Тісний зв’язок літератури з історією полягає в тому, що вони звертаються до актуальних подій сьогодення, відображають віяння часу, громадські рухи, появу нових людей, історичних особистостей та подій. Однак історія оперує фактами та датами, а література мислить художніми образами. Для придністровських літераторів провідною темою завжди є доля народу, його щастя, добробут, мир і свобода. На прикладах їхньої творчості звернемося до актуальної нині теми захисту Батьківщини.
«Театральні постановки, музичні твори такої сили, як симфонія Шостаковича, поетичні й прозові рядки воєнних років зворушують душу. І саме в художньому зображенні історичні факти доходять до серця слухачів», – наголосила міністр просвіти Світлана Іванишина.
Твори Миколи Коритника, журналіста і члена Спілки письменників Придністров’я, відомі широкому колу читачів. Автор публіцистичних книг «Поріднені міста», «Жертви кривавої трагедії», «Бендери» близько 20 років жив у місті троянд і редагував газету «Победа». В «гаряче» літо 1992-го він був на передовій з пером і блокнотом, готував матеріали для фронтової радіогазети. Його твори достовірні, з яскравими деталями, колоритною, живою соковитою мовою, тому що взяті з досвіду, з гущини народного життя.
Німий і вовки
Дід Лука, батько Федора, зазвичай мовчазний, раптом заметушився, заговорив:
– Німець пішов війною! Буде велика битва! – він розповідав історії про те, як у складі охтирського полку воював у Німеччині в Першу світову війну. Тим часом фронт наближався. У селі всі притихли, розмовляли пошепки. Ось-ось повинні були прийти фашисти. Школярі спалювали підручники, матері ховали фотокартки своїх синів, які служили в Червоній Армії.
…Перший постріл пролунав пізно вночі.
– Убили вчителя, – передавали від хати до хати.
В селі, де з часів Першої світової війни не пролунало жодного пострілу, фашисти вбили людину, яку любили всі. Після цього побачили багато жахів: продовольчі побори, вивезення в рабство молоді, полювання на солдат, що потрапили в оточення та відбилися від війська.
Староста обходив двори, де були коні, й оголошував:
– Завтра на заготівлю лісу!..
Поміж мобілізованих жінок і декількох підлітків був і Федір. Вранці приїхали німці. Схоже, напідпитку. Старший за чином вибравшись з візка мотоцикла відразу ж звернув увагу на коня Федора. Щось пробурмотів, підібрав хлист і попрямував до Луни. Та інстинктивно пригнула вуха, занервувала, а коли німець підійшов ближче, схопила його за плече так, що той повалився на землю. Отямившись від переляку, німець ткнув себе рукою в груди: «Ганс-жокей». Він осідлав Луну і поскакав стежкою в ліс. Ніхто не знав, що там сталося, але десь за півгодини на тій стежці з’явився білий кінь з розпатланою гривою і розірваною вуздечкою. Ганс-жокей лежав на галявині, у нього була розбита голова, а руки мертвою хваткою стискали повід. Фашисти, як вовки, накинулися на коня. Зірвавши попону, з розмаху били автоматами. Розправившись з конем, німці поїхали, забравши невдачливого Ганса-жокея.
Дивлячись їм услід, Федір згадав, як у молодості боровся з вовками: боронив коней від вовчої зграї. Тоді він був молодий і сильний, а тепер вперше відчув себе безпорадним. Занадто нерівні були сили. Йому нічого не залишалося, як мовчати, затамувавши в собі гнів, і проклинати непроханих гостей.
Багато думок передумала Луна: «Якими ж різними бувають люди! Той фашист – справжній нелюд. Як він знущався над нею, різко смикаючи повід, роздираючи вудилами губи, безжально шмагав батогом по боках і голові! Хіба так чинять люди?» Калейдоскоп сновидінь перервав вибух, від якого затремтіла земля. Йшла війна…
Луна швидко одужувала, лікування йшло на користь. Того зимового дня на вулицю висипали всі – малі та дорослі. Луна, запряжена в сани, виглядала граціозно. Федір, посадивши на сани ватагу хлопців, керував нею легко і впевнено, і йшла вона, як по струнці.
