Подорож у сиву давнину
Придністров’я і досі є загадковою державою для багатьох жителів інших країн. Його немає на карті, але саме це іноді й вабить сюди мандрівників.
Пам’яток – архітектурних і природних, давніх і сучасних – у нас є доволі багато. Отже, є на що подивитися і чим захопитися. Наприклад, Бендерська фортеця, Єкатерининський парк, Дубоссарська ГЕС, Ново-Нямецький монастир у селі Кіцкани, заповідник «Ягорлик», мальовничі села Строєнці та Рашків тощо. Та всі вони давно на вустах і вже прийняли численних гостей.
Однак, є й такі місця, що можуть здивувати не тільки туристів, охочих краще ознайомитися з історією та природою Придністров’я, а й самих придністровців, упевнених, що вже все тут знають і бачили. Точно можу сказати: ні, ще не всіма придністровськими стежками пройшлися навіть мої земляки.
Запрошую вас, наприклад, відвідати село Вихватинці Рибницького району, де збереглася стоянка первісної людини. У Придністров’ї це одна з найдавніших пам’яток палеоліту – Рипа Мафтея. Таку назву кам’янистий яр дістав на ім’я пастуха. Випадково 1901 року він натрапив на стародавню стоянку. Цей грот зі слідами великих кісток та знарядь праці свідчить про те, що 200 тисяч років тому на цих теренах жили давні люди – неандертальці та кроманьйонці. Грот на той час рятував їх від негоди.
У часи Великої Вітчизняної війни під час риття траншей та копання землянок поблизу села Вихватинці був розритий могильник. У різних місцях були виявлені людські кістки, а також розписний посуд. З 1947 року там розпочали планомірні розкопки. Врешті, було вивчено площу близько 900 м2, відкрито 63 поховання. Так у селі з’явилася археологічна пам’ятка «Вихватинецький могильник».
Пізньотрипільський могильник розташований на високому мисі, утвореному лівим берегом Дністра та двома глибокими ярами на західному схилі його центральної частини. Витягнутий з півдня на північ, він здавна був забудований та зайнятий присадибними ділянками мешканців села. Це територія площею 600 – 700 м завширшки та 1 000 м завдовжки. З західного боку вона обмежена річкою Дністер, зі східної – яром Вермітка, який пролягає паралельно з річкою і впадає в яр Рипа Мафтея, що обмежує мис із південного боку.
Трипільці в ранній період розвитку цієї культури нерідко ховали своїх померлих під підлогою житла. Первісні люди вважали, що після смерті вони залишаються серед своїх родичів. Отже, наприкінці розвитку трипільської культури з’являються місця общинних поховань мертвих – могильники. Припускають, що на невеликій відстані від могильника було розташовано кілька трипільських поселень. Люди, які жили в них, очевидно, хоронили там своїх покійників.
Трипільський могильник міг бути місцем поховання кількох родових груп, поєднаних між собою спільними узами. До речі, під час поховання надавалася особлива увага позі. Наприклад, досить характерним було розташування тіла зазвичай на лівому боці, в скорченому стані, руки сильно зігнуті в ліктях, ноги – в колінах. Така картина нагадує людину, що спокійно спить, або положення плода в утробі матері. Можливо, така поза пов’язана з культом Великої Небесної Матері, в лоно якої поверталися, за уявленнями трипільців, померлі. Стародавні люди розуміли смерть як непробудний сон, який переносив їх в інший світ, де людина продовжувала своє первинне земне існування. Тому в могилу клали все, що належало їй за життя.
У всіх могильниках був різноманітний глиняний посуд, спочатку, імовірно, наповнений їжею. У дитячих похованнях знайдено багато глиняних статуеток та два брязкальця. В одному з найбагатших за кількістю предметів поховань лежав скелет чоловіка приблизно 60-річного віку. Біля нього було 25 предметів, зокрема начіс, крем’яні вкладиші серпів, глиняне пряслице, кістяні проколи, шило, гарпун, рогова мотика, крем’яні відщепи, підвіски з кабанячих ікол тощо. В інших чоловічих похованнях знайдено чотирикутне шило, кістяний кинджал, кам’яну сокиру з дерев’яною рукояткою з верби з мідними клинами та оболонкою. Після поховання могили засипали землею та іноді позначали закладками з кам’яних плит.
