Булка на них звертала увагу, плутаючись у бабусі під ногами, заглядаючи в очі й деколи своїм ніжним «няв» випрошувала собі обід.
– Софійко, а деруни зі сметаною я для кого смажу? Для Булки?
– Бабусю, я вже не встигаю! Ти розумієш? Деруни зачекають, а сніг утече!
Бабуся тільки головою похитала – отак завжди…
Відчувши образу бабусі, дівчинка швидко повернулася до столу, схопила декілька дерунів, гарячими засунула в кишеню і побігла надвір – ловити маленькими пальчиками сніг. Сніжна курява, ніби навмисне зачіпала малу, густим намистом сідаючи на шапку та шубку, то здіймалася вгору, мов рій непосидючих білих мух. Далеке «у-у-уууу» прилітало разом із вітром, розпорошуючи всюди сніг.
– Ура, ура! – вигукувала Софійка і підстрибувала, як зайчик. Вона так захопилася снігом, що не відчула, як її одяг з ніг до голови став увесь білим. Білий комочок біг, падав, радів, аж поки не посковзнувся з невеличкого горбочка і не з’їхав на шубці донизу.
– Овва… яка в мене біла шуба! Це ж така, яку я хотіла. А я і не помітила, що сніг мені такий дарунок зробив! Піду, покажу бабусі, похвалюся.
Турботлива бабуся дивилася у вікно на щасливу внучку й раптом почула радісний голос:
– Бабусю, бабусю, я ж казала, що сніг подарує мені білу шубку! – швидко відкриваючи двері, голосно кричала мала. – Подиви-
ся, яка я красуня! А ти казала «зачекай», а сніг міг обійти наш двір
і якійсь іншій дівчинці зробити такий гарний подарунок! Я тепер буду одягати свою шубку кожен день, аж до самого літа! Бабуся стояла посеред хати й тільки посміхалася, дивлячись, як маленькі ниточки снігу перетворювалися на водяні краплинки.
– Ой, деруни! Не знявши рукавички, дівчинка засунула руку в кишеню і дістала зім’ятий млинець… Один за одним смаколики потрапили до Софійчиного ротика…
– Смачні, бабусю, деруни! Дуже смачні!
Сніг на шубці поступово розтавав, і біла шубка ставала чорною. Не звертаючи на це уваги, мала раділа і шубці, й дерунам.
А головне – бабуся не сердилась, адже вона так її любить!
Юлія ХАНДОЖИНСЬКА.