Травень щедрий на «червоні дні» в календарі. Серед них – свята світового та державного масштабу, релігійні та професійні. З радянських часів поряд стоять День друку і День радіо.
У Придністров’ї збереглася традиція відзначати професійне свято газетярів 5 травня, а представників різних галузей зв’язку – сьомого. У ці дні на державному рівні вшановують працю кращих журналістів, зокрема репортерів, кореспондентів, редакторів, дикторів і ведучих передач, а читачі, радіослухачі, телеглядачі адресують щирі поздоровлення та побажання колективам тих засобів масової інформації (ЗМІ), які заслужили їхню довіру та любов.
Така увага обумовлена значенням ЗМІ для суспільства, адже мас-медіа не тільки повідомляють населенню про найважливіші внутрішні та зовнішньополітичні, соціально-економічні, культурні, спортивні та інші події, забезпечуючи тим самим гарантоване Конституцією право громадян своєчасно одержувати повну і достовірну інформацію. Важливу роль відіграють ЗМІ у створенні позитивного іміджу держави на міжнародній арені. Особливе значення має цей аспект для При-
дністров’я, яке все ще не визнане світовою спільнотою і мусить проривати інформаційну блокаду.
У такій ситуації наші мас-медіа працюють із моменту створення ПМР. Наприкінці 1980-х – початку 1990-х саме вони допомогли мешканцям лівобережжя Дністра об’єднатися в боротьбі за свої права і захистити від озброєних агресорів молоду республіку. Упродовж трьох подальших десятиліть журналісти не тільки створювали літопис молодої країни, а й надихали придністровців на плідну працю в ім’я її розвитку. Розповідали про таланти та досягнення земляків і згадували великі подвиги предків, поєднуючи міцними узами спорідненості різні покоління. Базуючись на історичній спадщині та міцному фундаменті з легенд і традицій, допомагали виховувати юнацтво в любові до рідного краю та зробили значний внесок у складний процес об’єднання представників різних національностей і конфесій в єдиний придністровський народ.
Сьогодні, напередодні професійних свят і ще однієї важливої травневої дати – 30-річчя створення Спілки журналістів Придністров’я, розповідаємо читачам «Гомону» про колег, які працювали в непросту пору становлення придністровської державності.
Фундатор першої республіканської газети
Наша газета стала першою республіканською. Вона була заснована в 1991-му, а вже 1 січня наступного року вийшов у світ «Гомін» за № 1. Унікальність видання не тільки в цьому. На відмінну від своїх молодших сестер (газет «Приднестровье» та «Адевэрул Нистрян»), заснованих керівництвом ПМР, це дітище однієї людини, що зуміла знайти однодумців і захопити їх своєю ідеєю.
Михайло Чернега – творець, для якого журналістика була покликанням, кавалер багатьох нагород, зокрема й ордена «За заслуги». Сам він першими своїми літературними творами, пробою пера вважав… листівки. Коли в 1941 році фашисти окуповували його рідне село Білочі, 10-річний хлопчик став наймолодшим учасником підпільної групи. Він був звязківцем, а ще допомагав переписувати листівки. Їх складали за зведеннями Радінформбюро, які крадькома слухали по радіо. У кожній Михась дописував один-два рядочки від себе, безпосередньо звертаючись до односельців.
Уже після Великої Вітчизняної, закінчивши школу з відмінними оцінками й без іспитів прийнятий у Кишинівське училище виноградарства і виноробства, М. Чернега написав свої перші замітки для республіканського видання «Молодёжь Молдавии». Під час військової служби в Одесі був військкором окружної газети «Защитник Родины». Не припинялася його творча діяльність і в роки, присвячені народній освіті. Михайло Іванович був учителем, а потім і директорствував у сільських школах рідного Рибницького району. Він поєднував цю працю з навчанням на історико-філологічному факультеті Кишинівського держуніверситету і писав про те, що його надихало й турбувало: якісь цікаві чи важливі для нього події, про неординарних людей, що жили поряд.
