Афганська війна – героїчна і трагічна сторінка в історії Радянського Союзу і країн, що утворилися після розпаду СРСР.
Героїчна, тому що солдати, призвані виконувати інтернаціональний обов’язок, із честю служили Батьківщині. Вони не тільки воювали, а і допомагали керівництву Демократичної Республіки Афганістан: будували цивільні об’єкти, навчали дітей, лікували місцеве населення…
Трагічною будь-яку війну роблять жертви. За офіційними даними, з грудня 1979-го по лютий 1989-го в Афганістані загинуло майже 15 тисяч радянських громадян. Багато з них не були кадровими військовими, а солдатами строкової служби: 18–20-річними парубками, які ще майже нічого не пізнали у своєму житті. Їх загибель – як обламані молоді гілочки на родових деревах…
Серед полеглих на далекій афганській землі – 54 придністровці. У нашій маленькій республіці немає міста, що не оплакує загиблих у День пам’яті та слави воїнів-інтернаціоналістів. Сьогодні ми розповімо про мешканців Кам’янщини, чиї життя обірвала афганська війна.
Юрій Гаврисевич
Юнацтво його промайнуло в старовинному селі Рашків, де вчителювала після Великої Вітчизняної мати. Марія Тимофіївна трьох своїх дочок і сина виховувала так само, як і всіх школярів: у любові до рідного краю, в пошані до земляків, серед яких був і справжній герой – Федір Жарчинський.
Юрий Гаврисевич
Юра після школи закінчив технікум і почав трудовий шлях на Кам’янському консервному заводі. Молодому фахівцеві довірили важливу ділянку – він відповідав за роботу контрольно-вимірювальних приладів і автоматики. На ККЗ він зустрів свою долю – красуню-диспетчера Світлану. Комсомольське весілля відзначали всім підприємством, а потім так само дружно проводжали Юрія в армію.
Служба почалася в травні 1970-го. Здобувши спеціальність бортового механіка, Гаврисевич літав на вертольотах. Тоді й полюбив безкрайнє небо, а на землі чекала сім’я, в якій уже підростав синочок. Юрій повернувся в Кам’янку, на завод. Хто знає, як склалася б його доля, займайся він і далі виробництвом консервної продукції…
Усе змінилося, коли Юрій отримав листа від армійського наставника, який кликав талановитого учня назад у частину. Гаврисевич відчував, що авіація –його покликання, поступив у школу прапорщиків, по закінченні якої був направлений до Монголії. Служив у скрутних умовах: влітку дошкуляла нестерпна жара, взимку – суворі морози. Тільки любов до льотної справи перемагала все.
Одним із перших Юрій освоїв вертольоти нового типу і був призначений в ескадрилью, що базувалася на Кольському півострові. Потім служив у групі радянських військ у Німеччині. Там з’явився на світ другий син Гаврисевичів.
«Батько дуже любив небо, любив літати. Він часто брав нас із братом на аеродром, показував літаки та вертольоти. Ми захоплено стежили за польотами, зацікавлено спостерігали за роботою, що кипіла довкола», – поділився дитячими спогадами Олег Гаврисевич, який пішов батьківськими стопами, став військовим льотчиком.
Коли Юрія Борисовича направили в Одеський військовий округ, там якраз готували заміну для пілотів, що служили в ДРА. Рішення ввійти до цієї групи старший прапорщик Гаврисевич прийняв самостійно. Дружині, що вдарилася в сльози, сказав: «Ну, як я буду хлопцям в очі дивитися! Хтось піде вдруге, а я?..»
У серпні 1988-го він уже був в Афганістані. Як бортовий авіаційний технік вертольота Мі-8МТ здійснив 115 бойових вильотів. Чергове завдання, яке надійшло 1 жовтня, ланка успішно виконала і вже поверталася на аеродром. Коли трійка вертольотів пересікала дорогу Кабул – Газні, у другу машину влучив «стінгер». Увесь екіпаж загинув.