Слід зазначити, що за роки розкопок тут знайдено досить багато предметів. З них створили велику колекцію різноманітного інвентаря, яка зберігається в музеї Кишинева ще з часів Радянського Союзу. Так була прочитана одна зі сторінок найдавнішої історії села. Ті предмети повсякденного вжитку трипільців, що дійшли до нас, розповіли про їхнє життя, побут, про те, чим вони заповнювали своє дозвілля, у що вірили.
Вихватинецька археологічна пам’ятка багато років перебуває під охороною держави. Біля неї встановлений монумент зі сценами збирання, полювання, виготовлення примітивних знарядь праці та життя людини кам’яного віку. На пам’ятній плиті написані вказівки про те, що на цій території забороняється видобування каменю та глини.
Коли я вперше почула про цю пам’ятку, звичайно, мені, як любителю історії, захотілося більше дізнатися про трипільців, про тогочасну культуру. Виявилося, що трипільська культура – це археологічна культура часів енеоліту. Вона належить до XXXVIII – XXVI ст. до н. е. Дістала свою назву від поселення, відкритого і дослідженого українським археологом Вікентієм Хвойкою в 1890 р. поблизу с. Трипілля на Київщині. Поширена на землях лісостепової й частково степової смуги Молдавії та Східної Румунії. Деякі відкриті поселення займали площу 300 – 400 га, мали радіально-концентричне вуличне планування і були густо забудовані. Деякі будівлі були двоповерховими, складалися з кількох кімнат, мали великі глиняні печі. Господарство трипільців динамічно розвивалося. Спочатку домінувало осіле скотарство за наявності мотичного землеробства. Згодом різко зросла роль хліборобства з застосуванням тяглової сили тварин, розвинулися ремесла. Трипільці пройшли тривалий етап соціального розвитку – від невеликих родів і племен із сильними традиціями вшанування жінок і культу Матері-землі до скупчень великої кількості населення у великих селах протоміського типу, виділення різних категорій населення, що культивувало ремесла. Вони опанували різні форми мистецтва, зокрема розпис мінеральними фарбами приміщень, глиняного посуду. Багато дослідників вважає, що традиції трипільської культури існували і в подальші часи, збереглися в традиційній народній культурі українців (тип жител, розпис будинків і посуду, орнамент вишивок, писанок тощо).
Особливістю трипільського суспільства була заможна соціальна рівність. Цікаво, що поміж будівель їхніх стародавніх поселень (дивовижний факт!) археологи не знайшли жодної адміністративної споруди. Це може бути свідченням високого рівня самоврядності трипільців або в цьому суспільстві всі добре знали хто, що і як має робити.
Ось такі цікаві факти пов’язані з нашою місцевістю, яка (я в цьому впевнена) зберігає ще багато таємниць. Тож не забуваймо, що це наша історія. Вивчення її в цілому, у комплексі умов географічних, економічних та епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом із тим указує нам подальший шлях розвитку.
Звичайно, з часів проживання трипільців на наших теренах минуло дуже багато часу, і природа зробила свою справу, та все одно залишилося багато чого цікавого. На жаль, нині монумент і грот перебувають у незадовільному стані, потребують реставрації та ретельного захисту держави. Це актуально особливо сьогодні, коли всі території Придністров’я перебувають у господарському обороті – розвивається інфраструктура, обробляються сільгоспугіддя, що може негативно позначитися на стані й збереженні пам’яток археології, а тому викликає особливу заклопотаність, оскільки їх потрібно обстежити та зберегти для нащадків.
Вважаю, якщо більше людей дізнається і почне відвідувати цю пам’ятку, то її швидше реставрують, і вона увійде до списку найбільш відвідуваних місць Придністров’я.
Єлизавета ПРИСТУП, учениця 10 класу МОЗ «Рибницька гімназія № 1».