Так називають учених-етнографів, які 17 липня відзначили професійне свято. Ці допитливі люди вивчають матеріальну та духовну культуру народів світу, їх побут та походження, склад, розселення, культурно-історичні та міжетнічні відносини.
Дата обрана не випадково: у такий спосіб вчені святкують день народження славетного етнографа та біолога Миколи Миклухо-Маклая, який народився у 1846 році саме цього дня.
Це стало можливим завдяки ініціативі завідувача кафедри етнографії та антропології історичного факультету Ленінградського держуніверситету Рудольфа Iтса. Тож можна сказати, що свято активно відзначається в липні, починаючи з 70-80-х років XX століття. Чому? Відповідь проста: з середини липня, вже традиційно, проводяться етнографічні поїздки, практики, тому свято, що припадало на середину експедиції, швидко завоювало собі популярність. Кількість фахівців, що до нього долучаються, зростає з кожним роком.
Не залишилися осторонь такої події вчені, викладачі та студенти Придністровського державного університету ім. Т. Шевченка, які з нагоди свята влаштували круглий стіл на базі природно-географічного факультету.
Володимир Фоменко – к.г.н., доцент кафедри соціально-економічної географії та районоведення, після вітальних слів виступив з доповіддю «Етногенез населення міста Бендери». Вчений розповів про національний склад населення у різні історичні періоди, починаючи з раннього середньовіччя, коли на цих землях жили слов’яни-тиверці, поступово витіснені кочовими тюркськими племенами: татарами, половцями, печенігами, які прийняли іслам уже за часів імперії Османа в XVI столітті.
Значна кількість молдавського населення заселила регіон близько XIII століття, у період після занепаду слов’янської культури та до встановлення влади османів. Російське, а також українське, польське та болгарське населення почали освоювати ці слабозаселені землі у XIX столітті за правління Російської імперії.
Дуже артистично і цікаво виступили Евеліна Боговид та Бріана Грапан – учениці 10-го класу Бендерської СШ № 13, які розповіли про перші кроки в науку Миколи Миклухо-Маклая.
Олександра Зінченко, восьмикласниця Тираспольської гуманітарно-математичної гімназії, ознайомила присутніх з міфами та переказами про Миклухо-Маклая, які залишилися в мешканців «берега Маклая» – тепер берег Рай. Новогвінейці його називали «каарам тамо», що означає «людина з кольором шкіри, схожим на світло місяця». Він був першим європейцем, який досліджував цю ділянку північно-східного узбережжя острова Нова Гвінея.
«Традиції народів Придністров’я», «Польська історико-культурна спадщина, як фактор розвитку етнічного туризму в Придністров’ї», «Шкільний етнографічний музей: не забуваючи побут та традиції жителів Ближнього Хутора», – з такими та іншими темами доповідей виступали вчені ПДУ, шкільні вчителі, студенти та учні, яким небайдужа наука етнографія. Вони досліджували історію рідного краю, однак з чималим інтересом цікавилися життєвим та науковим шляхом російського етнографа, антрополога, біолога і мандрівника, який невтомно вивчав корінне населення Південно-Східної Азії, Австралії та Океанії, зокрема папуасів північно-східного берега Нової Гвінеї, званого Берегом Маклая.
Миклухо-Маклай на Житомирщині. Цікаво, що видатному мандрівникові доводилося бувати й в українському місті Малині, що в Житомирській області. Близько півстоліття родина Миколи проживала в урочищі Гамарня на західній околиці містечка. У серпні 1873 року мати Миклухо-Маклая, завдяки підтримці рідного брата, змогла перебратися з Петербургу в Україну, придбати маєток збіднілого роду князів Щербакових. Сама будівля, в якій жила родина, виконана у стилі неоготики. Микола Миколайович бував тут всього кілька разів, коли приїжджав навідувати матір.
З 1986 року в будинку відкрили експозицію, присвячену науковій діяльності Миклухо-Маклая, а у 2015-му створили музей його імені.
Українські вчені, письменники-дослідники. Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося в середині XIX століття. Її розвиток тісно пов’язаний з іменами Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Павла Чубинського, Миколи Сумцова, Володимира Шухевича, Федора Вовка, Дмитра Яворницького та багатьох інших видатних діячів української культури.
Наприклад, книга «Етнографічні писання Костомарова». Це добірка етнографічних праць видатного історика, етнографа, поета, мислителя, громадського діяча Миколи Костомарова, в якій досліджено народну поезію, веснянки, міфологію, запорізькі пісні, історичну поезію тощо. У вступному слові Михайло Грушевський проаналізував значення етнографічних досліджень М. Костомарова.
Відомим видавцем, перекладачем, а також знаним етнографом, членом-кореспондентом Всеукраїнської Академії Наук була мати Лесі Українки – Ольга Петрівна Косач-Драгоманова. Під час навчання в Київському зразковому пансіоні шляхетних дівчат вона розпочала дослідницьку роботу. У цей час видаються її перші записи фольклору, народних звичаїв та обрядів, розпочинається збір зразків народних вишивок.
Поряд зі збиранням та укладанням збірок фольклору, Олені Пчілці також належить чимало наукових розвідок, зафіксованих у статтях та замітках. Низку публікацій вона присвятила вивченню українського народного вертепу, настінного розпису житла, традиційним орнаментам різних регіонів України. Її наукові праці друкувалися у провідних народознавчих журналах того часу, зокрема таких, як «Киевская старина», «Записки історико-філологічного відділу ВУАН», «Етнографічний вісник» тощо.
Багато славних імен чекають на знайомство з нашими читачами. Але це вже буде зовсім інша історія.
Уляна БОНДАРЧУК.
Фото автора.