Лютий по праву вважається місяцем військових, воїнів-захисників. Декаду з патріотичного виховання в Тираспольській СШ № 7 відкрив круглий стіл «Афганська війна: погляд із ХХI століття». Про події, що відбувалися 35 років тому, про їх причини, наслідки та уроки в ході діалогу старшокласникам розповів Володимир Тетеря.
З огляду на насиченість інформаційного простору афганською тематикою, учні добре підготувалися до розгляду теми й порушували найрізноманітніші питання. Ветеран розповів, що був призваний на службу у 18 років, у навчальній частині міста Термеза дістав ґрунтовну підготовку, став кулеметником і прослужив у піхоті два роки й два місяці, захищав південні кордони Радянського Союзу в душманській провінції Гераті. Він пригадав, як важко вчився виживати в пустелі й під обстрілами, як підтримував фізичну форму, щоб долати гірські переходи з важкими рюкзаками, як радів листам із рідного дому і переживав втрату товаришів.
Звичайно, учнів цікавило, як вдавалося подолати страх під час обстрілів та в сутичках із душманами.
«До страху не можна звикнути, але він раптом зникає, коли починаєш діяти: розум і тіло, весь організм спрямовані на самозахист. У небезпеці людина швидше мислить, оцінює ситуацію і приймає рішення», – пояснив кулеметник-афганець.
Юнаків цікавили взаємини в колективі: солдат і офіцерів, «дідів» і новачків, а також ставлення до полонених. Умови служби, постійна небезпека згладжували дрібні непорозуміння, взаємини були дружніми, старші й досвідчені воїни завжди допомагали, навчали й оберігали молодих і необстріляних.
Доброзичливим і гуманним було ставлення радянських воїнів і до полонених, і до місцевого населення, чого не скажеш про душманів. Найбільша радість була, коли після бою чи вдало виконаної операції всі поверталися живі та здорові. Та ще листи з дому, оскільки це був єдиний спосіб зв’язку і спілкування з рідними.
Слід зазначити, що учні цієї школи з перших днів навчання потрапляють в атмосферу патріотизму та героїчності. Ні, про це не говорять голосно і з патетикою. Просто тут 37 років працювала легендарна захисниця Сталінграду Євдокія Данилевська, а з портрету на граніті на фасаді школи їх щодня привітним поглядом зустрічає випускник Iгор Гурковський. Він мріяв стати шофером, перед армією успішно закінчив курси водіїв і з радістю сів за кермо військового автомобіля.
За круглим столом старшокласники цитували рядки його листа до батьків, де він коротко повідомляв про свою службу, більше цікавився, як їхні справи та як почуваються друзі: «…пишіть, я маю знати, що з ними. За мене не турбуйтесь. У нас тут спокійно, як у Союзі. Все буде добре. Цілую, ваш захисник, а також син Ігор». Колона, в якій рухався його автомобіль, 20 квітня 1984 року поверталася з бойового завдання. Нарвалися на засідку…
Десятикласниця Ема Мартинюк з дитячих років чула про Афганістан від свого дідуся. Його призвали з Бендер, він охороняв колони з продовольством і боєприпасами, служив до 1984 року і навіть жодного разу поранений не був. Сім’я пишається своїм героєм, а він боїться тільки одного – щоб лихо ніколи не повторилося.
Для Володимира Васильовича, який дуже важко звикав до мирного життя, з криками прокидався, шукав під подушкою гранати й автомат, когось рятував, жахливі події повторилися. У 1992 році він захищав молоду придністровську республіку на бойових позиціях під Григоріополем, служив у спецбатальйоні «Дністер».
Гостя чекав і сюрприз: Настя Цуркан, учениця випускного класу запитала, чи не зустрічав він на позиціях Сергія Цуркана, може, знає такого. Дівчина бачила бойового товариша свого батька на фото в сімейному альбомі та впізнала його. Догадка її підтвердилася: Володимир Тетеря і Сергій Цуркан – товариші по зброї, захисники республіки. Так наше повсякденне життя тісно переплітається з людьми та подіями, які вже стали історією.
Надзвичайно скромний, спортивно підтягнутий, спокійний і впевнений, гість своєю харизмою відразу захопив увагу аудиторії, йому повірили. Володимир Васильович активно працює в Асоціації ветеранів Афганістану, часто зустрічається з молоддю в навчальних закладах, на екскурсіях і змаганнях, а також у літніх спортивних таборах, що працюють під егідою ветеранської організації.
З допомогою вчителя історії та суспільствознавства Марини Радулової учасники дискусії дійшли висновку, що війна завжди несе руйнування і смерть, чвари та розбрат між людьми й народами. Тож коли виникають проблеми, їх завжди треба розв’язувати мирними засобами, домовлятися за столом переговорів. Всепереможною ж завжди є любов – до матері, рідного дому і краю, до всього, що називаємо Батьківщиною. Найвищою цінністю завжди є життя людини.
Директор школи Тетяна Подплєтнєва подякувала всім учасникам круглого столу за інтерес до порушеної теми. Особливо вдячними сьогодні маємо бути ветеранам-афганцям за захист південних рубежів нашої колись великої країни, за те, що вони запобігли проникненню караванів зі зброєю та наркотиками, бандитських формувань екстремістів на територію Радянського Союзу. Нині ці проблеми, на превеликий жаль, не втратили своєї актуальності. Тому зустріч з безпосереднім учасником подій, який пройшов випробування Афганом, з захисником Вітчизни, відзначеним медалями «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу» і «Захиснику Придністров’я» є такою потрібною.
Жодна лекція, жоден майстер клас, ніщо не замінить теплого і щирого спілкування, коли не можна відвернути очей, сказати неправду, схибити. Саме це потрібно сьогодні молоді, особливо юнакам, що мріють бути надійними захисниками Вітчизни.
Олена Стефанюк.
Фото Анни ПОЛIКАРПОВОЇ.