Змістовні, талановито написані матеріали охоче друкували в районній і республіканській пресі, а одного дня Михайлу Івановичу запропонували посаду заступника редактора рибницької газети «Ленинское знамя». Згодом він очолив колектив і працював на цій посаді понад 10 років. На той час він став професійним журналістом. Навчало його саме життя: епоха стрімкого розвитку давала теми, дарувала зустрічі з цікавими людьми – і Михайло Іванович розповідав читачам про все так, щоб вони відчували причетність до подій, надихалися досягненнями земляків і прагнули добиватися успіху у своїй справі. Цю діяльність він поєднував із поповненням теоретичних знань: не раз був слухачем журналістських курсів у Москві та Києві.
Уміння і професійне чуття Михайла Івановича визначати теми республіканського і навіть союзного значення не залишалося непоміченим. У 1973-му М. Чернега першим у МРСР став лауреатом премії Спілки журналістів СРСР. Незабаром його запросили на роботу в республіканську газету «Советская Молдавия». Висвітленню повсякденного життя шести районів, розташованих на правому та лівому берегах Дністра, власний кореспондент Михайло Чернега присвятив два десятиліття.
Наприкінці минулого століття, коли в деяких республіках СРСР національна політика переродилася в націоналістичну, колектив «Советской Молдавии» намагався дати відсіч курсу на румунізацию, на сторінках газети правдиво розповідали про мітинги та акції протесту. Незабаром кишинівська влада закрила видання.
Михайло Іванович продовжував активно боротися з націоналістичною ідеологією, тепер як оратор. Разом із колегами у депутатських справах виїжджав він у міста і села Лівобережжя, спілкувався з людьми, роз’яснював їм суть нових – прорумунських – законів, що приймали в Кишиневі. Він брав участь у з’їздах депутатів усіх рівнів, голосував за проголошення придністровської республіки.
Якраз у той час і народилася ідея – дати українцям краю, що розпочали відродження національної культури, свою газету, яка розповідала б про традиції й історію народу, його сучасне життя. Відтоді ми «гомонимо» вже 33-й рік.
Мені пощастило: працювати в українськомовному виданні починала саме під керівництвом Михайла Івановича. Він добре знав ціну оперативної та достовірної інформації з місць, тому старався, щоб у кожному місті та районі був власкор газети, на цю посаду і запросив мене навесні 2002-го.
Він пояснив специфіку роботи, адже видання виконувало відразу декілька важливих завдань. По-перше, допомагало українцям зберігати рідну мову, до того ж не тільки на побутовому рівні, в повсякденних розмовах, а й на високоякісному літературному.
У пору дефіциту підручників придністровські школи використовували на уроках і позакласних заходах сторінки «Гомону», присвячені мові та літературі, класикам і сучасним митцям, історії та культурі народу. Не зрахувати, скільки дітей вивчили українську за допомогою нашої газети. Особливу увагу приділяли висвітленню життя української громади, діяльності Спілки українців Придністров’я, міських і районних товариств.
Проте найважливішим завданням було інформування придністровців про життя республіки в усьому його різноманітті. Крім висвітлення основних подій, розповідати про земляків: представників різних професій, обдаровану молодь, династії з міцними родинними традиціями… Цю місію наш колектив виконує й досі.
Перший голос Кам’янщини на «Радіо Придністров’я»
Державне радіо (сьогодні це «Радіо 1» і «Радіо 1 Плюс») було створене 7 серпня 1991 року. Молода республіка боролася за незалежність і шукала підтримки у світі. Ще не маючи виходу у великий ефір, співробітники «Радіо Придністров’я» готували спеціальні 40-хвилинні випуски, які транслювали регіональні радіоцентри Росії; а до професійного свята 1992 року зуміли налагодити передачу своїх програм через станцію «Маяк». Це стало справжнім проривом інформаційної блокади.
У короткий строк на всій території ПМР була сформована єдина радіомовна мережа та створені кореспондентські пункти в містах і районах республіки. Кам’янський корпункт очолила Євгенія Мотрук.
До жовтня 1991-го, коли це сталося, вона вже мала солідний досвід роботи в ЗМІ. Розпочався журналістський шлях Є. Мотрук у місцевій газеті «Днестр», а через декілька років вона стала відповідальним редактором районного радіомовлення «Днестровские зори». Оперативно інформувала жителів про всі події, що відбувалися на Кам’янщині, знайомила з передовиками різних галузей народного господарства. Всі галузі життєдіяльності: економічний розвиток і соціальна підтримка, культура й освіта – були в центрі її уваги упродовж 18 років.
