ЛЮДИНА ТА ЇЇ СПРАВА
Ремесло на плечах не висить, хліба не просить, а їсти дає. Ці слова можна цілком віднести до постаті Миколи Дмитровича Ющишина. Людина, про яку цікаво писати, або до героїв нашого часу зарахувати. Все тому, що він багато років залишається вірним раз і назавжди обраному шляху, любить ремесло, яким займається, попри труднощі, що, безумовно, є в кожній справі.
Наша родина давно уподобала його меблеву майстерню. Кожні 3–5 років ми приходимо сюди, щоб розмістити замовлення, оскільки 67-річному майстру під силу виготовлення буквально всіх предметів побуту, необхідних сучасній людині, яка звикла до комфорту.
І батько, і дід Миколи Дмитровича були столярами. Батько прилучав сина до улюбленого сімейного ремесла, основи якого Коля «вбирав з молодих нігтів». У результаті наш герой не мислить життя без свого повсякденного творчого заняття – виготовлення меблів.
У найповажніші радянські часи, а це були 60–70 роки, батько Миколи Дмитровича працював у колгоспному столярному цеху. Тоді не знали, що таке «комерційні відносини». Люди жили дружно, методом народного будівництва односельці зводили будинки. Змайструвати вікна чи двері та продати їх – не дай Боже! Це прирівнювалося до спекуляції, за яку можна було й за ґрати потрапити. Якщо хтось цим і промишляв, то старанно приховував свою діяльність, і в зайвій рекламі точно не мав потреби.
До армії наш герой допомагав батькові. Ідучи на строкову службу, думав, що до юнацького хобі вже не повернеться. Та й хотілося чогось свого, самостійного, а не бути підмайстром, хай навіть у майстерні власного батька. Однак, доля все одно вивела на ту саму столярну стежку.
Під час зустрічі з Миколою Дмитровичем, обводячи поглядом його майстерню, поставила банальне запитання: хто такі столяри? Нині це слово немає широкого вжитку, з’явилося багато нових спеціальностей. Якщо коротко, столяр – це майстер, який працює з деревиною. Він вручну виготовляє двері, сходи, вікна, табуретки, лавки, обробні дошки, дитячі ліжечка, популярні останнім часом крісла-гойдалки з цілісного масиву деревини. Залишки виробництва годяться для виготовлення дрібніших виробів – штапиків, брусків, планок.
Як зізнався майстер, до 2014 року люди активно замовляли якісні меблі, виготовлені вручну, були впевненими в перспективному заробітку. Щедро й роботу оплачували. За цей час Микола Дмитрович передав знання та досвід двом молодим столярам. З професійними секретами від Ющишина вони подалися в Європу.
Після 2014-го стався обвал ринку, ціни на сировину зросли. Деревина з України подорожчала вдвічі-втричі. Раніше тверді породи деревини – вільха, сосна – були потрібні замовникам, легко транспортувалися. Тепер для роботи залишився лише в’яз. Він теж гарний за своєю структурою. Майстер показує дошку для майбутнього ліжка – зріз деревини кольору морського піску.
■ «Нині люди побоюються вкладатися в довгу перспективу, не мають упевненості в завтрашньому дні. Багато хто їде на заробітки…», – сумно констатує Микола Ющишин.
І все ж замовлення є, от, наприклад, наше. Бажаємо нестандартне ліжко (1 800 на 2 000). Майстер нам, як то кажуть, «на пальцях» пояснив, що та як він робитиме.
Спочатку він виготовляє заготовки, шліфуються передні та задні спинки, саме днище. Потім – склеювання деталей та фарбування лаком частини виробу…
■ «Отже, не турбуйтеся, протягом місяця отримаєте готовий виріб», – посміхаючись, запевнив нас майстер-професіонал.
В одну з поїздок на полуничні поля син із друзями на практиці переконалися у зручності низеньких табуретів для городників, адже збирати ягоди, що ростуть біля самої землі, навприсядки надзвичайно складно. Саме такі табурети реалізує Микола Дмитрович.
Найбільш незвичайним його виробом, на нашу думку, стала обробна дошка з різних видів деревини, що являє собою еклектичну мозаїку – такий собі елітний подарунок дорогому другові на дачу.
Кредо деревообробника просте і водночас мудре: «Життя – це рух. Якщо є заняття, тоді людину нічого не болить».
Побажаємо ж Миколі Дмитровичу Ющишину довгих років життя. І щоб його майстерню частіше відвідували гості: на радість мебляреві та замовникам.
Світлана МАТРЮК.
Фото Миколи Ющишина.