Синій птах – це наша мрія, заради досягнення якої можна подолати будь-які труднощі. Спіймати синю птицю означає стати щасливим, відчути найвищу радість у житті, здійснити найбільшу заповітну мрію. Ми всі підсвідомо шукаємо її.
Багато професій можна назвати спадковими, тобто такими, що формують сімейні династії. Однією з них, безперечно, є акторська. Діти акторів, виховуючись в артистичному середовищі, змалку всотують атмосферу творчості й часто мріють піти стопами батьків. Це явище досить поширене, проте не обов’язкове. Наша розповідь про сім’ю служителів Мельпомени – як підтвердження, так і спростування цього правила.
Історія про одну з найвідоміших у Придністров’ї акторських династій набуває великої значущості, тому що 2024-й проголошений у Придністров’ї Роком сімейних цінностей.
Акт перший: БУДЬ-ЩО ПОЧИНАТИ ЗАВЖДИ ВАЖКО
Розкажемо про акторську династію заслуженого артиста РМ Володимира Сухомлинова та заслуженої артистки МРСР Людмили Байрактарової. Вони народилися в далеких від театру сім’ях. У Володимира Олександровича мати була акушеркою, батько – педагогом. Ще «більш нетеатральні» декорації вимальовувалися в сім’ї Людмили Григорівни.
■ «У нашій сім’ї було шестеро дітей, – написала вона у спогадах. – Я була четвертою. Мама виховувала дітей та вела домашнє господарство. Тато був дуже працьовитим, освоїв безліч професій. Він мав золоті руки: виготовляв меблі, клав каміни, робив ремонти».
Після середньої школи, переповнений грандіозними планами Володимир вступив на акторський факультет Кишинівського інституту мистецтв ім. Г. Музическу. Керувала цим першим у Молдавії акторським курсом вже відома в республіці режисер та педагог Надія Аронецька. Саме відтоді вона стала другою матір’ю нашого героя.
У 1969 році, по завершенні навчання у виші, випускники цього курсу, на якому навчалося чимало майбутніх зірок театру і кіно (заслужена артистка Росії, МРСР, народна артистка Молдови Світлана Тома; народний артист ПМР та заслужений артист МРСР Iгор Таран; заслужений діяч мистецтв ПМР Єфим Рубінштейн) приїхали до Тирасполя. Під чуйним керівництвом Надії Аронецької артисти створили свій театр. Звичайно, не останнє місце в цій команді посідав Володимир Сухомлинов.
Незабаром Надія Степанівна відкрила при театрі студію, за допомогою якої передбачала розв’язати проблему театральної масовки. Крім того, вона хотіла зробити її основою ще одного свого акторського курсу в Кишинівському інституті мистецтв. Однією з перших сюди прийшла і Людмила Байрактарова.
■ «Я, мабуть, народилася для того, щоб присвятити життя театру, – згадує Людмила Григорівна. – Мама розповідала, що в дитинстві я вбиралася в її одяг і входила в якусь, вигадану нею, роль. Усією сім’єю ми влаштовували галасливі концерти, створювали цілі спектаклі».
За кулісами Тираспольського театру відбулося перше знайомство Володимира та Людмили, яке переросло в дружбу. Потім вони почали зустрічатися, причому таємно, тому що Аронецька не заохочувала «шури-мури» в храмі Мельпомени.
Та все таємне стає очевидним. Знайшлися «доброзичливці», які донесли «мамі» про закоханих, і вона у фразі «Любити не можна працювати» вирішила поставити кому після слів «не можна».
Не послухатися закохані не наважилися і перестали зустрічатися, але не надовго. Через деякий час вони, відчуваючи нестерпність ситуації, пішли до Надії Степанівни з покаянним проханням: «Не можемо одне без одного!». Пояснили їй серйозність намірів. І незламна Аронецька змилосердилася:
■ «Якщо все так зважено й узгоджено, то нехай буде по-вашому, але весілля зіграєте тільки після того, як Люда закінчить інститут». Лише 1974-го, коли отримала диплом про вищу освіту, Людмила стала під вінець з єдиним і неповторним Володимиром.
Акт другий: КРАПКИ НАД «І» ЩЕ НЕ РОЗСТАВЛЕНІ
Життя молодої сім’ї протікало в коханні, злагоді та творчості. Вони були майже щасливі. Майже, бо продовжували шукати синього птаха. У 1976 році в молодят народилася дочка Юлія. Дівчинка росла в артистичному середовищі лицедійства. Ходити ще не вміла, а батьки вже брали її з собою до театру – на репетиції та спектаклі.
■ «З раннього дитинства Юля була театральною людиною, – згадує завідувач костюмерного цеху Клавдія Журавльова. – Я тоді працювала в реквізитному цеху, маленька Сухомлинова сиділа з нами, а мама з татом працювали на сцені. У контейнері з реквізитом ми спорудили їй щось на зразок манежу, в якому вона бавилася. Сухомлинов із Байрактаровою навіть на гастролі возили дочку з собою».
Чотирирічна Юля почала опановувати сцену. У буквальному значенні. ЇЇ дебютною роллю стала Оксанка в комедії-лубку за п’єсою Ніни Семенової «Пічка на колесі». Юля чудово співала і в наступному спектаклі «Літнього вечора» за однойменною п’єсою Олександра Шагіняна виходила на сцену в супроводі Євгена Толстова з баяном. Під його акомпанемент вона співала романс Петра Лещенка:
«Встретились мы в баре ресторана. Как мне знакомы твои черты!
Помнишь ли меня, моя Татьяна, мою любовь и наши прежние мечты?»
Третьою виставою, в якій режисер задіяв юну актрису, стала комедія Карло Гольдоні «Самодури».
■ «Я не народилася на сцені, але на ній виросла, – поділилася потаємним Юлія Володимирівна. – З дитинства була впевнена: ось тут, на сцені, справжнє життя. З яскравими фарбами, гарним вбранням, із музикою, піснями, танцями».
Юлія закінчила музичну школу, музичне училище по класу «вокал» та майстерню Аркадія Левицького на акторському відділенні ПДУ. Вже на другому курсі вона грала в окремих спектаклях Республіканського театру драми та комедії. Коли в 1997 році одержала документ про вищу освіту, в пошуках синього птаха поїхала до міста білих ночей – Санкт- Петербурга.
Першого онука Єгора Юлія подарувала батькам 2001 року. Щоправда, сімейними стопами він не пішов – працює в Москві заступником директора магазину «Сударь». Молодший Тимур – школяр. Тож крапку в акторській династії ставити зарано. Тим більше невідомо, куди спрямують стопи правнуки Володимира Сухомлинова та Людмили Байрактарової. Відродити акторську династію й шукати свою синю птицю ніхто немає права їм заборонити.
Парадокс вистави: МОМЕНТ ІСТИНИ ЗАМІСТЬ НІМОЇ СЦЕНИ
■ «Я щаслива людина. Мені поталанило з усіма: з чоловіком, дочкою, онуками. Володимир Олександрович за своєю природою сім’янин. Коли я мала ролі в серйозних спектаклях, турботи про Юлю він брав на себе. Я старалася робити так само», – написала в спогадах Людмила Байрактарова.
Як важко нам іноді усвідомити, що життя – це всього лиш мить. Того, що було, вже нема, а те, що буде, – ще не настало. Все життя наші герої шукали синього казкового птаха, а він у синьому оперенні, як символ невловимого щастя, давно вже поряд.
Олександр ЮШИН.
Фото з архіву В. Сухомлинова.