– Який німий! Сліпу виходив! Федір наче придбав слух, а Луна – зір. Вони приносили одне одному радість. Найбільша з них прийшла, коли Луна ожеребилась, а трапилося це у травні 45-го, в рік Перемоги…
Оповідання «Брати» вивчається в 6-му класі. Зі слів дочки автора Валентини Миколаївни, описаний дуб ріс на березі Дністра, але на території України. В дерево, дійсно, влучала блискавка…
«Дуб Григорія Хвильового. Він, як скеля, височіє над селом. Скільки йому років, ніхто не знає. Він серед своїх зелених братів вважається патріархом. Найвищий, дістає аж до хмар, найтовстіший: в три обхвати. Від одного його кореня віялом розходяться п’ять дубків. Односельці інакше як братами їх не називали. А тут ще сталось і таке: Галина, дружина Григорія, народила п’ятого сина-богатиря. І лісний чудо-богатир став символом сімейного щастя.
… Багато бачив на своєму віку дуб Григорія. Не раз його обпалювала блискавка, спопеляли вітри-суховії. Проте дерево знаходило нові сили, щоб вистояти проти стихії, залікувати нанесені рани. І звідки тільки бралися ці сили? Мабуть, від матінки-землі та від сонця! Не раз бачив дуб, як горіла земля, як хмари диму закривали небо, але те, що прийшлось побачити потім, у 41-му році, затьмарило все побачене…
Увірвавшись у дім Григорія, фашисти звернули увагу на фотографії, обрамлені вишитим рушником. Звідти, разом з образом Божої Матері, на світ дивилися хлопці-красені, воїни Червоної Армії: один – танкіст, другий – льотчик, третій – моряк, четвертий – артилерист, п’ятий – кавалерист. Усі як на підбір.
На очах у матері окупанти зірвали зі стіни фотографії й почали топтати їх, глузувати над її синами. Не допомогли ні сльози, ні благання.
Німці прив’язали Григорія до дуба і розстріляли з автоматів. Загинув батько, господар. Не повернулися додому з фронту п’ятеро його синів. Але живе дуб-велетень, стоїть над самим Дністром пам’ятником Хвильовим і маяком для тих, хто приходить сюди поклонитися героям землі придністровської».
Придністровський поет Віталій Сайнчин проживає в Рибниці. Дитячі роки Віталія Дмитровича припали на Велику Вітчизняну війну, але його вірші, присвячені цьому періоду нашої історії, сприймаються як поезії солдата-фронтовика, безпосереднього учасника подій. До речі, батько поета – Дмитро Савович Сайнчин – фронтовик, брав участь у боях за визволення Рибниці від німецько-румунських загарбників.
Поет присвятив патріотам-антифашистам, розстріляним у Рибницькій в’язниці в ніч з 19 на 20 березня 1944 p., поезію «Непідкорені»:
Спливають лугами тумани,
Літа пролітають, як мить.
Мої земляки-рибничани,
В цей день на хвилину замріть.
Мовчання скорботну хвилину
Віддайте загиблим братам.
Не стали вони на коліна
І не підкорились катам.
За правду, свободу і волю,
За мир на священній землі
В ту ніч закінчилися долі
Твоїх, Батьківщино, синів.
Розстріляні в’язні горіли,
Стелився над річкою дим.
Вони день свободи зустріли
У небі, над містом своїм.
Пом’януть їх батько і мати,
Сини, що колись підростуть.
Біля обеліска солдати
В ряду непорушнім замруть.
Особливо слід відзначити поетичну майстерність автора, його знання літературної української мови. Член Спілки письменників Придністров’я, Віталій Сайнчин відомий своїми публікаціями в пресі, виступами на радіо, телебаченні, а також у громадсько-політичних і культурно-просвітницьких заходах. Це поет-трибун, який вміє натхненно доносити свої слова як зі сцени Палацу Республіки в Тирасполі, так і до учнів в актовому залі будь-якої придністровської школи. У своїх поезіях він залишається інтернаціоналістом, патріотом колись великої Радянської країни й нинішнього Придністров’я.