Марії Гаврисевич про останній політ сина розповіли офіцери Одеського військового округу, які приїхали в Рашків. Вони попросили в невтішної матері дозвіл поховати Юрія в Тирасполі – на Алеї воїнів-інтернаціоналістів.
Дмитро Жуковський
Первісток робітників Кузьминського радгоспу Сергія Устимовича й Ольги Олександрівни, що з’явився на світ напередодні 20-річчя Великої Перемоги, зростав здоровим і веселим. У призначений строк Дмитрик пішов у школу. Вчителі й однокласники до цих пір згадують, що він був учасником художньої самодіяльності, любив спорт. Життєрадісний і товариський хлопчик завжди з готовністю приходив на допомогу іншим людям.
Дмитро Жуковський
Діма, як і більшість його ровесників, зростав дуже працелюбним. З дитячих років, дивлячись з якою любов’ю батько, що працював водієм, а потім механізатором, доглядає довірені йому машину, трактор і комбайн, хлопчик зацікавився технікою. Дід Устим – тесляр за професією – навчив його майструвати.
Тож недивно, що і Дмитро обрав робітничу професію слюсаря. Освоював її в Рибницькому профтехучилищі. Учився сумлінно, і коли настав час виробничої практики, дістав направлення на Московський автоагрегатний завод, який входив в об’єднання ЗІЛ. Там він за сумлінне ставлення до праці був нагороджений почесною грамотою.
Після училища слюсаря 4-го розряду Д. Жуковського охоче прийняли на Кишинівський завод столярних виробів, та працювати йому довелося всього декілька місяців.
На початку жовтня 1983-го Дмитра призвали в армію. В Арзамасі він учився на зв’язківця. На фотографіях, присланих додому, батьки бачили дещо схудлого, по-військовому підтягнутого, гордого собою сина. Звичайне життя звичайного радянського юнака закінчилося навесні, коли після навчальної частини солдата направили для подальшого проходження служби в Афганістан.
Люблячий син часто писав батькам, а про воєнні будні повідомляв коротко: «У мене все нормально. Служба йде, як і належить, лише дуже скучив за вами, мамо і тату, ще хочу обійняти свого брата Сашка. Як він там учиться?» Просив рідних більше розповідати про сільські будні та свята, ділився своїми планами на майбутнє. Заспокоював, що служить зв’язківцем при штабі. Листи були такими теплими й обнадійливими! Восени 1985-го повідомив: «Скоро буду вдома».
Військова служба Дмитра Жуковського мала б завершитися 30 жовтня – того дня він і загинув. Вертоліт, у якому він летів на Батьківщину, підбили душмани.
Земляка, полеглого на афганській землі, ховали всім селом. Проводжали Дмитра в останню путь і зовсім ще молоді ветерани, що повернулися з тієї війни. За їх ініціативою вулиця, на якій жив Д. Жуковський, у 2009 році названа його ім’ям.
Костянтин Кіпер
У великій сім’ї Марії Микитівни та Анатолія Тимофійовича зростали двоє синів і дві донечки. Виховувалися на прикладі батьків, які, в першу чергу, прищеплювали дітям шану до праці та увагу до оточення, до людей. Старший – Костя – з ранніх років був відповідальним, мав своє коло домашніх обов’язків і за молодшими сестрами з братом приглядав.
Костянтин Кіпер
Захоплювався спортом: вранці обов’язково робив зарядку, піднімав гирю, розминався на турніках у дворі; відвідував шкільні секції та брав участь у змаганнях. Ровесники й гадки не мали, що так ґрунтовно Костя готувався до реалізації своєї заповітної мрії про десантні війська.
Закінчивши 8-й клас Кам’янської СШ № 2, поступив у Григоріопольське профтехучилище. За прикладом батька, обрав професію будівельника.
