Ті, хто здобув гіркий досвід служби в Афганістані, часом наголошують, що життя для них розділилося на до і після служби. Тяжкі спогади, складності адаптації до мирного життя після повернення додому, пошук сенсу в тому, що відбувалося, – все це стало частиною їхньої повсякденності. Армійськими історіями поділився з нами ветеран війни в Афганістані Iгор Вербенко.
Його розповідь про той час стосується не тільки бойових дій, а й дружби, відданості, братерства, солдатського обов’язку. Ми знову і знову порушуємо цю тему, оскільки навіть через десятиліття важливо пам’ятати про жертви тих страшних подій, а також говорити про те, які уроки ми можемо засвоїти з цього досвіду.
Ігор народився на Одещині. Звідти його призвали в армію. Тоді 18-річний хлопець не знав, що перше солдатське хрещення він здобуде на справжній війні. Тепер, будучи 60-річним чоловіком, він згадує це з особливим хвилюванням.
■ «Ми не знали, куди нас везуть. Ніхто нікому до останньої хвилини нічого не говорив. Тоді до цього було зовсім інше ставлення, близьке до таємниці. Єдине, що було на слуху, це усвідомлення, що Радянський Союз надає інтернаціональну допомогу братньому афганському народу. Те, що там відбувалися бойові дії, не афішувалося», – зазначив оповідач.
Спочатку він разом з іншими призовниками потрапив у Феодосію (Крим). Там новобранців переодягли у військову форму та перенаправили до Вірменії, в м. Кіровакан (Ванагляд). Після чого в кадрованій військовій частині Ігоря Вербенка призначили водієм, навчили стріляти з автомата. Завершальним етапом підготовки було проходження двох маршів на 100 та 500 км у колоні.
■ «Був 1982 рік. Нас переправили в Єреван і на аеродромі посадили в літак. Приземлилися ми в Душанбе. Навіть на військовому аеродромі Какайди нам усе ще не говорили про те, що нас прямують до Афганістану. Однак на той момент ми це вже чудово розуміли. Цією інформацією поділилися з нами інші призовники. Від оснащених літаків довкола на душі ставало моторошно: тривожно і страшно», – поділився воїн-інтернаціоналіст.
Військову службу йому випало проходити у 860-му окремому мотострілецькому полку в провінції Бадахшан у Файзабаді. Завдання полку полягало в охороні адміністративних будівель та аеропорту, а також супровід та забезпечення безпеки проходження колон із продовольством та допомогою для афганців.
■ «Я став заступником командира взводу постачання. Практично всі два роки перебував у Кишимі. Душмани влаштовували нам засідки, мінували дороги, а ми їм протистояли. Вперше я зрозумів, що потрапив у небезпечне місце, коли вночі моджахеди розстріляли «градами» наш гарнізон. Усе заволокло димом і піском, літали снаряди… Я не знав, куди себе подіти. Нічого подібного зі мною не траплялося. Однак я швидко звик, призвичаївся і до цього. Тож незабаром усе це стало звичайним», – згадує «афганець».
По закінченні військової служби він повернувся додому, а невдовзі переїхав до Тирасполя. Однак Ігоря Анатолійовича ще довго не залишало відчуття, що йому чогось бракує… Мабуть, то було передчуття: 1992-го війна знову наблизилася до нього, і він відчув себе у знайомій обстановці. Після придністровської війни Iгор 32 роки прослужив в органах внутрішніх справ, на пенсію пішов у званні підполковника.
■ «Згадувати минуле завжди боляче. Таке не забувається. Після армії мій світогляд докорінно змінився: куди й поділася хлопчача легковажність у вчинках, пустотливий запал, властивий юному віку. Те, що було до служби і після, поділило моє життя на дві частини. Я вважаю, що дуже важливо розповідати про ті, тепер уже далекі, події. Люди мають знати наші історії. Під час нашої розмови я згадав чимало бойових друзів. Від цього і на душі стало тепліше», – сказав Ігор Вербенко.
В Афганістані доводилося втрачати бойових товаришів. На щастя, є й ті, що вижили. Нині ветеран-афганець у WhatsApp має групу під назвою «860 окремий полк Файзабад». У ній об’єдналися побратими з усього колишнього Радянського Союзу. Ветерани афганської війни листуються, обмінюються фотографіями, згадують минуле та надають один одному необхідну дружню підтримку.
Багатьом ветеранам війни в Афганістані довелося лікувати як фізичні, так і психологічні травми. Вони залишили по собі глибокі рани на тілі і в душах людей. Та попри всі життєві труднощі й негаразди, «афганці» завжди залишаються прикладом стійкості, сили духу та честі.
Марина СОВА.
Фото автора (на фото Iгор Вербенко).