У віршах і прозі Світлани Мазеріної значне місце посідає військова тематика, події 1992 року в Придністров’ї. Оповідання «Старий і стара» та низка поезій перекладені українською мовою, вивчаються в курсі шкільної програми. На чотирьох сторінках оповідання автор відобразила історію трьох поколінь. Її батьки стали прототипами героїв старшого покоління, вони пройшли дорогами Великої Вітчизняної війни, служили в різних гарнізонах, виховали сина та доньку і дочекалися онуків. Минуло 50 років від переможних травневих салютів 45-го, як націоналістична хвиля раптом захлеснула світ злобою і ненавистю, посіяла розбрат і кровопролиття.
«Вони сиділи в передпокої на матраці, і при кожному розриві «Алазані» у старої обривалося серце і, як м’ячик на тонкій резинці, летіло вниз, а в хребет впивався гострий цвях. Ні, їй зовсім не було страшно. І тоді, багато років тому, на фронті, вона не боялася нічого. То звідки ж нині ці дивні фізіологічні відчуття? Можливо, все через те, що тут, поруч із нею, сиділи близькі їй люди – вагітна дочка та онучка? За старого вона теж не боялася».
П’ять днів просиділи вони всією сім’єю в передпокої на матраці. За цей час зять декілька разів щезав із дому. Одного разу повернувся вранці з автоматом, у камуфляжній куртці, з шортів смішно стирчали голі подряпані ноги. Так він і проводжав їх вранці до моста, присягаючись, що не залишить старого без догляду.
«В Ленінграді у сина стара два тижні мовчала і плакала. Внучка з ранку до вечора дивилася новини, переключаючи телевізор з каналу на канал: «Дивіться, тато!» – скрикнула одного разу.
Якось пізнього вечора тишу в квартирі розірвав тривожний телефонний дзвінок. Тремтячою рукою вона зняла трубку і почула голос старого: «Нюро, ми живі, будинок вцілів. Вітька варить борщ у самоварі…»
Не забуде Світлана Олександрівна і свій день народження 19 червня 1992 року, коли спостерігала з балкону вогняну заграву – горів резервуар нафтобази. Ті події не кращим чином позначилися й на здоров’ї її матері, хоча вона залишається на сьогодні однією з трьох ветеранів – учасників Великої Вітчизняної війни, яка пережила ще й бендерську трагедію.
У Придністровському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка з 2000 по 2008 рік на кафедрах журналістики та української філології викладав Дмитро Шупта, член Національної спілки письменників України. У Тирасполі 2004 року вийшла друком збірка його віршів «Чорнобривці Придністров’я». Глибоко вражений побаченим у музеї Бендерської трагедії, Дмитро Романович відгукнувся на події 1992 року низкою поезій: «Хрещення вогнем», «Німа відповідь», «Бендерські жнива», «З’ява рятівниці», «Дністрові води», «Пам’ять горя» тощо.
Пам’ять горя
Тих далеких подій
не поглинув туман,
Не присипала пилом байдужість.
І новий не спіткав
нас підступно обман,
Щоб ми, врешті,
не втратили мужність.
Адже нам засівать
нашим болем поля,
Де рясний урожай
дарувала земля.
Котить води Дністер
у далекий лиман,
Біль землі забирає до моря.
Та у душах живих не загоїти ран,
Не забути нам кривди і горя.
Нам довіку тепер
гіркі сльози ковтать
І сподіяне все пам’ятать.
Багаття війни
Війна палила все
в своїм багатті,
Війна палила все в своїм кострі.
Садів дністровських
віти пелехаті
Обмили попіл битов у Дністрі.
Зосталися меморіальні плити
На місці потолочень бойових,
Й дощам негоди
вік-віків не змити
Жертв імена із пам’яті живих.
Вони в вогонь ідуть
не для забави
Щораз, коли потреба виника.
Ніколи в душах
болю не розбавить
Ні час, ні найбурхливіша ріка.
Покоління переможців, наші діди та прадіди здобували перемогу в одному окопі, воювали зі спільним ворогом – нацизмом і фашизмом. Щоб їхній подвиг не сплюндрували, щоб нашу історію не вкрали та не спотворили, письменники Придністров’я увічнюють достовірні факти в художніх образах і творах.
Олена СТЕФАНЮК.