Про героїв минулих часів…
Довго не наважувався братися за цю тему. Що я можу сказати про легендарних колег, ветеранів Великої Вітчизняної війни, які не раз дивилися смерті в очі – Лемара Корзилова, Дмитра Лемберга, Бориса Челишева, Володимира Афанасьєва, Петра Данича. Однак після «днів сумнівів і тривог» знайшов-таки собі «виправдання». Хіба вони, люди-легенди, мали право відмовитися від виконання редакційного завдання чи військового наказу? Хіба вони могли розмірковувати, що запропонована тема для них дуже важка?
Їх немає поруч з нами, кожен свого часу пішов в інший світ. Та мені ніби чується, як вони звідкись здалеку по-батьківськи, жартома «кажуть» мені, колезі, який мучиться сумнівами: «Ти ж журналіст, а назвався груздем – лізь у кузов». І я «послухався», бо це мій обов’язок перед їх світлою пам’яттю.
У цій публікації я можу погрішити якимись біографічними неточностями, бо не історик і не дослідник творчості журналістів від Бога, а головне – захисників Вітчизни. Я хочу всього лише поділитися з читачами особистими враженнями та почуттями від численних зустрічей з такими відомими людьми, розповісти про те, чого в кожного зі скорботного мартирологу намагався навчитися. З чотирма героями був знайомий особисто, і цей факт частково ускладнює моє становище. «Ти ж журналіст, назвався груздем…», – згадав я і … натиснув на першу клавішу клавіатури.
Фотохронікер історії
Хрестоматійний образ Лемара Корзилова так і спонукає до використання пафосних журналістських штампів: «розвідник ГРУ», «воював у тому ж партизанському загоні, що і легендарна Зоя Космодем’янська». Навіть ім’я його і те «знахідка для журналіста», тому що утворене зі скорочень «Ленін-Маркс». Як тут утриматися від опису з дитинства знайомих почуттів, навіяних старими кінокадрами допиту героя Павла Кадочникова з фільму «Подвиг розвідника» і порівняння його з чином Лемара Павловича.
Коли ми, молоді журналісти, Олена Добржанська (Кукол), Льоша Пологов і я, намагалися «розкрутити» «Палича» на героїчний романтизм спогадів, він поблажливо дивився на нас, «молодих та ранніх», і говорив: «Який романтизм? Воювати – це важка, виснажлива робота за принципом «якщо не ти ворога, то він тебе». А кому хочеться загинути?».
Нам, народженим у середині 60-х, така відповідь була незрозумілою, це треба було відчути на власній шкурі. Звичайно, ми, на той час молоде покоління журналістів, як любив характеризувати нас Лемар Павлович, «борзописців», з пієтетом ставилися до його військових заслуг, але не могли уявити себе 18-річними, що сидять десь у підмосковному лісі в засідці у 30-градусний мороз. Слухаючи його, ми весь час подумки запитували себе: «А я зміг би так?» Більшою мірою ми обожнювали Лемара (іноді під добрий настрій, він дозволяв «жовторотим» називати його ось так по-простецьки, тільки на ім’я, й підозрюю, що йому і самому це подобалося) як фотокореспондента. Наше головне професійне призначення – готувати публікації в газету, але ж написати цілу історію можна всього одним «відбитком миті». Цим мистецтвом Лемар Корзилов володів досконало. Його художньопубліцистичні фотороботи особисто для мене були справжньою знахідкою, оскільки наприкінці 80-х – початку 90-х я працював відповідальним секретарем газети «Днестровская правда», яка соєю славою багато в чому завдячувала професійній майстерності Корзилова. Не треба було писати 100 рядків, потрібно було тільки «зловити момент» фотооб’єктивом. Знімки Корзилова на перших сторінках ставали окрасою будь-якого номера міської газети, а вже до свят – для відповідального секретаря це був Божий дар.
Лемар Павлович усією професійною творчою діяльністю довів, що він – справжній хронікер рідного Тирасполя, особливо любив знімати таких як сам ветеранів, що пройшли «довгими дорогами війни». Таке враження, що це було його особистою вдячністю за завойований товаришами по зброї мир. І фотограф, і його модель немов «говорили однією мовою», вони розуміли одне одного з півслова, з напівнатяку, півпогляду, адже вони – переможці, люди, які в житті багато пізнали, товаришів на полі бою втрачали. З такого магічного взаєморозуміння з героями знімків і народжувалися фотошедеври Лемара Павловича.
З роками Палич почав втрачати зір («приціл збивається» – жартував невесело), але ж він був його головним робочим інструментом. Він хотів підлікуватися, щоб і далі працювати так, як працював завжди – талановито і самовіддано. Та як його не вмовляли друзі, колеги – навіщо тобі у твої роки операція – він був непохитним. Такий приклад самопожертви – зразок служіння професії.
Лемар Корзилов залишив нам у спадок найдорожче, що було в його житті, – фотознімки. Він чуттям художника передбачав, що вигляд Тирасполя змінюватиметься, тому і реалізував проект «Точка зйомки одна і та ж». Багато локацій міста збереглися нині тільки на його фотографіях… а сам він – у наших серцях.
До багнета він прирівняв перо
Багато років я знав солдата Другої світової війни, маститого журналіста Дмитра Веніаміновича Лемберга. Початок Великої Вітчизняної війни припав на його повноліття. Однак не це було головним спонукальним мотивом до того, щоб стати в один стрій з усією країною, коли «Батьківщина-мати кличе». На цей час припав і початок журналістської діяльності кореспондентом окружної газети десь на краю землі, в Заполяр’ї. Саме туди послала офіцера Лемберга Батьківщина. Він був із тих, про кого поет сказав: «До багнета прирівняли перо». Ось так, кожен на своєму місці й наближав для всієї Європи, всього світу перемогу, наближав мир.