У жовтні 1986-го дружна сім’я Кіпер провела Костянтина в армію. Спочатку він потрапив у навчальну частину. У Термезі, на кордоні з Афганістаном, готували воїнів-інтернаціоналістів. Під час одного з тренувань на полігоні товариш Кості розгубився – висмикнув кільце, а гранату не кинув, забарився. Кіпер, помітивши це, вихопив із рук солдата снаряд і відкинув убік. У поспіху він спіткнувся, і граната відлетіла зовсім недалеко. Осколки нікого не зачепили, але Костю контузило. Декілька днів він нічого не бачив і погано чув, та до середини листопада наслідки травми пройшли.
Навесні 1987-го Костянтина направили в Афганістан, де вже багато років точилася громадянська війна. Додому він написав: «За мене можете не хвилюватися. Свій інтернаціональний обов’язок я виконаю з честю, своє прізвище не зганьблю». І дійсно, служив
добре. Про це свідчить лист із частини, в якому командування дякувало батькам за виховання
Костянтина – мужнього та відважного солдата, талановитого молодшого командира.
Можливо, саме ці риси й посприяли тому, що термін його служби дещо затягнувся. Звільнення заступника командира взводу Кіпера в запас планувалося вже після виведення військ з Афганістану, оскільки його підрозділ належав до складу загону забезпечення руху транспортних колон, які жорстоко атакували душмани. За 40 днів до того, як останній солдат перейшов Міст Дружби, бронетранспортер, у якому був Костянтин, потрапив під обстріл і зірвався у прірву…
ПАМ’ЯТЬ ПРО ПОДВИГ
Афганська війна – непроста сторінка нашої історії. У суспільстві до нині не існує однозначної її оцінки. Одні вважають введення радянських військ у ДРА помилкою керівництва СРСР, яка спричинила величезні втрати. Інші впевнені, що з огляду на міжнародну ситуацію, прийняте рішення було на той момент правильним, і воїни-інтернаціоналісти захистили країну від терористичної загрози.
Проте, якою б не була думка про саму війну, люди з повагою ставляться до героїв, які з честю служили там, куди їх направила Батьківщина. Одним із символів вдячної народної пам’яті стали меморіальні дошки, встановлені на фасадах Кам’янської СШ № 2, Кузьминського та Рашківського освітніх комплексів. Вони нагадують нинішнім школярам про те, що колись тут навчалися прості хлопчики, які дорослими чесно виконали свій військовий обов’язок. У цих школах і в інших навчальних закладах Кам’янщини патріотичне виховання молоді спирається на близькі та наочні приклади справжньої любові до Батьківщини, вірного служіння її інтересам.
За ініціативою співробітників районного військового комісаріату до 25-річчя виведення радянських військ з Афганістану вийшла у світ книга «Обов’язок і честь». У ній розповідається про долі 110 земляків, які служили не тільки в ДРА, а і в Єгипті, Сирії, Ємені, Ефіопії, Анголі, на Кубі.
«Воїни-інтернаціоналісти регулярно зустрічаються зі школярами та студентами політехнічного технікуму. Ділимося спогадами про службу, проводимо уроки пам’яті, присвячені полеглим товаришам. Це потрібно для того, щоб молоде покоління знало про всіх захисників Вітчизни, –
розповів про роботу з молоддю Олег Соловов, який очолює Союз ветеранів Афганістану Кам’янського району. – У День пам’яті та слави воїнів-інтернаціоналістів традиційно проводиться мітинг біля меморіалу, зведеного в пам’ять про земляків, які боронили Батьківщину в різні історичні періоди. Центральна стела присвячена ветеранам Великої Вітчизняної, плити справа та зліва – воїнам-інтернаціоналістам і захисникам Придністров’я. Меморіал є символом поколінь, поєднаних щирою любов’ю до рідного краю. Доки цей зв’язок міцний – є кому відстоювати інтереси нашої країни, піклуватися про її розвиток».
Ніна ПАНАЇДА.
Фото з фондів Кам’янського комплексу меморіальних музеїв.