Коли кишинівська влада почала цілеспрямовано проводити дискримінаційну за національним принципом політику, в суспільстві існували різні думки. Знайшлися й ті, хто підтримував ідею про «титульну націю»; деякі зайняли вичікувальну позицію. Щоб активно відстоювати право говорити рідною мовою, була потрібна певна мужність. Євгенії Павлівні її вистачало. Вона прагнула чесно розповідати слухачам про процеси, що відбувалися в МРСР, про позицію керівництва Кам’янського району, про думки жителів. Протест проти проекту закону про мови, страйк на підприємстві з ремонту й обслуговування техніки, мітинги в трудових колективах і сходи громадян у населених пунктах району – ці й інші важливі події висвітлювала редактор у випусках новин.
До мікрофону запрошувалися депутати районної та Верховної Рад, які розповідали про те, що голос народу не хочуть чути в Кишиневі; учасниці «рейкової блокади» й ті, хто виїжджав до Росії та України, щоб на різних форумах порушувати питання про захист прав багатонаціонального населення Придністровя. Поширювалася інформація про стан справ в інших містах і районах, про з’їзди народних депутатів усіх рівнів, зокрема про доленосне рішення щодо створення придністровської республіки. Під час війни Є. Мотрук готувала репортажі про ситуацію на передовій, а в мирні десятиліття створила чимало нарисів про захисників ПМР. Її активна громадянська позиція була відзначена нагрудним знаком «15 років народного ополчення», ювілейними медалями «10 років жіночому руху», «Слава жінкам Придністров’я», «20 років ПМР».
Наші робочі кабінети розташовувалися по сусідству. Євгенія Павлівна добиралася в центр Кам’янки з віддаленого мікрорайону. Зазвичай пішки. Дорогою заходила в установи та організації, спілкувалася зі співробітниками та перехожими, дізнавалася про майбутні події й те, що вже відбулося. У 1990-х
і 2000-х не було ні прес-служб, ні соцмереж, зате досвідчені журналісти мали широке коло респондентів, які надавали перевірену інформацію, консультували за професійними питаннями. Це дозволяло грамотно висвітлювати повсякденну діяльність трудових колективів різних галузей.
Про те, що Є. Мотрук вже зібрала необхідну інформацію і готує її до ефіру, свідчив ритмічний перестук друкарської машинки. Машинопис вона освоїла ще в молодості й відтоді завжди прагнула крокувати в ногу з часом: уміло працювала з усілякою звукозаписувальною технікою – від масивних магнітофонів із великими бобінами до цифрових диктофонів. Коли в наше життя ввійшли комп’ютерні технології, освоювала ПК та інтернет. Упевнена, що нині вона відмінно справилася б із забезпеченням соцмереж різноманітним контентом.
Підрахувати, скільки репортажів, інтерв’ю, нарисів підготувала Євгенія Мотрук за 40 років журналістської роботи, просто неможливо. Практично щодня виходили в ефір її повідомлення про повсякденні справи та свята Кам’янщини, про проблеми та їх розв’язання, про успіхи земляків у різних галузях економіки й досягнення на культурно-просвітницькій ниві.
Особливо вдавалися Євгенії Павлівні матеріали про землеробів, їхні турботи та будні. Напевно тому, що сама вона у 16-річному віці вже працювала в агропромисловому комплексі: була вагарем у господарстві, приймала намолочене зерно. Потім дівчина закінчила Київську сільськогосподарську академію. Пошана до селянської праці червоною ниткою проходила через матеріали члена Спілки журналістів СРСР і ПМР Євгенії Мотрук. Головною ж нагородою за її багатолітню добросовісну працю став орден «Трудова слава».
Героїв сьогоднішніх нарисів, на жаль, уже немає з нами. Проте їхня роль у становленні придністровських ЗМІ, в розвитку нашої держави, у вихованні не тільки плеяди талановитих журналістів, а й сотень тисяч земляків, які дістали з газетних публікацій і радіоповідомлень важливі уроки справжньої любові до рідного краю, безцінна. Імена їхні, нарівні з багатьма іншими патріотами ПМР, стали частиною нашої історії.
Ніна ПАНАЇДА.