Не легше було сучасникам Дмитра Веніаміновича, коли вони почали відновлювати зруйновану війною країну. Такі, як Лемберг, багнет-перо змінили на кирку-перо. Воно скрипіло і скрипіло, «розповідаючи» про трудові будні робітників і колгоспників Радянської Молдавії. Журналісту довелося попрацювати в «районках» і міських газетах, поки майстерність і професіоналізм не вивели його на нову орбіту – республіканську: Дмитро Лемберг став власним тираспольським кореспондентом головного періодичного видання МРСР «Советская Молдавия».
Тисячі, десятки, сотні тисяч, мільйони рядків про життя другого за величиною міста республіки за десятиліття творчого життя лягли на газетні сторінки. Десятки, сотні, тисячі героїв публікацій, про які всім нам розповів Лемберг. І під якими тільки псевдонімами не публікувався Дмитро Веніамінович: Л. Дмитрієв, Д. Веніамінов – у кожному матеріалі вгадувався тільки йому властивий фірмовий публіцистичний стиль. Не тільки, як кажуть журналісти «що, де, коли», але і як, і яким чином.
Особливо йому вдавалося «розговорити» представників «керівного стану», «червоних директорів» – Ігоря Смирнова, Анатолія Большакова, Анатолія Блашку, Анатолія Белітченка, В’ячеслава Кожеваткіна, Фелікса Крейчмана, Олега Баєва, Євгена Пушняка і багатьох, багатьох інших. З ним вони чомусь «ділилися секретами», напевно тому, що бачили в ньому рівню, людину, яка досконально розбирається в економіці та виробництві.
Останні роки життя Дмитро Лемберг віддав газеті «Днестровская правда». У цей період новою гранню «заграв» ще один його талант – уміння підтримувати зворотний зв’язок з читачами. Він не просто, як ми говоримо, «обробляв» листи, що надходили до редакції, він, немов старатель, переробляючи тонни словесної руди, виявляв золоту піщинку, що називається «чіпляв тему».
Далі все розвивалося, як у старій газетній рубриці «Лист покликав у дорогу». Скільки таких «відряджень» за найактуальнішими для тираспольчан, придністровців темами потім виливалися в гострі, полемічні матеріали, тепер уже й не злічити. Всі вони – в пожовклих підшивках «Днестровки», в них – наша спільна біографія, наша історія.
Наш колега помер теж, як воїн – 23 лютого, в День захисника Вітчизни. За труною з червоними гвоздиками в руках ішли ті, хто безмежно вдячний Дмитру Веніаміновичу за уроки мужності, уроки професіоналізму та уроки життя…
Сіль землі, її сутність
Так характеризують ще одного нашого іменитого земляка – Петра Хрисанфовича Данича – всі, кому пощастило бути знайомим з цією неординарною, самобутньою людиною. Уродженець Незавертайлівки, він усього один раз надовго виїжджав із села. Їхав на війну з фашистами, громив ворога в Молдавії, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщині.
На війні він не тільки воював, а й описував те, що бачив і в чому брав участь сам. У перервах між боями Данич буквально «на коліні» все побачене і почуте записував у пошарпані зошити, вів військові щоденники. Частина з них публікувалася в дивізійних і окружних багатотиражках. Пізніше ці записи лягли в основу сюжетів його оповідань і повістей про «героїв минулих часів». Перші ж літературні досліди (вірші молдавською мовою) Петра Данича, який згодом став класиком придністровської національної літератури, були опубліковані ще до війни, в 1939-му в збірнику «Весна», виданому в Тирасполі – тоді столиці МАРСР. Потім були й колективні збірники, й авторські.
Коли солдат повернувся до рідних сільських пенатів, усе життя вчителював там. Через його уроки пройшла вся Незавертайлівка, не одне покоління жителів цього найпівденнішого населеного пункту ПМР вчилося у Петра Хрисанфовича доброті, щирості, відкритості. Він дав путівку в життя тисячам односельців, які з часом прославляли рідне село в різних куточках світу. Данич – відмінник освіти СРСР, заслужений працівник ПМР, удостоєний ордена Пошани.
Трепетне ставлення до спадщини предків, історії рідного села спонукало вчителя до створення місцевого музею,в якому він багато років беззмінно працював хранителем. Він був не просто хранителем за посадою, а й охоронцем (за покликанням) духу рідної Незавертайлівки. Педагогічну та музейну діяльність учитель уміло поєднував з письменницькою та журналістською. І знову головними героями його літературних творів ставали або земляки, або ті, з ким солдат Великої Вітчизняної воював пліч-о-пліч. От як писав про П. Х. Данича почесний громадянин с. Незавертайлівки Володимир Афанасьєв: «Усе, про що пише Петро Данич, талановите і щире. Це його біографія та біографія його ровесників, тих, хто разом з ним брав участь у боротьбі за незалежність нашої Батьківщини».
Уродженці села згадують, з яким захватом та магічною любов’ю Данич ставився до виноградної лози, без якої важко уявити собі справжнього представника молдавського етносу. Тому і вийшов з нього майстерний винороб. А ще односельці знають Петра Хрисанфовича, як найактивнішого учасника місцевого вокального ансамблю «Марица».
Напередодні всенародного свята – Дня Перемоги – згадаємо про мільйони солдатів Великої Вітчизняної. Загиблих на війні й тих, що вижили в ній, але пішли від нас пізніше. Згадаймо і пом’янімо… Поки ми пам’ятаємо – вони будуть поруч з нами. Розповідь ще про двох воїнів-журналістів читайте в наступному номері.
Сергій МЕЛЬНИЧЕНКО.