Минають дні, ідуть роки,
Життя листки перегортає.
А біль Афгану – на віки,
В душах людей не замовкає.
Усе більше віддаляється ця війна, ховає в пам’яті минулі події 35-річної давнини, коли останній радянський солдат покинув землю Афганістану. Не втамувати біль матерів за загиблими синами, кожна сім’я зберігає пам’ять про чоловіка, який не думав про себе в країні, що зустрічала кулеметними чергами з дувалів, розривами мін і влучними пострілами снайперів.
Навесні 1995 року міська газета «Днестровская правда» писала про мітинг, присвячений шостій річниці закінчення війни в Афганістані. Мітинг зібрав разом керівників республіки, представників трудових колективів і громадськості, ветеранів-афганців, членів сімей загиблих, військовослужбовців, молодь, воїнів 14-ї армії на чолі з командувачем генерал-лейтенантом Олександром Лебедем.
Хвилина мовчання біля Вічного вогню Меморіалу Слави в пам’ять про 14 тираспольчан, які загинули в Афганістані. Розрізана червона стрічка, і перед учасниками траурної церемонії постав новий пам’ятник. Таким побачив воїна-інтернаціоналіста одеський скульптор Олександр Токарєв, втіливши його в постать із кованої міді. Юний, що враз став дорослим, солдат, який вийшов з поля бою без зброї, з опущеними руками.
Уже багато років поспіль у ці дні до підніжжя пам’ятника покладають живі квіти, над площею лунають рушничні залпи салюту, ми вшановуємо пам’ять сильних духом людей, виголошуємо промови про те, як багато вони зробили для світу, для боротьби з міжнародним наркотрафіком і тероризмом, що в той час ледь підводив голову. Як багато довелося їм пережити там і після повернення, коли тема афганської війни табуювалася, а на пам’ятниках загиблих не писали, де і за яких обставин загинув.
Загартоване в боях на чужій землі бойове братство послужило тому, що, повернувшись додому, але вже в зовсім іншу країну, воїни-інтернаціоналісти підтримували один одного. Їм було складно сприймати радикальні зміни, що відбувалися, насамперед психологічно. Часто байдужий чиновник «кидав» їм просто в обличчя: «…я тебе туди не посилав». Своєрідним захистом від цього свавілля було об’єднання афганців у громадські організації, союзи та асоціації. Вони стали віддушиною для учасників тієї війни, бо в них продовжувалося їхнє бойове братство, що загартувалося на війні в Афганістані. Головною ж метою об’єднань вважається соціальна підтримка братів по зброї, згуртованих спільними спогадами та болем.
До 30-річчя виведення радянських військ із ДРА присвятили випуск Книги пам’яті загиблих в Афганістані придністровців. На її сторінках розмістили фотографії та біографії 54 наших земляків, які полягли смертю хоробрих в афганській війні. Загалом горнило Афганістану пройшли 2 130 придністровців. Пізніше, 1992-го, ще 27 із них загинули за свободу та незалежність нашої республіки.
Ми низько схиляємо голови перед подвигом наших воїнів. Не їхня вина, що на багатостраждальній афганській землі досі немає миру, для якого вони зробили більше, ніж могли. І найкращою нагородою їм буде наша пам’ять, підтримка їхніх рідних та близьких, наша подяка за їхню мужність і беззавітне служіння Батьківщині.
ТИМ, ХТО ПОВЕРНУВСЯ, – ВІЧНА СЛАВА!
ЗАГИБЛИМ – ВІЧНА І СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ!
Світлана МОТРЮК.
Фото Марини СОВИ.